Трудівники моря - Сторінка 17

Воно заступає наше внутрішнє світло чи пітьму. Справжньою суттю є душа. Кажучи строго, наше обличчя — то лишень маска. Справжня людина — це те, що приховане в людині. Якби виявилася справжня людина, що притаїлася, заховалася за химерою, ім'я якій плоть, було б немало несподіванок. Загальнолюдська помилка і полягає в тому, що зовнішній вигляд людини приймають за її справжню суть. Наприклад, деяка дівчина, якби ми побачили її таємну суть, видалася б нам пташкою.

Пташка в образі дівчини — нема нічого чудовішого! Уявіть собі, що вона живе у вашій хаті. Це і буде Дерюшетта. Яке чарівне створіння! Так і хочеться сказати: "Привіт тобі, лебідонько!" Крилець не видно, але чути щебетання. Іноді вона заливається пісенькою. Коли вона лепече, відчуваєш свою перевагу над нею, коли ж співає, то відчуваєш, як вона піднімається над тобою. Щось таємниче зву-чить у її співі; дівчина — це ангел у людській подобі. Коли вона стає жінкою, ангел відлітає, але згодом він повертається, щоб принести душу її маленькій дитині. Та, що одного чудового дня стане матір'ю, поки не вступить у життя, цілі роки — дитина; в дівчині продовжується дівчинка, і це вільшанка. Побачиш її і мимоволі подумаєш: "Як добре, що вона не відлітає від нас!" Сумирна ручна пташечка стрибає залюбки в нашому домі, пурхає з гілки на гілку, тобто з кімнати в кімнату, то ввійде, то вийде, то наблизиться, то віддалиться, то пригладить пір'ячко — причеше волосся, чується ніжний шурхіт, і шелест її одежі, і голос, який нашіптує щось невимовне. Вона питає, ви їй відповідаєте; питаєте її — у відповідь воркування. З нею не розмовляєш, а сокочеш, а це відпочинок від розмови. Щось неземне є у цьому створінні. Воно — голуба думка, яка зливається з вашими чорними думками. Вас захоплює легкість рухів, мінливість, невловимість, і ви дякуєте, що вона по своїй доброті не перетворилася на невидимку, хоч, здається, досить їй захотіти, і вона стане неосягальною. Краса на нашій землі — життєва необхідність. Навряд чи існує на землі більший обов'язок, як бути чарівливою. Ліс упав би у розпачі без колібрі.

Випромінювати радість, розсівати щастя, яскріти сяйвом посеред мороку, бути позолотою долі, бути самою гармонією, самою грацією, самою миловидністю — значить виявляти вам благодіяння. Прекрасне впливає на мене благодійно саме тому, що воно прекрасне. Красуня володіє таємничою силою чарування, неподоланною для оточуючих; іноді вона сама цього не знає, і тоді її чар ще могутніший; її присутність озорює, її приближення зігріває; вона проходить повз вас, і ви задоволені; вона зупиняється, і ви щасливі: бачити її — значить жити; вона — ранкова зоря у людській подобі; її покликання — існувати, і цього досить, вона перетворює ваш дім в Едем; райську благодать випромінюють всі її клітини, вона дарує високу радість усім і всьому, не завдаючи собі ніякого труду, хіба що дихаючи з вами одним і тим же повітрям. В її усмішці, котра не знати від чого полегшує той величезний важкий ланцюг, який спільно тягнуть усі смертні; в цьому, хочу вам сказати, є щось божественне. Такою усмішкою обдаровувала світ і Дерюшетта. Навіть більше: сама Дерюшетта була усмішкою. Є щось таке, що розкриває нашу душу більше, ніж наше обличчя, — це його вираз; є щось таке, що розкриває її більше, ніж сам вираз обличчя, — це наша усмішка. Коли Дерюшетта усміхалася, вона була справжньою Дерюшеттою.

Хист заворожувати серця — в крові гернсейок та джерсейок. Жінки, особливо дівчата, наділені квітучою, непідробною красою. Білість саксонок поєднується в них зі свіжістю нормандок. Рожеві щічки, бездонні погляди синіх очей. Цим поглядам бракує озореності. Їх пригашує англійське виховання. Ці ясні очі стануть чарівними, коли в них з'явиться глибина парижанок. На щастя, Париж ще не ввійшов у душу англійок. Дерюшетта не була парижанкою, але не була вона і гернсейкою. Вона народилася в порту Сен-П'єр, а виховав її мес Летьєрі. Він поставив собі за мету виростити її чарівливою істотою, і йому це вдалося.

Безпечний погляд Дерюшетти був мимовільно задерикуватий. Вона, можливо, й не знала, що означає слово "кохання", і закохувала в себе без будь-якого намислу. Про одруження вона і не думала. Якийсь статечний добродій з емігрантів, що пустив коріння в Сен-Сансоні, сказав про неї: "Ця ляля вміє пускати бісики". У Дерюшетти були пайгарніші на світі ручки і такі ж ніжки — "чотири мушині лапки", як казав про них мес Летьєрі. Вся її постать дихала добротою і ніжністю; замість родини і багатства в неї був дядько — мес Летьєрі, замість праці — дозвільне життя, замість таланту — декілька пісеньок, замість освіти — краса, замість розуму — невинність, замість серця — незнання; вона була то чарівливо зманіже-на, як креолка, то пустотлива і жвава, то по-дитячому весела і задерикувата, то замріяна і сумна; одягалася вона в дусі гернсейських модниць, красиво, але строкато, протягом усього року носила капелюшки з квітами; у неї були каштанові коси, нічим не охмарений лоб, гнучка, спокуслива шийка, біла, влітку де-не-де поцяткована веснянками шкіра, повні, свіжі вуста, а на устах заманлива і небезпечна сяйлива усмішка. Така була Дерюшетта.

