Трудівники моря - Сторінка 38

За хвилину він знову побіг назад.

— Капітане!

— Чого ще вам?

— Звертайте вбік.

— Навіщо?

— Запевняю вас, що я бачив велику скелю і зовсім близько. Це — Великий Гануа.

— Ви побачили брилу густішого туману — тільки й всього.

— Ні, то Великий Гануа. Бога ради, міняйте курс! Клюбеп повернув стерно.

V

Захоплення Клюбеном досягає найвищої межі

Почувся тріск. Коли судно у відкритому морі налітає на риф і дістає пробоїну, то розлягається звук, сумніший за який уявити годі.

Дюранда зупинилася.

Гернсеєць простяг руки до неба і вигукнув:

— Це Гануа! Я так і казав. На палубі хтось зойкнув:

— Ми пропали!

Уривчастий і різкий голос Клюбена заглушив крики.

— Ніхто не пропав! Спокійно!

З люка котельні висунулася чорна, гола по пояс постать Енбранкама. Негр незворушно мовив:

— Капітане, вода затоплює трюм! Зараз заллє машину. Настала страшна хвилина.

Зіткнення зі скелею скидалося на самогубство. Навіть якщо б воно було вчинене навмисно, нічого страшнішого статися не могло. Дюранда накинулась на скелю, наче хотіла взяти її приступом. Гострий виступ скелі вліз у неї, наче цвях. В обшивці утворилась дірка, більша ніж на квадратний сажень, форштевень був зламаний, крайній виступ розбитий вдрузки, вся передня частина розколота. Знівечений корпус, страхітливо сьорбаючи і захлинаючись, ковтав морську воду. У відкриту рану вливалася смерть. Зворотній поштовх був такий сильний, що сорлінь лопнув, і розгойдане стерно теліпалося на всі боки. Довкола пароплава, розбитого підводним рифом, нічого не було видно, крім суцільного, густого, майже чорного туману. Запала ніч.

Дюранда занурювалась у воду передньою частиною. Вона скидалася на коня, якому бугай розпоров рогами черево. Вона вмерла.

Починалася фаза припливу, і це відчувалося.

Тангруйль витверезився: під час корабельної катастрофи п'яних не буває. Він спустився на нижню палубу, а потім кинувся вгору, кричучи:

— Капітане, вода заливає трюм! За десять хвилин вона буде на рівні шпігатів!

Охоплені жахом пасажири металися по палубі, заламували руки, перехилялися через борти, бігали до машини, зчиняючи ту зовсім непотрібну метушняву, яку породжує паніка. Турист зомлів.

Клюбен махнув рукою, і всі замовкли. Він запитав Енбранкама:

— Скільки часу ще може працювати машина?

— П'ять-шість хвилин.

Тоді він запитав пасажира-гернсейця:

— Я був біля стерна. Ви побачили скелю. На який із стрімчаків ми наразилися?

— На Чайку. В просвіті я дуже добре розгледів Чайку.

— Якщо ми на Чайці, — міркував уголос Клюбен, — то Великий Гануа у нас з правого борту, а Малий — з лівого. До берега одна миля.

Екіпаж і пасажири слухали капітана з напруженою увагою і, тремтячи від страху, не зводили з нього очей.

Спроба облегшити пароплав була б безглуздою й неможливою. Щоб викинути вантаж у море, довелося б відкрити люки, а це збільшило б приплив води. Зайве було б і кинути якір — Дюранда і так була пришпилена до скелі. До того ж якір розгойдувався б на скелястому дні, а шток заплутався б у якірному ланцюгу. Машина, не бувши пошкодженою, могла приводити корабель у рух, аж поки б не погас вогонь у котлі, тобто ще кілька хвилин; примусивши пару і колеса посилено працювати, давши задній хід, можна було б знятись з рифа. Але тоді Дюранда негайно пішла б на дно. Вістря скелі якоюсь мірою затуляло пробоїну і не пропускало воду. Воно було для неї перепоною. Але якби відкрили отвір, не можна було б стримати натиску води і відкачати її помпами. Хто вихопить кинджал, устромлений в серце, той миттю губить пораненого. Знятися зі скелі — означало потонути. Вода заливала в трюмі биків, вони заревіли.

