Трудівники моря - Сторінка 64

Балка, застрягши в щілині скелі й розширюючи її, стирчала звідти, як випростана рука. Вона йшла вздовж внутрішньої стіни ущелини, до того ж вільний її кінець відступав дюймів на вісімнадцять-двадцять від щілини. Відстань цілком достатня, щоб здійснити задум.

Жільят уперся ногами, колінами й руками в крутосхил і натиснув плечима на величезний важіль. Балка виявилась довгою, це збільшувало силу натиску. Скеля була вже розхитана. Одначе Жільятові довелося братися за діло чотири рази. Волосся його змокріло не тільки від дощу, а й від поту. Четвертий поштовх був шалений. Скеля загарчала, щілина, переходячи в тріщину, роззявилась, як паща, і важка озія з жахливим гуркотом, який ніби вторував перекотам грому, гепнулась у вузький прохід поміж скелями.

Уламок скелі звалився, прямий, як жердина, якщо так можна висловитись, і не розколовся на шматки.

Уявіть собі менгір, який звалився на воду всією своєю масою.

Балка-важіль полетіла слідом за брилою, за нею тягло й Жільята, і він мало сам не впав зі скелі.

У тому місці було неглибоко, дно застилали валуни.

Моноліт, збивши піну, яка обліпила Жільята, заліг між головними, паралельними один до одного крутосхилами тіснини поперечною стіною, на зразок з'єднувальної рейки між їх обома високими стінами. Обидва його кінці впиралися в них; скинутий камінь був трохи задовгий, і його вивітрена вершина відбилась, вганяючись у протилежну скелю. Біля місця падіння утворився химерний тупик, який зберігся й донині. За цією кам'яною загородою вода майже завжди спокійна.

Нова опора була міцнішою від дощатого щита з борту Дюранди, встановленого між двома Дуврами.

Ця перепона появилася своєчасно.

Море продовжувало завдавати удари. Хвиля завжди впирається, натрапивши на перешкоду. Перша пошкоджена решітка почала розвалюватися. Розрив навіть в одному з кріплень хвилеріза перетворюється в тяжке нещастя. Розширення пробоїни неминуче, і нема ніякої можливості полагодити її на місці. Хвиля змила б робітника. Спалах блискавки, освітивши риф, дав можливість Жільятові побачити шкоду, завдану хвилерізу: розкидані колоди, кінці мотузок, розгойдуваних вітром, обривки ланцюгів, дірка в центрі споруди. Друга решітка лишилась не-ушкодженою. Кам'яна брила, з такою силою кинута Жільятом в ущелину позаду хвилеріза, являла собою найнадійнішу загорожу, але мала один недолік: була занадто низькою. Море не могло її зруйнувати своїми ударами, зате могло через неї переливатись. Нічого було й думати про те, щоб наростити її. Тільки гранітними плитами можна було підняти цей заслон, на-клавши їх зверху — все інше виявилося б марним. Але

яким чином їх відколоти, як перенести, як підняти, як поставити одна на одну й закріпити? Можна надбудувати дерев'яний зруб, але не скелю.

Жільят не був Енкеладом.

Його турбувало те, що гранітний перешийок не досить високий.

Цей недолік незабаром дався взнаки. Шквали не відступали від хвилеріза; вони не просто затялися, вони ніби впилися в нього. Здавалося, що по цій розхитаній споруді тупотять чиїсь ноги.

Раптом від розгойданого хвилеріза відірвався шматок карленгса; він перемахнув через другу решітку, пролетів над поперечною брилою, де його підхопила вода й понесла по звивистій тіснині. Жільят втратив її з поля зору. Цілком можливо, що цей шмат колоди міг налетіти на човен. На щастя, буря, бушуючи поза межами рифу, майже не впливала на воду, замкнуту з усіх боків усередині його. Хвиля пробігала там повільно, тому удар міг бути не надто різким. Зрештою, Жільят не мав часу займатися ушкодженим човном, якщо б навіть аварія з ним сталася; всі небезпеки обступили його зразу, буря зосередилась на одній уразливій точці, перед ним стояло невідворотне.

Запала непроглядна темрява, блискати перестало — лиховісна одностайність. Хмари і води діяли спільно; почувся глухий удар.

За ударом пролунав тріск.

Жільят подався вперед. Решітка — передня лінія запруди — була пробита. Було видно, як у воді підстрибують кінці балок. Море скористувалося першим хвилерізом, щоб за його допомогою розірвати другий.

Жільят відчув те, що відчув би полководець, побачивши поразку свого авангарду.

Другий ряд балок витримав удар. Арматура задньої споруди була міцно перев'язана і підперта. Але зірвана решітка була важкою і цілком відданого на волю хвиль, котрі тіпали нею на всі боки, то піднімаючи, то опускаючи. Канатні кріплення поки що тримали її вкупі, не даючи їй розповзтися, вона була все такою ж громіздкою, і якості, надані їй Жільятом як засіб захисту, тепер пішли на шкоду, бо вона стала чудовим знаряддям руйнування. Із щита вона перетворилася в довбню. До того ж скрізь із пробоїн стирчали кінці балок і вся зірвана решітка ніби наїжачилась шипами і зубами. Не можна було вигадати зброї нищівнішої і страшнішої, ніж та, якою зараз орудувала буря.

Гребля стала каменюкою для метання, а море — катапультою.

Удари йшли один за одним з якоюсь трагічною рівномірністю. Жільят, замислившись, стояв позаду брами, якою він сам забарикадував вхід до протоки, і прислухався, як у них стукає смерть, прагнучи прорватись досередини.

