Трудівники моря - Сторінка 71

Вітер, який спочатку був тільки теплим, тепер обдавав спекою. Застигле голе тіло й далі було незрушне, одначе шкіра трохи порожевішала. Сонце, наближаючись до зеніту, кинуло прямий промінь на майданчик Дувру. З висоти щедро полилося чудодійне світло; воно стало ще яскравіше, відбившись у дзеркальній гладіні моря. Скеля прогрілась і зігріла людину. З грудей Жільята вирвалося зітхання. Він був живий.

Сонце й далі пестило його в своїх гарячих обіймах. Вітер, тепер уже літній, південний, віяв на Жільята теплим м'яким диханням. Жільят поворухнувся.

Море було невимовно спокійним. Воно, наче ненька, тихесенько заколисувало дитину. Хвилі наче погойдували риф.

Морські птахи, Жільятові знайомі, тривожно літали над ним. У їхній тривозі не було й сліду колишнього дикого страху. У ній чулася зворушлива, майже братерська турбота. Вони стиха покигикували. Птахи ніби кликали його. Одна чайка, очевидно, дуже призвичаєна до Жільята, сіла біля нього, наче свійська. Вона немов щось казала йому. Але він, здавалося, не чув нічого. Тоді вона стрибнула йому на плече і обережно клюнула в губи. Жільят розплющив очі.

Птахи, задоволені, хоч і налякані, полетіли геть.

Жільят звівся на рівні ноги, потягнувся, як пробуджений лев, і, підбігши на край майданчика, заглянув униз, в ущелину між двома Дуврами.

Човен стояв на місці непошкоджений. Пластир витримав: отже, море обійшлося з ним не надто жорстоко. Все було врятоване.

Жільят більше не почував себе втомленим. Його сили відновилися. Запаморочення виявилося глибоким сном.

Він вичерпав з човна воду і, коли облегшив його таким чином, місце пошкодження піднялося вище ватерлінії. Потім він одягся, напився води, поїв і відчув приплив бадьорості.

Оглянувши пробоїну при світлі дня, він побачив, що вона вимагала більше роботи, ніж він міг передбачити. То було досить серйозне пошкодження. Жільятові довелося витратити майже весь день, щоб законопатити її.

Наступного дня на світанні, розібравши заслон і відкривши вихід із протоки, одягнутий у лахміття, яке виграло битву з водою, підперезавшись Клюбеновим поясом з сімдесятьма п'ятьма тисячами франків, Жільят, стоячи поруч з врятованою машиною на полагодженому боті, підштовхуваний попутним вітром, по прекрасному, спокійному морю покинув Дуврський риф. Він узяв курс на Гернсей.

Якби в той час, коли він відпливав від рифу, хтось виявився б поблизу, то почув би, як Жільят затягнув упівголоса пісеньку Славний Данді.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ДЕРЮШЕТТА

КНИГА ПЕРША

НІЧ І МІСЯЦЬ

І Портовий дзвін Теперішній

Сен-Сансон — майже місто; сорок років тому він був майже селом. Настала весна, і люди вже не засиджувалися допізна, як узимку, вони лягали тільки-но посутеніє. Сен-Сансон був стародавньою парафією, яка зберегла звичай подавати сигнал "гасіння вогнів", отже, свічки там задували рано. Мешканці йшли на спочинок і вставали з постелі разом з сонцем. Старі нормандські села брали приклад з курників.

Варто звернути увагу на те, що мешканці Сен-Сансона, за винятком кількох багатих міщанських родин, були каменярами і теслями. У порту Сен-Сансон лагодять кораблі. Цілими днями тут ламають камінь або отесують колоди; тут цюкають сокири, там чути удари молотків. Постійно обробляють дубову деревину і граніт. Під вечір люди

падають від утоми і засинають, як убиті. Після важкої праці міцний сон. Одного разу на початку травня, подивившись на місяць, що піднімався між деревами, і прислухавшись до кроків Дерюшетти, яка гуляла одна в саду, насолоджуючись вечірньою прохолодою, мес Летьєрі повернувся в кімнату, що виходила вікнами на порт, і ліг спати. Дус і Грас уже заснули. Все спало в оселі, крім Дерюшетти. Спав увесь Сен-Сансон. Двері й віконниці скрізь були зачинені. На вулицях — ні душі. Поодинокі вогники, нагадуючи готові заплющитись миготливі очі, подекуди забарвлювали червоним віконця на піддашшях, чим сповіщали про те, що й слуги вкладаються спати. Минуло вже чимало часу відтоді, як вибило дев'яту на старій римській дзвіниці, обвитій плющем. Вона поділяла з церквою Сен-Брелад, що на Джерсеї, чудернацьку честь мати одну й ту ж знаменну дату з чотирьох одиниць — 1111, яка означала тисяча сто одинадцятий рік.