— Шлюпку на воду! — скомандував Клюбен. Енбранкам і Тангруйль кинулися відв'язувати кріплення. Інші члени екіпажу дивилися, ніби закам'янівши.

— Всі до роботи! — гукнув Клюбен. Цього разу всі скорилися.

Клюбен далі віддавав накази тією старосвітською мовою, яку погано розуміли б нинішні моряки:

— Пішов шпиль! Заїло шпиль! Накласти талі! Стоп талі! Талі травити! Не давай сходитися блокам талів! Трави помалу! Трави ходом! Разом! Не давай заритись носом!

Бережи талі! Пішов гинь лопаря — увага!

Шлюпку спустили на воду.

І в ту ж мить колеса Дюранди зупинилися, дим перестав валувати з труби, котельню затопило.

Пасажири, ковзаючи по трапу, чіпляючись за такелаж, скоріше падали, ніж опускалися в човен. Енбранкам підняв непритомного туриста, відніс його в шлюпку і знову піднявся на палубу.

Слідом за пасажирами кинулись матроси. Їм під ноги покотився юнга; вони ступали просто по хлопцеві. Енбранкам загородив прохід.

— — Ніхто не пройде раніше, ніж хлоп'я! — крикнув він.

Своїми могутніми чорними руками він порозштовхував матросів, схопив на руки хлопчика і передав його гернсейцю, який стояв у шлюпці.

Порятувавши юнгу, Енбранкам одійшов убік і сказав:

— А тепер проходьте.

Тим часом Клюбен пішов у свою каюту, зв'язав корабельний журнал та інструменти, зняв компас з нактоуза. Папери та інструменти він віддав Енбранкамові, а компас — Тангруйлю.

— Всі на баркас! — скомандував він.

Матроси не примушували себе припрошувати. Вони всілися раніше, ніж Енбранкам і Тангруйль. Шлюпка була переповнена. Вода мало не переливалася через борти.

— Відчалюйте! — гукнув Клюбен. На баркасі зчинився галас:

— А ви, капітане?

— Я залишаюся.

У того, хто попав у корабельну катастрофу, нема часу розмірковувати, тим більше розчулюватись. І все ж ті, що опинилися в шлюпці, тобто у відносній безпеці, стурбувалися, і вже не за себе. Всі в один голос закричали:

— Їдьмо а нами, капітане!

— Я залишаюся.

Гернсеєць, який добре знав море, заперечив:

— Слухайте, капітане! Ви налетіли на Гануа. Звідси до Пленмона вплав одна миля.

Але шлюпка може пришвартуватися тільки до Рокена, а це дві милі відстані. Довкола підводні камені й туман. Наша шлюпка може припливти до Рокена не раніше ніж за дві години. Буде вже глибока ніч. Приплив збільшується, вітер дужчає. Незабаром зірветься шторм. Але як ударить буря, ми не зможемо повернутися й забрати вас. Ви загинете, якщо залишитеся тут. Їдьмо з нами.

В розмову втрутився парижанин:

— Шлюпка повна, навіть переповнена, то правда: ще одна людина — зайва людина. Але нас тринадцятеро — погана прикмета, то краще вже перевантажити шлюпку ще на одну людину, ніж залишитися в ній чортовою дюжиною, їдьмо, капітане!

Тут обізвався Тангруйль:

— Все трапилося з моєї вини, а не з вашої. Несправедливо, якщо ви залишитесь.

— Я залишаюся! — відрубав Клюбен. — Вночі буря розтрощить корабель на скіпки. Але я його не покину. Коли корабель гине, капітан умирає. Про мене скажуть: "Він до кінця виконав свій обов'язок". Тангруйле, я вам прощаю.

