Трудівники моря - Сторінка 65

Їх надломи скрипіли і розширювались під кожним подувом

вітру, і сокирі залишалося тільки допомагати вітрові. Неміцність цих зв'язок, полегшуючи перерубування балок, робила його вкрай небезпечним. Все могло зразу звалитися вниз під Жільятовими ногами.

Буря шаленіла. Спочатку вона була тільки страшною, тепер стала жахливою. Судороги моря дійшли й до неба. Досі хмара була незалежною, здавалося, вона чинила, що їй заманеться. Вона всьому давала поштовх, вона доводила до несамовитості хвилі, але сама зберігала якусь похмуру рівновагу. Внизу було оскаженіння, вгорі — гнів. Небо — живе дихання, океан — звичайна піна. Звідси влада вітру. Ураган — то злий геній. Одначе його непокоїло захмеління власною жахливістю, і він став усього тільки вихором. То було засліплення, що породжує тьму. Іноді на бурю находить потьмарення розуму, так, ніби небу щось стукає в голову. Безодня не знає, що чинить. Вона гатить громи навмання. Нема нічого жахливішого. Це моторошні хвилини. Двигтіння рифу досягло крайньої межі. Всяка буря тримається свого таємничого напряму, але в такі хвилини вона його втрачає. Це найгірше, що є в бурі. Саме тоді вітер, як сказав Томас Фуллер, і перетворюється в "буйно божевільного". Саме тоді, під час грози, і відбувається та безперервна витрата електрики, яку Піддінгтои називає "каскадом блискавок". Саме тоді, невідомо з яких причин, і виникає там, де хмара найчорніша, синювате світляне коло, ніби віконне, щоб спостерігати загальне сум'яття; іспанські моряки в давнину називали його "оком бурі", el ojo de tempestad. Це похмуре око і дивилося на Жільята. Зі свого боку Жільят теж дивився на хмару. Тепер він підводив голову. Після кожного удару сокирою він зверхньо піднімався. Він був, — а може, це тільки здавалося, — надто близьким до загибелі, щоб не відчути гордості за себе. А може, він впадав у відчай? Ні. Нестямним нападам несамовитості океану він протиставляв не тільки відвагу, а й обережність. Ходячи по розбитій Дюранді, він ступав ногами тільки по тих місцях, які трималися міцно. Він і ризикував, і остерігався. Він теж дійшов до несамовитості. Його сили подвоїлись. Його п'янила безстрашність, він був у якомусь самозабутті. Удари його сокири звучали, як виклик. Здавалося, що він здобув ясність думки, тобто те, що втратила буря. То був трагічний двобій. З одного боку — невичерпність, з другого — невтомність. Хто кого здолає? Страхітливі хмари малювалися в безмежжі головами горгон; було пущено в хід усе, чим можна залякати; хвилі сипали дощем, а хмари плювалися піною; над морем схилялися духи вітру; спалахували багрянцем блискавки й гасли, і після такої знемоги морок ставав страхітливим. Холодна злива, не перестаючи, хлюпала з усіх боків; довкола все вирувало; густа темрява, здавалось, перевалювалась через краї неба; розтерзані купчасті попелясті хмари, обважнілі градом, кружляли, ніби в нападі сказу; у повітрі гуло, наче в решеті трясли сухий горох; зустрічні електричні іскри, які спостерігав Вольта, перескакували з хмари на хмару, гралися в громовержні ігри; страшними були безконечно довгі перекати грому, блискавиці спалахували поруч з Жільятом. Він, здавалося, дивував безодню. Ступаючи то сюди, то туди з сокирою в руках по хисткій Дюранді, палуба якої дрижала під ним, він рубав, тесав, пробивав, розтинав, блідий у відсвітах блискавки, зі скуйовдженим волоссям, босоногий, у лахмітті, з обличчям, забризканим морською піною, величний у цьому збіговиську громів.

Боротися з оскаженілою стихією можна тільки вправністю. І вправність Жільята перемогла. Він намагався досягти того, щоб розбита частина судна обвалилася вся зразу. Задля цього він підрубав надломлені балки, що висіли, як на шарнірах, але підрубав не до кінця, — тепер вони тримались на волоску. Раптом він зупинився з піднятою вгору сокирою. Діло було зроблене. Шматок судна відірвався повністю. Половина каркаса розбитої Дюранди провалилася у воду під Жільятом, який стояв на другій половині судна і, нахилившись, дивився вниз. Уламок впав у протоку прямовисно і, сипнувши по скелі бризками, застряг в ущелині, не досягнувши дна. Він виступав з води, піднімаючись над хвилями футів на дванадцять; палубний настил став стіною між Дуврами, як і скинута раніше кам'яна брила, котра трохи далі лежала поперек ущелини; він дозволяв піні тільки трішечки пробиватися по краях; то була п'ята барикада, поставлена Жільятом проти бурі на цій океанській вулиці. Сліпий ураган сам попрацював над спорудженням цієї барикади. То дуже добре, що вузький проміжок між обома берегами протоки не дав можливості

цій греблі сягнути дна. Це робило її вищою. До того ж під нею могла пробиватися вода, що зменшувало силу прибою. Те, що може проповзти низом, не мусить долати перешкоду верхом. У цьому частково й полягає секрет плавучих хвилерізів.

Відтепер, що б не виробляла хмара, нічого було боятися за бот і за машину. Вода довкола них бурунити вже не могла. Між заслоном, що прикривав Дуври з заходу, і новою перегородкою, яка захищала їх зі сходу, їм не були страшні жоден набіг моря, жоден подув вітру.

Загрозу катастрофи Жільят обернув на засіб порятунку. Хмара врешті йому допомогла.