Популярність меса Летьєрі в Сен-Сансоні залежала від успіху його починання. Замість успіху сталася катастрофа, замість популярності утворилася порожнеча. Треба думати, що нещастя — хвороба невідступна, що невдахи заражені чумою, так швидко вони потрапляють у карантин. Синки багатих родичів стали уникати Дерюшетти. Відокремленість "Оселі відважних" від містечка була така велика, що тут навіть не знали про винятково важливу подію, яка того дня сколихнула весь Сен-Сансон. Парафіяльний священик, превелебний Ебенезер Кодре, став багачем. У Лондоні недавно помер його дядько, високоповажаний декан Сент-Асафа. Звістку привіз поштовий шлюп "Кашмір", який прибув того ж ранку в Сен-Сансон з Англії; щогла "Кашміра" бовваніла на рейді. "Кашмір" мав вирушити назад у Саутгемптон завтра вранці. Подейкували, що він мав забрати з собою його превелебність парафіяльного священика, терміново викликаного в Англію, щоб він був присутній на офіційному розкритті заповіту покійного і для інших нагальних справ, зв'язаних з одержанням великої спадщини. Весь день у Сен-Сансоні гуло, як у вулику: "Кашмір", превелебний Ебенезер, його покійний дядько, багатство, від'їзд щасливця в Лондон, можливе його підвищення по службі в недалекому майбутньому — все це було предметом нескінченних пересудів. І тільки в одному домі — "Оселі відважних" — ніхто нічого не знав, і, отже, не було ніяких розмов. Мес Летьєрі кинувся на свій підвісний лежак, не роздягаючись. Після катастрофи Дюранди лягти на лежаку було його єдиною втіхою. Розтягнутись на своєму ложі — до цього вдаються всі в'язні, а мес Летьєрі був в'язнем власного горя. Він лягав, і це було для нього перепочинком, передишкою, припиненням напливу важких дум. Чи спав він? Перебував при ясному розумі? Ні. Ось уже два з половиною місяці — бо якраз минуло два з половиною місяці від дня, коли трапилося лихо, — мес Летьєрі жив немов сновида. Він ще не прийшов до тями. Був у тому складному, непевному стані, в який потрапляють люди, що зазнали тяжкого удару долі. Його роздуми не були чіткими, сон не був перепочинком. Удень він ходив невиспаним, а вночі начеб і не засинав. Удень він був на ногах, уночі лежав — тільки й усього. Залігши на свою лежанку, він на короткий час забувався, називаючи це сном. Над ним витали і, здавалось, гніздилися в ньому самому химери; нічний туман, переповнений розпливчастими образами, сповивав його мозок; імператор Наполеон диктував йому свої мемуари, десь узялося кілька Дерюшетт, якісь дивовижні птахи сиділи на деревах, вулиці Лон-ле-Соньє перетворилися в гадюк. Кошмари були перепочинком після тяжкого почуття відчаю. Ночі минали в мареннях, а дні в дрімоті. Іноді він залишався на весь час від обіду до вечора в своїй кімнаті біля вікна, котре виходило, як уже згадувалося, на порт. Спершись ліктями на кам'яне підвіконня, обхопивши руками голову, повернувшись спиною до всього світу, він втуплював погляд у старе залізне кільце, вмуроване в стіну його дому, за кілька футів від вікна, де колись пришвартовували Дюранду. Дивився, як іржа поступово вкривала кільце.

Життя Летьєрі перетворилося в пустопорожнє животіння.

Таке трапляється з наймужнішими людьми, коли вони втрачають ідею, яка надихала їх. Це наслідок порожнечі існування. Життя — це подорож, а ідея — путівник. Немає путівника — і все зупиняється. Коли втрачено мету, тануть сили. Доля — це темна, нікому не підвладна сила. Своїм жезлом вона торкається навіть нашого внутрішнього "я". Відчай — це спустошеність душі. Тільки надзвичайно сильна духом людина може вистояти проти нього. І то не завжди.

Мес Летьєрі постійно розмірковував, якщо тільки розмірковувати означає поринати в глибину якоїсь понурої безодні. Іноді в нього проривалися такі скорботні слова:

"Мені лишається тільки подати туди, в небеса, прохання про повну відставку".

Відзначимо суперечність цієї натури, складної, як саме море, породженням якого і був, сказати б, Летьєрі. Він ніколи не молився.

У немічності є своя сила. Сліпа перед обличчям природи, сліпа перед обличчям долі, людина в самому своєму безсиллі знаходить точку опори — молитву.

Людина шукає допомоги у страху: просить, щоб їй прийшла на допомогу власна боязливість; душевне сум'яття — це порада схилити коліна.

Молитва — могутня сила душі, сила незбагненна. Молитва звертається до великодушності мороку; молитва вдивляється в таїну, і перед невідступною настирливістю її благального погляду не може встояти Невідоме.

Проблиск надії — це втіха.

Однак Летьєрі не молився.

Коли він був щасливий, бог для нього існував, можна сказати, в натурі; Летьєрі розмовляв з ним, давав йому чесне слово, іноді майже обмінювався з ним потиском руки. Але в нещасті — явище, зрештою, досить поширене — бог Летьєрі десь подівся.

Таке трапляється з тими, хто вигадав собі доброго бога, такого собі благодушного дідугана.

Тепер Летьєрі в своєму душевному стані чітко розрізняв тільки одне: усмішку Дерюшетти. Все, крім цієї усмішки, було пітьмою.

З певного часу, безперечно, через втрату Дюранди, яка по-своєму відбилась і на Дерюшетті, чарівна усмішка появлялася на обличчі дівчини все рідше й рідше.

Здавалось, що Дерюшетта була чимось стурбована. Зникли її дитяча грайливість і безтурботність пташки. Коли на світанку лунав гарматний постріл, Дерюшетта не вітала більше схід сонця реверансом і словами: "Бум! Ви вже тут? Ласкаво прошу!"

Не раз у неї був такий серйозний вигляд, що жаль було дивитись на цю ніжну істоту.

Часом вона силкувалась усміхатися до меса Летьєрі, аби хоч трохи розважити його, але її веселощі тьмяніли з дня на день, ніби вкривалися пилом, як крильця в метелика, прохромленого шпилькою. Додаймо, що зажурена журбою дядька — буває ж відбите горе, — чи з якихось інших причин Дерюшетта стала дуже набожною. За часів колишнього парафіяльного священика, Жакмена Ерода, вона, як пригадуємо, заглядала в церкву не більше ніж чотири рази на рік. Тепер вона стала її ревною відвідувачкою. Вона не пропускала жодної служби ні в неділю, ні в четвер.