Трудівники моря - Сторінка 18

Десь дівся й хлопчик.

Якось під час своїх блукань Летьєрі зустрівся з таким же любителем пригод, як сам, вибавив його з халепи, допоміг йому, вселивши у нього вдячність, прихилився до нього можна сказати, підібрав його, привіз на Гернсей, виявив у ньому охоту й хист до каботажного плавання і зробив його своїм компаньйоном. То був колишній малий Рантен.

У Рантена, як і в Летьєрі, була товста шия, широкі й міцні плечі, ніби навмисне створені для того, щоб носити великі вантажі, стегна Геркулеса Фарнезького. Однакова хода, однакова статура були в Рантена та в Летьєрі, тільки Рантен був вищий. Хто бачив їх зі спини, говорив: "Ось двоє братів". Але якщо подивитися на них спереду... У Летьєрі все як на долоні, у Рантена все неначе під замком. Рантен був обачний. Він чудово фехтував, грав на гармонії, з двадцяти кроків знімав кулею зі свічки нагар, чудово бився навкулачки, декламував вірші з Генріади, відгадував сни. Він знав напам'ять Гробницю Сен-Дені Тренейля. Хвалився дружбою з калькуттським султаном, "якого португальці називають заморином". Якщо б вам удалося погортати записник, який він носив при собі, то поміж інших нотаток ви здибали б і таку: "В стіні камери ліонської тюрми Сен-Жозеф в шпарині захований терпуг". Рантен говорив з мудрою повільністю, називав себе сином кавалера ордена святого Людовіка. Його білизна була розпарована, мітки на ній — щонайрізноманітніші. Важко було б пошукати чоловіка, більш уразливого в справах честі, ніж він. Рантен брав участь у поєдинках і вбивав. Його погляд чимось нагадував погляд старої звідниці. Хитрощі під оболонкою сили — в цьому весь Рантен.

Майстерний удар його кулака по cabeza de moro десь на ярмарку скорив колись серце Летьєрі.

В Сен-Сансоні ніхто й не підозрював про пригоди Рантена. А були вони найрізноманітніші. Якби у долі була своя костюмерна, то доля Рантена, певно, одяглася б арлекіном. Він знав людей і багато бачив на віку. Не раз брав участь у кругосвітніх подорожах. Був майстром на всі руки. На Мадагаскарі він був кухарем, на Суматрі — птахівником, на Гонолулу — генералом, на Галапагоських островах — співробітником релігійного журналу, на Оомравуті — поетом, на Гаїті — франкмасоном. В цій останній ролі він виголосив у Великій Гоаві похоронну промову, уривок з якої був увіковічений місцевими газетам": "Прощавай, прекрасна душе! Під голубим небесним склепінням, куди ти спрямувала зараз твій лет, ти, безперечно, зустрінешся з добрим абатом Леандром Крамо з Малої Гоави. Скажи йому, що десять років ти провела в трудах праведних і закінчила спорудження церкви в Телячій бухті! Прощай, трансцендентальний духу, взірцевий масоне!" Як бачимо, його франкмасонська маска не заважала йому носити наклеєний католицький ніс. Перша здобувала йому прихильників серед людей прогресу, другий — серед прибічників "порядку". Рантен заявляв, що він — чистокровний білий, і ненавидів чорних, все ж він, напевно, був би в захваті від Сулука. В Бордо в 1815 році на його руці красувалася зелена пов'язка. Під цю пору фіміам його роялізму виходив з його лоба у вигляді величезного білого султана, який стримів на його капелюсі. Все життя він відзначався тим, що то зникав, то появлявся, то пропадав, як у воду пірнав, то знову виринав. Це був негідник найгіршого гатунку. Він умів базікати по-турецьки; замість "гільйотинований" казав "посаджений на палю". У Тріполі він був невільником одного талеба і навчився турецької мови з-під канчуків; в його обов'язки входило іти ввечері від мечеті до мечеті і біля їх дверей читати правовірним уголос висловлювання з Корану, виписані на дерев'яних дощечках або на кістках з верблюжих лопаток. Не виключено, що він і сам тоді побусурманився. Він був здатний на все, до того ж на все наймерзенніше.

Він реготав і в той же час супив брови. Він прорікав: "У політиці я поважаю людей, котрі не піддаються стороннім впливам". І далі: "Я стою за порядність". Казав і таке: "Треба поставити піраміду на свою основу".

Його мали за щиру душу, за славного хлопця. Лінія його рота суперечила змісту його слів. Його ніздрі скидалися на кінські. В куточках його очей сходилися зморшки, і на їх перехресті призначали один одному побачення темні думки. Саме тут розгадувалася таємниця його фізіономії. Гусячі лапки оберталися кігтями яструба. Череп у нього був приплюснутий, лоб ширший внизу, біля скронь, ніж зверху. Потворне вухо, густо заросле кущистою шерстю, ніби попереджувало: "В цьому барлозі заліг звір. Не говоріть із ним".

Одного чудового дня Рантен зіслиз, і ніхто на Гернсеї не знав, де він подівся. Компаньйон Летьєрі чкурнув, згрібши касу компанії.

Звичайно, в касі зберігалися й Рантенові гроші, але він прихопив з собою ще й п'ятдесят тисяч франків Летьєрі.