Звершивши свою справу, він зачерпнув долонею воду з калюжі і, втамувавши спрагу, гукнув до хмари: "Ех ти, дурепа-недотепа!"

То був вираз веселої іронії войовничого розуму, який констатував неподоланну тупість розлючених стихій, скинутих до становища слуг; Жільят відчував ту одвічну потребу паплюжити ворога, витоки якої йдуть від гомерівських героїв.

Жільят спустився в бот і, скориставшись сяйвом блискавки, оглянув його. Допомога нещасному човнові прибула вчасно. Його добряче потіпало під час урагану, і він уже почав прогинатись. Окинувши човна побіжним поглядом, Жільят не знайшов у ньому ніяких пошкоджень. Одначе було очевидно, що човен зазнав сильних струсів. Але хвилювання моря вляглося, і корпус випростувався сам; якорі виявились надійними, а машину міцно тримали чотири ланцюги.

Не встиг Жільят закінчити огляд, як щось біле прошмигнуло повз нього і зникло в темряві. То була чайка.

Добра прикмета під час шторму. Якщо прилітають птахи, значить, гроза йде геть.

Другий добрий провісник погоди — посилене гуркотіння грому.

Надмірне завзяття бурі виснажує її сили. Це знають усі моряки. Останнє випробування важке, але триває недовго. Найбільше оскаженіння блискавиць провіщає кінець грози.

Дощ раптом ущух. Тільки грім ще понуро перекочувався між хмарами. Шум бурі припинився, як припиняється шум від дошки, що впала на землю. Гроза ніби надломилась, якщо так можна сказати. Велетенське громаддя хмар розсипалось на шматки. Темряву розрізала надвоє смужка чистого неба. Жільят остовпів — був ясний день.

Буря тривала близько двадцяти годин.

Вітер її приніс, він і відніс. Морок танув, розвіювався і заходив за обрій.

Безладно кублились розірвані тумани; вони ніби тікали світ за очі; по всій передовій лінії хмар, від краю до краю, ішов відступ; чути було протяжний, затихаючий гул, упало кілька останніх краплин дощу: у відгомоні громів відлетіла темрява, ніби юрба грозових колісниць.

Раптом усе небо засиніло.

Тільки тепер Жільят відчув, як він стомився. Сон злітає на втомлену людину, як хижий птах на здобич. У Жільята підкосились ноги, він упав у човен, не вибираючи місця, і зразу ж заснув. Так він проспав міцним сном декілька годин, ні разу не поворухнувшись. Він витягся в човні так, що його не можна було відрізнити від брусків і балок, серед яких він лежав.

Коли Жільят прокинувся, то відчув голод.

КНИГА ЧЕТВЕРТА ТАЙНИКИ РИФУ

І

Голодний не тільки Жільят

Буря відлетіла. Але хвилі поза межами рифу ще не вляглися, отож відпливти зараз було неможливо. До того ж день хилився до вечора. З теперішнім вантажем бота доплисти до Гернсею перед північчю можна було б тільки рано-вранці.

Хоч голод і підганяв Жільята, він почав з того, що роздягся, — це був єдиний спосіб зігрітися.

Він промок до рубця під час грози, але дощова вода змила морську воду, і його вбрання тепер могло швидше висохнути.

Жільят залишив на собі самі тільки штани, закотивши їх до колін.

Він порозстилав на виступах скель сорочку, плащ, куртку, овчину, ногавиці, притиснувши їх камінням. Потім згадав, що треба поїсти.

Озброївшись ножем, якого завжди старанно вигострював і тримав у належному стані,

він відколупав від скелі кілька гірських скойок, які належать до того ж виду, що й венерки Середземного моря. Відомо, що їх їдять сирими. Але після такої тяжкої і складної праці то була надто скупа пожива. Сухарів не лишилося. Зате води не бракувало, її вистачило б не тільки щоб напитися, але й втопитися.

Жільят скористався з відпливу і став блукати серед скель у пошуках лангуст. Море оголило багато мілин, і це обіцяло добрий улов.

Однак він не подумав про те, що тепер уже нічого не зможе спекти. Якби в нього був час заглянути в свій склад, то він побачив би, що усе поруйноване зливою. Вугілля і дрова позаливало водою, з його запасів прядива, яке служило йому трутом для підпалу, не залишилося сухим жодного волоконця. Розпалити вогонь було неможливо.

Зрештою, зіпсувався і повітронадувний прилад; дашок над ковальським горном зірвало ураганом; буря пограбувала майстерню. З тими інструментами, які лишилися після погрому, Жільят від сили міг би ще працювати як тесля, але не як коваль. Та поки що Жільят не думав про свою майстерню.

Настирливий голод тягнув його в інший бік, і ні про що більше не думаючи, крім їжі, він пустився в пошуки обіду. Він блукав не в горловині рифу, а поблизу неї, на протилежних боках скель. То було місце, в якому Дюранда два з половиною місяці тому напоролася на риф.

Для полювання, котрим зайнявся Жільят, зовнішній бік протоки був зручніший, ніж внутрішній. Під час відпливу краби звичайно виходять з води, щоб подихати. Вони залюбки гріються на сонці. Ці потворні істоти люблять спеку, їхня поява з води серед білого дня справляє дивне враження, їхні скупчення обурюють. Коли дивишся, як вони незграбно, бочком, важко видряпуються з горбика на горбик по нижніх виступах скель, наче по приступцях сходів, то мусиш визнати, що і в океані водиться гаддя.

Уже два місяці Жільят харчувався цим гаддям.

Однак у той день морські раки і лангусти поховалися.