Він з гіркотою розмірковував, що якби не клята труба Дюранди, котра, як на лихо, застрягла в розбитому корпусі судна, то він, вернувшись уранці на Гернсей, ось уже в цю хвилину стояв би в порту зі своїм ботом і врятованою машиною.

Те, чого він боявся, сталося. Буря ввірвалася в протоку, і вона зайшлася якимсь харчанням. Перемішані уламки розтерзаних хвилерізів закрутилися, неначе смерч, і разом з валом, ринувши на кам'яний бар'єр, що стояв, ніби гора серед потоку, зупинились. То було якесь безладне сплетіння, безформний частокіл із балок, що пропускав хвилі, але все ще їх розпилював. Переможена опора вмирала героїчно. Море розбило її на друзки, а вона дробила море. Перекинута, вона все ще не втрачала боєздатності. Скеля, утворюючи заслін, який був перешкодою непереборною, підтримувала її. Тіснина, як уже мовилось, була в цьому місці дуже вузькою;

переможний шквал втиснув усю масу перемішаних, понівечених уламків хвилеріза в цю тісну горловину; сама тільки сила його натиску, збиваючи в купу і нагромаджуючи уламки один на одного, перетворила руїну в твердиню. Румовище стало непохитним.

Вирвалося всього тільки декілька балок. Їх порозкидали хвилі. Одна пролетіла в повітрі просто над головою Жільята. Він навіть відчув, як йому в лице війнуло холодним вітерцем.

Але деякі вали, ті самі велетенські вали, що під час бурі налітають з незмінною рівномірністю, перестрибували через рештки хвилеріза. Вони спадали в протоку і, незважаючи на колінця, якими вона звивалася, все ж каламутили воду. Вода стала сердито здиблюватись. Похмурі поцілунки, якими хвилі слинили скелі, ставали все настирливішими.

Як тепер завадиш піднятим брижам домчати до човна?

Для шторму треба зовсім мало часу, щоб замкнуті в тіснині води забурунили; кілька подувів вітру — і човен буде пробитий, а машина потоне.

Думаючи про це, Жільят здригався.

Але він не занепадав духом. Ніщо не могло примусити відступити цю непохитну душу.

Тепер ураган влучив у ціль і з скаженою люттю кинувся ж середину протоки, між двох крутосхилів.

Раптом на недалекій відстані позаду від Жільята пролунав і прокотився ущелиною тріск, жахливішого від якого він ніколи не чув.

Затріщало з того боку, де стояв човен.

Жільят кинувся туди.

Із західної горловини протоки, де він стояв, йому не було видно човна, бо ущелина йшла зигзагами. За останнім поворотом Жільят зупинився і почав чекати блискавки.

Блискавка спалахнула й освітила всю картину.

На удар хвилі в східну горловину відповів порив вітру, нагрянувши на західну. Це загрожувало нещастям.

З ботом чогось особливого ніби й не сталося: він і далі стояв на трьох якорях і не давав приводів для занепокоєння, зате корпус Дюранди був у жахливому стані.

Ця руїна являла собою прекрасну мішень для бурі. Вона висіла в повітрі високо над водою, ніби підставляючи себе під удари. Дірка, яку прорізав у кораблі Жільят, щоб звільнити машину, зовсім ослабила каркас. Кільовий брус був перепиляний. Отже, в скелета перебито хребет.

А більше й не треба було. Палубний настил зігнувся, як напіврозкрита книга. Судно розчленилось. Отоді й пролунав тріск, який Жільят почув крізь виття урагану.

Те, що він побачив, підійшовши ближче, здалося йому непоправним.

Зроблений Жільятом квадратний виріз перетворився на смертельну рану. Вітер зробив з надрізу надлом. Поперечна тріщина розділила корпус корабля на дві половини.

Задня частина, та, що висіла ближче до човна, міцно застряла в гранітних лещатах скелі. Передня ж частина, та, що бовваніла напроти Жільята, провисла над ущелиною.

Будь-яке місце надлому до пори до часу стає начеб петлею воріт.

Вся ця озія хилиталася на розбитих зв'язках, як на шарнірах, і вітер розгойдував її зі страхітливим скрипом.

На щастя, бот уже був не під нею.

Але від цього гойдання здригалася і друга частина корпусу, поки що міцно й незрушно затиснута між Дуврами. Від здригання до руйнування — один крок. Під настирливим натиском вітру ушкоджена частина судна могла зірватися і раптово потягти за собою другу, майже дотичну до човна, і тоді бот і машина загинули б під обвалом.

Все це стояло в Жільята перед очима.

То була катастрофа.

Як запобігти їй?

Жільят належав до тих людей, що були здатні притягти собі на допомогу навіть саму небезпеку.

Якийсь час він зосереджено розмірковував.

Потім збігав у свій арсенал по сокиру.

Молот попрацював на славу, тепер настала черга на тесло.

Жільят піднявся на каркас пароплава, ступив на ту його частину, яка не гойдалась, і, нахилившись над прірвою між двома Дуврами, почав підрубувати надтріснуті балки та всі рештки кріплень, на яких повис уламок корпусу.

Роз'єднати остаточно обидві половини зруйнованого судна, звільнити частину, що збереглася, скинути в морс все, над чим уже запанував вітер, віддати бурі її частину — ось яке завдання стояло перед ним. Воно було не так важке, як небезпечне. Нависла половина корпусу, яку тягли вниз вітер і власна вага, була з'єднана з другою зовсім у небагатьох місцях. Весь корпус скидався на складень, у якому одна напіввідчинена віконниця стукалась об другу. Всього лишень п'ять чи шість з'єднувальних балок, зігнутих і надтріснутих, але ще не попереламуваних, тримали повислу частину.