Схрестивши на грудях руки, він вигукнув:

— Слухайте команду! Віддай кінець! Відчалюйте! Шлюпка похитнулася. Енбранкам узявся за стерно. Всі, хто не сидів за веслами, простягли до капітана руки.

— Ура капітанові Клюбену! — закричали вони влад.

— Ось людина, гідна подиву! — сказав американець.

— Пане добродію! Це найчесніша людина на всьому нашому морі! — мовив гернсеєць. Тангруйль плакав гіркими сльозами і бив себе в груди:

— Якби мені вистачило духу, я залишився б з ним. Шлюпка пірнула в туман і зникла. Більше нічого не було видно.

Удари весел, поступово затихаючи, замовкли.

Клюбен залишився сам.

VI

Глибина безодні освітлена

Коли цей чоловік оглянувся довкола, — один на скелі, під навислими хмарами, посеред водяної пустелі, далеко від усього живого, далеко від людської метушні, приречений на смерть, відданий на поталу припливу, що чимраз більшав, і ночі, яка насувалася, — палка радість охопила його душу.

Він досяг своєї мети.

Мрія здійснилася. Довготерміновий вексель, виданий йому долею, оплачено. Покинутий — для нього означало: врятований. Він був на Гануа, за милю від берега, у нього сімдесят п'ять тисяч франків. Ніколи не було такої напрочуд щасливої катастрофи. Нічого не зірвалося: щоправда, все було передбачено. З юних років Клюбен був одержимий ідеєю: поставити чесність на карту в життєвій грі, тобто прославитись як бездоганно чесна людина і, з цього почавши, дочекатися щасливого випадку, стежачи за підвищенням чужих ставок, шукати кращого способу, вгадати потрібну хвилину; не йти навпомацки, а схопити напевно, завдати одного-єдиного удару, загребти банк і пошити всіх у дурні. Він вирішив ураз досягти успіху там, де недалекоглядні злодії попадаються разів з двадцять, і осягти багатство там, де вони кінчають шибеницею. Зустрівши Рантена, він побачив у ньому промінь світла. У Клюбена вмить виник план: примусити Рантена повернути крадене, а самому, щоб уникнути можливого викриття, зійти за мертвого — бо ж це найкращий спосіб зникнення; для цього — потопити Дюранду. Корабельна катастрофа стала необхідністю. На довершення всього зійти з арени, залишивши по собі добру славу; таким чином для всіх його життя завершиться блискуче. Якби хтось побачив зараз Клюбена на розбитому пароплаві, то прийняв би його за демона — щасливого демона.

Задля цієї миті він прожив усе своє життя.

Все його єство ніби промовляло: "Нарешті!" Якийсь відстрашуючий спокій огортав його похмуре чоло. Тьмяний погляд, у глибині якого, здавалося, було щось непроникне, став глибоким і страшним. У ньому палала заграва пожежі, яка охопила всю його душу.

Внутрішній світ людини так само, як і світ зовнішній, ніби перебуває під електричною напругою. Думка — це метеор: у хвилини успіху хмара задумів, які його підготували, ніби розступається, і вискакує іскра; ховати в собі кігті зла і відчувати в них спійману здобич — це щастя, яке випромінює особливе сяйво; злослива думка, тріумфуючи, осяває обличчя; при деяких щасливих комбінаціях, деяких досягнутих цілях, деяких нелюдських радощах в очах людей то з'являються, то згасають лиховісні спалахи світла. Вони схожі на відблиски веселої бурі, вони схожі на грізні зірниці, їх породжує сумління, що перетворилося на імлу і туман. Так сяяли очі Клюбена.

Це сяйво анітрохи не було схоже на те, що можна побачити на небесах і на землі. Негідник, який сидів у Клюбені, вирвався на волю.

Клюбен окинув поглядом безмежну пітьму і не стримався від глухого, злобного реготу.

Нарешті він на волі! Нарешті багатий! Те, чого він шукав, знайдено. Задачу розв'язано.

Поспішати тепер не було потреби.