Іноді увечері, після заходу сонця, тієї миті, коли ніч спадає на море, коли темрява надає хвилям жахного вигляду, можна було побачити, як у вузьку горловину сен-сансонської гавані на гребенях лиховісних бурунів вповзала, свистячи і відпльовуючись, якась безформна махина, якийсь потворний обрис, страховище, яке гарчало, як звір, і курилося, як вулкан; було воно схоже на гідру, що, пускаючи піняву слину і з тріскотом б'ючи плавниками об воду, кинулася, роззявивши вогнедишну пащеку, на місто, тягнучи за собою хвіст диму. То була Дюранда.

II

Споконвічна історія утопії

Парове судно у водах Ла-Маншу 182... року вважалося не тільки нововведенням, а й дивом. Все нормандське узбережжя довго не могло оговтатись від страху. Зараз ніхто й оком не скине на десять-дванадцять пароплавів, які сновигають на обрії туди-сюди; хіба тільки що на хвилину вони привернуть увагу знавця, який за кольором диму визначить, що в топці он того судна спалюється уельське вугілля, а цього — ньюкасльське. Хай собі пливуть на здоров'я. Пристануть — ласкаво просимо. А відчалять — щасливої дороги.

В першій чверті нинішнього століття люди не так спокійно ставилися до подібних вигадок; особливо косо дивилися на всі ці машинерії і клуби диму, що тяглися за ними, острів'яни Ла-Маншу. На цьому пуританському архіпелазі, де була піддана різкому осудові англійська королева за те, що порушила біблійні заповіти, народивши дитину під хлороформом, пароплав зразу ж був охрещений "Чортовою посудиною". Простодушним морякам тих років, колись католикам, відтак кальвіністам і в усі часи святенникам, пароплав повинен був здаватися плавучим пеклом. Один місцевий проповідник просторікував з цього приводу: "Чи маємо ми право примушувати воду працювати спільно з вогнем, якщо їх розділив сам господь бог? І хіба не нагадує цей залізний вогнедишний звір Левіафана? Чи не є це, якщо виходити із загальнолюдських вимірів, відродженням хаосу?" Не вперше успіхи прогресу сприймалися як повернення до хаосу. "Божевільна ідея, груба помилка, безглуздя", — такий присуд на початку століття винесла академія наук на запит Наполеона про парове судно: сен-сансонським рибалкам можна пробачити, що в науці вони виявились на одному рівні з паризькими вченими, а в релігії такому невеликому острівцю, як Гернсей, не конче треба бути більш освіченим, ніж такому величезноіму континенту, як Америка. В 1807 році перший пароплав Фултона з машиною Уатта, що її прислали з Англії, маючи на борту, крім екіпажа, двох пасажирів, — француза Андре Мішо і ще там когось, здійснив перший рейс з Нью-Йорка до Албані під командою Лівінгстона, і це волею випадку сталося сімнадцятого серпня. З цього приводу загаласували методисти, у всіх протестанських кірхах проповідники прокляли парову машину, оголошуючи, що число "сімнадцять" дорівнює сумі десяти щупальців і семи голів апокаліптичного звіра. В Америці порівнювали з пароплавом звіра із Апокаліпсиса, а в Європі — звіра з книги Буття. В цьому і вся різниця. Вчені відкинули ідею пароплава, як щось неможливе; священнослужителі й собі відкинули її, як щось нечестиве. Наука відхилила, церква проклинала. Фултона вважали мало не за Люципера. Прості люди — селяни і моряки — приєдналися до хулителів, бо від нововведення їм було не по собі. Ось точка зору церковників з приводу пароплава: "Вода і вогонь розділені. Їх розподіл диктується божою волею. Ніхто не має права роз'єднувати те, що з'єднав господь бог; ніхто не повинен з'єднувати те, що він роз'єднав".

А прості люди казали: "Страшно дивитися на таке".

Треба було бути месом Летьєрі, щоб у ті далекі часи зважитись на нечуване діло — завести пароплав, що курсує між Гернсеєм і Сен-Мало. Тільки він, вільнодумець, міг піти на це, тільки він, відважний моряк, міг здійснити свій задум. Француз, який сидів у ньому, подав ідею, англієць же, який був другою частиною його єства, втілив її.

За яких же обставин? Про це й піде мова.

III

Рантен

Років за сорок до того, як відбулися ці події, про які ми тут розповідаємо, в одному з паризьких передмість, поблизу міського муру, між Вовчим ровом і Могилою Іссуар, удалині від людських осель стояла підозріла халупа. При нагоді вона правила за прихисток злодіям. Там мешкав з дружиною і сином один обиватель — як на те пішло, теж злодій, колишній прокурорський клерк в Шатле, а тепер справжній грабіжник. Скінчив він лавою підсудних.

Він був із родини Рантенів.

В халупі на комоді з червоного дерева стояли дві розмальовані порцелянові чашки.

На одній було написано золотом: "Пам'ять про дружбу", на другій — "Данина пошани".

Хлопчик ріс у цьому вертепі, щодня стикаючись зі злочинами. Батько та мати, вихідці з напівбуржуазних кіл, вчили його грамоти, так би мовити, виховували.

Виснажена, одягнена мало не в лахміття, мати "давала освіту" малюкові, примушуючи його читати по складах, і часто кидала й ці заняття, щоб допомогти чоловікові у його злодійських справах або продатися першому-ліпшому мужчині. А тим часом "Хрест Господен", розкритий на тій сторінці, де було припинене читання, лежав на столі, а поруч із ним, замріявшись, сидів хлопчик.

Схоплені на місці злочину, батько та мати зникли в темряві в'язниці.