Займаючись каботажним плаванням і кораблебудуванням, Летьєрі за сорок років чесної праці нажив сто тисяч франків. Рантен поцупив у нього половину. У напіврозореного Летьєрі не опустились руки, він став думати, як поправити справи. У людей з твердим характером можна відібрати статок, але не можна позбавити їх мужності. Тоді тільки почали говорити про пароплави. І ось у Летьєрі виникла думка спробувати щастя, освоївши Фултонову машину, яка викликала стільки суперечок. Він вирішив за допомогою вогнедишного судна зв'язати Нормандський архіпелаг із Францією. Він поставив усе на карту задля здійснення цієї мети. Він уклав у нове діло все, що в нього лишилося. Через шість місяців після втечі Рантена із ошелешеного сен-сансонського порту вийшло судно, оповите димом. Складалося таке враження, ніби хтось підпалив море. То був перший пароплав, який борознив води "Ла-Маншу.

Було оповіщено, що пароплав, якому з огульної ненависті та зневаги тут же дали глузливу кличку "Шаланда Летьєрі", регулярно курсуватиме між Гернсеєм і Сен-Мало.

IV

Продовження історії з утопією

Почин Летьєрі — що, зрештою, цілком зрозуміло — спочатку прийняли в штики. Всі власники суден, котрі плавали від острова Гернсей до берегів Франції, зчинили галас. Вони заявили, що це замір на святу Біблію і на їх монополію. В деяких каплицях пароплав викляли. Один високоповажний отець на ймення Еліу проголосив, що пароплав — це боговідступництво. Вітрильник же був визнаний судном праведним. На головах биків, яких привозив і вивантажував пароплав, розгледіли роги диявола. Обурювалися довго. Однак мало-помалу стали помічати, що перевезення пароплавом не так їх виснажує, що їх легше збувати, бо м'ясо з них краще; виявилось, що і для людей пливти морем стало безпечніше; що мандрівка пароплавом дешевше обходиться, вона надійніша і менше забирає часу; що судно відчалює і прибуває у визначений термін, а риба, менше часу пробувши в дорозі, набагато свіжіша, тож можна збувати на французьких ринках надлишки іноді надто багатих гернсейських уловів; що масло від прекрасних гернсейських корів, переправлене на "Чортовій посудині" швидше, ніж на вітрильниках, ніскілечки не псується, а тому на нього попит у Дінані, попит у Сен-Бріеку і навіть у Ренні; що завдяки цій самій "Шаланді Летьєрі" подорожі стали безпечними, сполучення своєчасним; що тепер легше обернутися в обидва кінці; що збільшилась кількість рейсів, розширився ринок збуту, розрослася торгівля; одне слово, треба змиритися з "Чортовою посудивою", яка поглумилася над святим письмом і збагатила острів. Дехто з людей сильних духом зважився навіть висловити схвалення. Сьєр Ландуа, актуаріус, заявив про своє повне визнання пароплава. З його боку це було цілком безстороннє судження, бо Летьєрі він недолюблював. Перш за все тому, що Летьєрі був мес, а Ландуа тільки сьєр. По-друге, хоч Ландуа і був актуаріусом у порту Сен-П'єр, але все ж він вважався парафіянином Сен-Сансона. Таким чином в одній парафії виявилося аж двоє людей, позбавлених забобонів, — він та Летьєрі. Цього було цілком досить, щоб зненавидіти один одного. Однакові переконання часто бувають причиною обопільного відчуження. І все ж сьєр Ландуа, бувши порядною людиною, не міг не схвалити пароплава. До нього приєдналися інші. Так непомітно зростає значення факту; факти подібні до припливу — з бігом часу, в міру неухильного збільшення успіху, в міру осмислення безперечної користі пароплава, піднесення завдяки йому загального добробуту, настала нараз така днина, що всі, за винятком хіба кількох тупоголових розумників, почали захоплюватися "Шаландою Летьєрі".

В наші дні захоплювалися б менше. Сорокарічної давності пароплав викликав би усмішку наших сучасних конструкторів. Це диво було потворне, це чудо було немічне. Нинішні велетенські трансатлантичні пароплави настільки випередили парове колісне судно, яке Дені Папен спустив на Фульду в 1707 році, наскільки трипалубний корабель "Монтебелло" двісті футів завдовжки, п'ятдесят — завширшки, з грот-реєм в сто п'ятнадцять футів, водотоннажністю в три тисячі тонн, який брав на борт тисячу сто чоловік, сто двадцять гармат, десять тисяч ядер, сто шістдесят картечних зарядів, вивергав при кожному пострілі в бою по три тисячі триста фунтів заліза і розпускав на ходу за вітром п'ять тисяч шістсот квадратних метрів парусини, — випередив датську лодію II століття, знайдену в морському намулі Вестер-Сатрупа, навантажену луками, кам'яними сокирами та палицями і тепер виставлену в ратуші міста Фленсбурга.

Рівно сто років (1707 — 1807) відділяють перше судно Папена від першого судна Фултона. "Шаланда Летьєрі", звісно, була прогресивною появою у порівнянні з цими двома попередніми начерками пароплава, хоч і сама вона була тільки чорновим начерком. Це не заважало їй бути своєрідним шедевром. Всякий зародок в науці можна розглядати з двох точок зору: це або потворність, як ембріон, або диво, як росток.

На "Шаланду Летьєрі" поставили щогли, не розрахувавши центру вітрильності, але не в цьому була вада, бо це один із законів суднобудування; зрештою, для судна з паровим двигуном вітрила — тільки доповнення. Додамо, що колісне судно майже не реагує на вітрила, які на ньому ставлять. Шаланда була незграбна — надто коротка і кругла. Виглядала вона надто опецькуватою через надмірну опуклість її носової та кормової частин. В її будівничого не вистачило сміливості зробити її трохи легшою.