Трудівники моря - Сторінка 74

Boнa була порожня.

Летьєрі вернувся до машини й помацав її. Просунув голову в казан, ставши при цьому навколішки, щоб краще було видно, що там усередині.

Він поставив ліхтар у топку; вогонь зразу ж освітив увесь механізм і створив примарну ілюзію: здавалось, машина розводить пару.

Летьєрі розреготався і, випроставшись, втупившись поглядом у машину, закричав, простягнувши до труби руки: "Рятуйте!"

Портовий дзвін висів на набережній, за кілька кроків від нього. Летьєрі підбіг до дзвона, вхопився за вірьовку і став дзвонити, скільки було сили.

II

Знову портовий дзвін

А сталося ось що. Пропливши без якихось пригод, хоч і трохи повільно через перевантаженість бота, Жільят прибув у Сен-Сансон. Було близько десятої години вечора.

Жільят добре розрахував час. Наростав приплив. Світив місяць, вода піднялася: можна було увійти в гавань.

Маленький порт спав. На якорі стояло кілька суден з прибраними вітрилами, без сигнальних ліхтарів. Далі на стапельному майданчику виднілося кілька суден, піднятих з води для ремонту. Над обшивкою подекуди стирчали зігнуті краї оголеного набору корабля, і ці великі корпуси без щогл скидались на мертвих жуків, перевернутих на спину лапками догори.

Пройшовши вузький вхід у гавань, Жільят уважно оглянув порт і набережну. Ніде не було світла; не було його і в "Оселі відважних". Перехожих теж ніде не було видно, хіба що якийсь чоловік чи то увійшов у молитовний дім, чи вийшов з нього. Та й хто міг сказати з певністю, що то людина, — ніч завжди затушковує все, що в ній вимальовується, а місячне сяйво всьому надає оманливих обрисів. Розрізнити що-небудь заважала не тільки темрява, а й чимала відстань. Молитовний дім у той час стояв на другому кінці порту, на тому місці, де тепер збудували корабельню. Жільят тихенько причалив до "Оселі відважних" і пришвартував бот до кільця Дюранди просто під вікном меса Летьєрі. Потім він перестрибнув через борт на берег.

Залишивши човна на причалі, Жільят обійшов дім, звернув в один провулок, потім у другий і, навіть не глянувши на бічну стежку, що вела до "Будинку на Пустирищі", за кілька хвилин опинився в тому кутку огорожі саду, де в червні цвіли рожевим цвітом мальви, де росли плющ, гостролист і кропива. Звідси в літню пору, сидячи на камені, заховавшись за кущ колючої ожини, він стільки разів, стільки годин дивився поверх стіни, такої низької, що хотілося перемахнути через неї, на сад "Оселі відважних", а крізь віти дерев — на два вікна її кімнати. Він знайшов свій камінь, свою ожину, ту ж низеньку стіну, той же темний закуток і, неначе дикий звір, що повернувся до свого барлогу, не пройшов, а проповз у нього і забився якомога глибше. А вже коли сів, то й не поворухнувся. Він дивився. Знову бачив сад, алеї, скупчення дерев, грядки з квітами, дім і два вікна. Місяць осявав його мрію. Як жахливо, що людина змушена дихати! Всіма своїми силами Жільят намагався затамувати дихання.

Йому здалося, що він потрапив у рай. Боявся, щоб цей рай не вознісся на небеса. Було просто неймовірно, що всі ці речі існують перед його очима; а якщо вони й існують, то неминуче мають зникнути, — так завжди буває з божественними видивами. Один тільки подмух — і все розвіється. Думаючи про це, Жільят тремтів. У саду, на краю алеї, зовсім близько стояла пофарбована в зелений колір лавочка. Про неї ми вже згадували.

Жільят вдивлявся в заповітні вікна. Він думав про те, що там, у тій кімнаті, над кимось витають сни. За стіною сплять. Йому хотілося б не бути тут. Але він скоріше вмер би, ніж пішов звідси. Йому вчувалося дихання, яке піднімає чиїсь груди. Вона — цей міраж, ця білизна, окутана світлим серпанком, ця мана, яка заволоділа усім його єством, — вона була там! Він думав про недосяжне, про істоту, яка спала так близько, і була такою дорогою його пойнятій захватом душі, він думав про несказанно прекрасну Жінку, над якою теж витають примарні образи; про створіння жадане, далеке, невловне, яке заплющило повіки, підклавши під голову руку; про таємничі сни ідеальної істоти, про мрії своєї мрії. Він не смів думати про більше і все ж думав; у мареннях він наважився переступити межі дозволеного; його хвилював образ ангела в усіх його жіночих повабах; нічна пора надавала сміливості його боязким позиркам, кинутим покрадьки; думав іти далі, але картав себе за блюзнірство і мимовільно, начеб з примусу, наперекір самому собі, весь тремтячи, вдивлявся в невидиме. Його проймав дрож, і він навіть страждав, коли малював у своїй уяві накидку, що впала на килим, сукню на стільці, розстебнутий пояс, хустину. Уявляв корсет із шнурівками, котрі звисають на підлогу, панчохи, підв'язки. Душа його ширяла між зорями.

Зорі створені для людського серця: і для серця такого злидаря, як Жільят, і для серця мільйонера. Коли почуття кохання досягав особливої сили, людині стає властивим глибоке, захоплене зачудування. І якщо натура цієї людини сувора й проста, то тим більше вона захоплюється.

Відлюдькуватість посилює замріяність.

Зачудування — це повнота почуттів, яка може перехлюпнути через край, як вино в переповненому келиху. Бачити ці вікна було для Жільята майже понад силу.

