Трохи сонця в холодній воді ("Сонячний промінь в холодній воді") - Сторінка 5

Чому я завдячую приємність вас бачити?

Це питання він звернув до Марти, яка мовчки привітно йому усміхнулась. Мабуть, Жан їй сказав: "З Жілем щось пегаразд",— і вона зацікавлено розглядала людину, в якої щось негаразд — стан явно незбагненний для неї. Повернулася Елоїза — зібрана, зосереджена,— вона мала вигляд отих жінок, які грають роль сестер-жалібниць,— і зразу ж закинула йому голову назад.

— Не ворушися. Тобі трохи пощемить, і все мине.

"А тепер уявляє себе матінкою: "От пустун, мій синочок!" Г чого їх так тягне грати безглузді комедії? Щойно розіграли чисто чоловічий скетч па тему: "Менших за себе не б'ють". А тепер: "Повернення блудного сина до домашнього *вргнища і змова його близьких для його ж блага". Жан у%)олі резонера докоряє своєму приятелю, що зчинив бійку: "Ой-ой-ой, як негарно!" Елоїза вдає з себе домовиту господиню, а Марта нічого не вдає, на це їй бракує кебети, А то вона подавала б Елоїзі пляшечку з дев'яносто-градусним спиртом і стояла б також коло мене".

Справді дуже щеміло. Він забурчав.

— Ну,— сказав Жан,— то що тобі сказав Данієль?

— Данієль?

— Так, лікар.

— А хіба ти йому не дзвонив?

Жіль сказав це навмання й сердитим тоном, натякаючи на давнє ставлення Жана до нього — ставлення батьківське, заступницьке, навіть надміру, і зрозумів, що вгадав, побачивши, як Жан червоніє. Отже, Жан справді тривожиться. І несподівано це налякало його, викликало тваринний панічний страх: а що, коли він докотиться до божевільні?

— Справді,— покірно сказав Жан з виглядом людини, яка не хоче брехати, бо брехати вже ні до чого,— я й справді дзвонив йому.

— То ти непокоївся?

— Трохи. А втім, він мене заспокоїв.

— Так заспокоїв, що ти прийшов до мене опівночі? Раптом Жан спалахнув.

— Я прийшов, бо Елоїза знала, що ти мав бути о четвертій у лікаря і не повертався додому, а вона хвилювалася. Я прийшов, щоб побути з нею і заспокоїти її. Я розмовляв з Данієлем, він вважає, що ти знервований, стомлений, пригнічений, як дев'ятеро з десяти жителів Парижа. Це не підстава ні для того, щоб через тебе хтось тривожився, ні для того, щоб битися в барах з Тома або кимось там іще.

Запала мовчанка. Потім Жіль посміхнувся.

— Авжеж, татусю. А він більш нічого тобі не%казав, отой твій приятель?

— Тобі треба змінити обстановку.

— Он як... Може, газета дасть мені безкоштовну^лгутів-ку для подорожі на Багамські острови? Ти побалакЩц про це з шефом?

Він відчував, що плете дурниці, лихі й зовсім не смішні речі, але не міг зупинитись.

— Здається, Багамські острови дуже гарні,— невинно сказала світським тоном Марта, але Жан так люто зиркнув на неї, що Жіль ледве втримався від сміху. Він до болю кусав собі губи, але відчував, що до горла підступає непереборний сміх, як нещодавно підступала лють. Він зробив відчайдушне зусилля, глибоко вдихнув повітря, але Мар-тині слова крутилися у нього в голові й здавалися йому неймовірно смішними. Він прокашлявся, приплющив очі й раптом вибухнув реготом.

Він реготав і реготав, ледве переводячи дух. "Багамські острови, Багамські острови",— бурмотів він між нападами

сміху, ніби вибачаючись. А коли розплющував очі і бачив перед собою троє стурбованих облич, його регіт ставав іще гучнішим. Ранка на губі розкрилася; сидячи в кріслі, оббитому рубчастим вельветом, він відчував, як у нього по підборідді тече кров, і невиразно думав, що в такому вигляді, з кров'ю на обличчі, зі сльозами на очах від нестримного сміху, опівночі він здається, мабуть, божевільним. Усе стало неймовірно абсурдним і сміховинним... А сьогоднішній день... О боже, як він провів вечір... Сидів як паша в не знати чиєму халаті і чекав жінку, а потім не відчинив їй дверей... О, якби тільки він міг розповісти, це Жанові... Але напади сміху не покидали його, і він не міг вимовити жодного зрозумілого звуку... Він аж стогнав од сміху. Ідіотизм, який же бо навколо ідіотизм, то чого ж вони не сміються? — Припини,— повторював Жан.

"Він напевне зараз відважить мені ляпаса, він вважає, що саме так належить робити в подібних випадках. Усі вважаючії* що для кожного випадку є свої правила поведінки. Якщо хтось занадто гучно регоче, його б'ють по щоках, якщо хтось занадто гірко плаче, його кладуть спати або від-провмшують на Багамські острови".

АЯрЖан не відважив йому ляпаса. Він лише відчинив вікно, жінки поховалися в спальні, і сміх Жіля стих. Він навіть не знав, чому сміявся. Так само, як не знав тепер, чому по його щоках котяться гарячі, тихі, невпинні сльози і чому так тремтить рука Жана, що простягає йому голубу хусточку в темно-червону клітинку.