Раптом він побачив її саму.

Поміж віттям кущів, які уже густо заряснила листям весна, з нез'ясовною плавністю небесного видива появилась чиясь постать, чиясь сукня, чиєсь божественне обличчя, неначе чисте сяйво, світліше, ніж сяйво місяця.

Жільят відчував, що непритомніє, — то була Дерюшетта.

Вона підійшла ближче. Зупинилася. Ступила кілька кроків убік, потім знову зупинилася і сіла на дерев'яну лавочку. Місяць зайшов за дерева, поміж бляклими зорями блукали поодинокі хмари, море тихцем перешіптувалося з темрявою, місто спало, на обрії стелився туман, від усього віяло глибокою печаллю. Дерюшетта схилила чоло, її задумливий погляд був спрямований у пустоту, голова її була майже не накритою; чепчик розв'язався, і з-під нього видно було ніжну потилицю з привабливими завитками волосся, — вона машинально намотувала стрічку від чепчика на один із пальців, у напівтемряві вимальовувались її чарівні, як у статуї, руки;

сукня на ній була такого відтінку, який уночі стає білим; дерева ледь гойдали віттям, ніби вони були проникнуті чаром, який ішов від неї, виднівся кінчик її ніжки, опущені вії злегка здригалися, ніби від стримуваних сліз чи невідступної думки, яку вона намагалася прогнати; її руки в зворушливій безпорадності ніби шукали, на що спертися; у всій її позі було щось легке, немов повітряне; вона скорше здавалася відблиском сяйва, ніж світла, скорше була схожа на грацію, ніж на богиню; сукня її спадала звабливими складками; на вродливому личку відбився цнотливий роздум. Вона сиділа так близько, що Жільятові стало страшно. Він чув її дихання.

Десь у глибині зарослів щебетав соловейко. Легенький шум вітру у віттях дерев сколихував невимовну тишу ночі. Прекрасна і недоступна Дерюшетта в цих сутінках здавалася ніби витканою з місячних променів та ніжних ароматів; все безконечне, розсіяне довкола очарування таємно тяглося до неї, зосереджувалось у ній і розцвітало нею. Вона була ніби розквітлою душею чудової ночі.

Срібляста імла, втілена в Дерюшетті, пригнічувала Жільята. Він був розгублений.

Те, що він відчував, неможливо передати словами, почуття — завжди нові, слова ж — затерті, тому почуття не можна передати словами. Іноді людина знемагає від захоплення. Бачити Дерюшетту, бачити наяву, бачити її сукню, бачити її чепчик, бачити стрічку, яку вона намотує на свої пальці! Чи ж можна уявити собі щось подібне? Бути біля неї — хіба це можливо? Слухати, як вона дихає! Значить, вона дихає? Тоді й зорі дихають. Жільят весь тремтів. Він був найнещасливішою і найзакоханішою людиною на світі. Він не знав, що йому робити. Несамовита радість бачити її повергала його в прах. Невже то була вона, а тут ось і він сам? Його засліплені захопленням, зосереджені думки були приковані до цієї істоти, як погляд скнари — до коштовного каменя. Він не зводив очей з її потилиці, її волосся. Він навіть не казав собі, що все це належить йому, що незабаром, можливо, завтра він матиме право зняти цей чепчик, матиме право розв'язати цю стрічку. Подумати про таке — ні, навіть на мить у нього не зринув би цей зухвалий помисел. Доторкнутись думкою — це майже те саме, що торкнутись рукою. Любов для Жільята була як мед для ведмедя; вона була вишуканою, заманливою мрією. Думки у нього плутались. Він не розумів, що з ним діється. А в саду співав соловейко. Жільят відчував, що вмирає.

Підвестися, перемахнути через огорожу, підійти і сказати: "Дерюшетта, це я", — таке не приходило йому в голову. А якби навіть і прийшло, він утік би. Коли щось подібне до думки зродилось у його голові, то це певність того, що Дерюшетта тут, що більше нічого й не потрібно і що це початок вічності.

Якийсь шелест привернув увагу їх обох: Дерюшетта ніби прокинулась від своєї замріяності, Жільят вийшов зі стану екстазу. Хтось ішов по саду. Хто саме — за деревами не було видно. Кроки були чоловічі.

Дерюшетта підвела очі.

Кроки наблизились, потім затихли. Людина, що прийшла, зупинилася. Стежка, на якій стояла лавчина, губилася між деревами. Прибулий, очевидно, зупинився між двома

рядами дерев, за кілька кроків від лавки.

Волею випадку віття дерев не ховало його від Дерюшетти, але ховало від Жільята.

Місячне сяйво відкидало на стежку поза деревами тінь, котра пролягла до лавки.

Жільят бачив цю тінь.

Він подивився на Дерюшетту.

Вона була дуже блідою. З її напіврозкритих уст вирвався крик здивування. Вона встала, але знову опустилась на лавку. В її поведінці можна було вловити бажання втекти, і водночас її ніби стримували якісь чари. Її здивування було сповнене захоплення, змішаного зі страхом. На її устах променилась усмішка, а очі блищали від сліз. Присутність незнайомого ніби перевернула все її єство. Здавалося, що той, хто постав перед нею, був неземною істотою. В його погляді мерехтів відблиск очей ангела.

Істота, яка була для Жільята тільки тінню, заговорила. Голос із-за дерев був ніжнішим, ніж жіночий, але все ж то був голос чоловіка. До Жільята долітали слова:

— Мадемуазель! Я бачу вас щонеділі і щочетверга, мені казали, що раніше ви так часто не приходили.