Частина друга

ЛІМОЖ Розділ І

Він лежав ниць у траві і дивився, як удалині над горою сходить сонце. Відколи Жіль сюди приїхав, він дуже рано прокидався, та й спав погано, бо сільська тиша й спокій його впснажували не менше, ніж паризька гарячкова метушня. Його сестра — він жив тепер у неї — знала це і потай ображалася. Вона ніколи не мала дітей і тому ставилася до Жіля як до сина. Те, що вона не могла за два тижні поставити його, як вона казала, на ноги, здавалося їй прямою образою Лімузену, чистому повітрю їхнього краю і навіть її родині. Звичайно, вона зустрічала в газетах щось про "нервову депресію", але це їй здавалося швидше примхою, ніж хворобою. Ось уже сорок років, як Оділія порівну розподіляла свій час між рідними, а згодом між чоловіком та господарством і була так само добра, як і позбавлена уяви, їй не вкладалося в голові, що відпочинок, соковиті біфштекси і прогулянки пішки не можуть вилікувати від будь-якої хвороби. А Жіль і далі сох, мовчав і часом1" тікав з кімнати, коли вона розмовляла з Флораном, своїм чоловіком, про останні події. Якщо ж вона випадком вмикала телевізор, чудовий, нещодавно куплений телевізор, що приймав дві програми, Жіль зачинявся у своїй кімнаті і вп-ходив тільки наступного ранку. Він завжди був трохи химерний, але цього разу Париж його геть зламав. Біднпй Жіль... Інколи вона гладила його по голові і на диво він не опирався, навіть часто мовчки сідав біля її ніг, особливо, коли вона щось плела, ніби дістаючи полегкість від її присутності. Вона балакала про всяку всячину, невиразно відчуваючи, що її балачки не цікавлять, але заспокоюють його, як заспокоюють будь-які вічні теми про пори року, про врожай, про сусідів.

На другий день після того важкого дня в Парижі він вирішив поїхати геть, але оскільки в нього було забагато боргів і до того ж перший-ліпший незнайомець будив у ньому страх, він вирішив пошукати пристановища в Оділії, в старому, аж ветхому будинку, що лишився від їхніх батьків; туди вона після їхньої смерті, перебралася зі своїм чоловіком, нотарем, лагідним Флораном, по-дитячому безпорадним, здавалося, в будь-яких справах; він жив на орендну плату і деяку ренту й по змозі тримався якнайдалі від сучасних подій. Звичайно, Жіль знав, що в сестри він нудитиме світом, але принаймні тут він зможе втекти від самого себе, від своїх шалених нападів, які — він відчував це — траплятимуться з ним дедалі частіше, якщо він залишиться у Парижі. У всякому разі, якщо він качатиметься по землі, то лімузенських овець це шокуватиме далеко менше, як його приятелів або коханку. Крім того, побути в товаристві сестри, кровно близької людини, зв'язаної з ним родинними узами, було для нього мов якесь благословення. Все напускне, все показне вселяло в нього страх. Тепер йому нічим було собі дорікнути, він ні перед ким не почував себе винним. Свою паризьку квартиру він лишив Елоїзі, Жан заступав його в редакції газети, і він обом дав тверде слово за місяць повернутися здоровим. Минуло вже два тижні, і він був майже у відчаї. Навколо була чудова природа, він усвідомлював це, але зовсім не відчував; батьківський дім був близький йому, але не давав розради: кожне дерево, кожна стіна, кожен закуток, здавалось, промовляли йому: "Раніше ти був тут щасливим, ти був не зіпсованим", а тепер він боком, ніби злодій, пробирався алеями саду або коридорами дому. Ніби обікрадений злодій, якому не лишили навіть його дитинства.

Сонце підбилося вгору і залило світлом зелені луки; Жіль повільно провів обличчям раз, другий по росяній траві, вдихаючи дух землі, примушуючи себе знову відчути те солодке щастя, що його зазнавав колись давно. Але на-

віть такі прості радощі не приходять па замовлення, і він сам собі був неприємний, ніби ламав комедію, ніби прикидався, що любить природу; він почував себе, як той чоловік, що опинився в ліжку з жінкою, яку жагуче кохав, але вже не кохає і мусить казати ті самі слова, робити ті ж самі рухи, хоча нічого не відчуває своїм зачерствілим, охолодим до неї серцем. Жіль підвівся, гірко відзначив, що в нього намок пуловер, і пішов додому.

Той дім був старий, сірий, під голубим дахом з двома маленькими смішними гребенями, типовий лімузенський будинок з терасою на передньому плані і узгір'ям на задньому. Будинок, де в будь-яку пору року і в будь-яку годину пахло липами і літнім вечором. Принаймні так здавалося Жілю навіть тепер, у цей ранній час, коли він, трохи поцокуючи зубами, повернувся на кухню. Оділія в халаті уже наглядала за кавоваркою. Він поцілував її в щоку, а-вона щось пробурчала про те, що, качаючись вранці в росяній траві, можна схопити запалення легень. Та все ж йому було добре біля неї, приємно було вдихати запах кави та її одеколону, запах дров, що горіли в каміні; він хотів би бути на місці отого великого рудого кота, що потягується на скрині, вирішивши нарешті прокинутись. "Господи, боже мій, оце ж воно і є життя, просте і спокійне". Як шкода, що він може лише на кілька хвилин приєднатися до цієї любої рутини, бо на нього зразу ж накидається його недуга, ніби на оленя зграя гончаків, що дають йому передихнути три хвилини тільки для того, щоб ще довше переслідуватп його.

В цю хвилину ввійшов Флоран, так само в халаті. Він був низенький і такий самий повний,, як і його дружина, але з великими, мов двоє озерець, голубими очима, які наче помилково опинилися на його обличчі. У нього була кумедна звичка коментувати жестами все, про що йшла мова: якщо розмовляли про війну, він затуляв рукою облнччя, коли згадувалось про кохання, він прикладав пальця до губів і таке інше.