Трудівники моря - Сторінка 77

В куточках його судорожно стиснутих уст лягли болісні складки. Він дивився на те, що відбувається, і слухав з глибокою увагою. Присутні, впізнавши в юнакові превелебного Ебенезера Кодре, парафіяльного священика, відступили, щоб пропустити його вперед, але він лишився на порозі. В його поставі відчувалося вагання, а погляд виражав рішучість. Іноді очі його зустрічалися з очима Дерюшетти. Жільят — чи то випадково, чи, може, навмисно — стояв у тіні, і його майже не було видно.

Спочатку мес Летьєрі не помітив Ебенезера, але побачив Дерюшетту. Він підійшов до неї, поцілував її в лоб з усією палкістю, яку тільки можна вкласти в батьківський поцілунок. Водночас він простягнув руки в темний кут, де стояв Жільят, і сказав:

— Дерюшетта! Ти знову багата, і ось твій чоловік. Дерюшетта підвела голову і розгублено подивилася в темноту.

Мес Летьєрі вів далі:

— Весілля зробимо негайно, завтра ж, якщо вдасться дістати дозвіл; зрештою, формальності у нас не бозна-які, декан робить, що хоче, він повінчає так швидко, що й не встигнеш отямитись, — це вам не Франція, де вимагають церковних оповіщень, письмових оголошень, витримують особливі терміни і всілякі інші дурниці, — і ти зможеш пишатися тим, що стала жінкою чесного чоловіка. Нічого й казати, який з нього моряк, я побачив це зразу, коли він привіз з Ерма маленьку гармату. Щойно він повернувся з Дуврів, привіз твоє і моє багатство, багатство цілого краю; настане час, і про цю людину заговорять усі. Ти сказала: "Я вийду за нього заміж", — і ти вийдеш за нього; у вас народяться діти, і я стану дідом. Ти матимеш щастя бути дружиною серйозної людини, роботящої, корисної, заповзятливої, вартої сотні інших, людини, яка рятує чужі винаходи. Він справжній благодійник роду людського! І ти принаймні не вийдеш заміж, як деякі зазнайки з тутешніх багатих родин, за якогось там вояка чи попика, тобто за людину, яка або вбиває, або бреше. Та що ти заліз у куток, Жільяте? Тебе ж не видно. Дус! Грас! Давайте світло! Присвітіть моєму зятеві, але так, щоб було видно, як удень. Обручаю вас, мої діти. Ось твій чоловік, а мій зять, Жільят із "Будинку на Пустирищі", славний хлопець, усім матросам матрос. Іншого зятя у мене не буде, а в тебе не буде іншого чоловіка, в чому ще раз даю моє чесне слово перед господом богом. О, і ви тут, ваша превелебність? Ось ви й повінчаєте моїх дітей.

Погляд меса Летьєрі зупинився на превелебному Ебене-зері Кодре.

Дус і Грас виконали наказ господаря. Дві свічки, поставлені на столі, освітили Жільята з голови до ніг.

— До чого ж він прекрасний! — крикнув Летьєрі. Жільят був страшний.

Він виглядав таким, яким уранці вибрався з Дуврів — у лахмітті, з пороздираними на ліктях рукавами, з довгою бородою, розкошланою чуприною, червоними, запаленими очима, подряпаним обличчям, закривавленими руками, до того ж босий. На волохатих руках подекуди ще виднілися сліди пухирів, які залишилися після сутички зі спрутом.

Летьєрі розглядав його.

— Оце мій дорогий зятьок! Як він бився з морем: весь у лахмітті. Але ж і плечі! А що за лапи! Ну й красень же ти!

Грас підбігла до Дерюшетти, щоб підтримати її. Дерюшетта знепритомніла.

II

Шкіряна валіза

На світанку весь Сен-Сансон був уже на ногах; сюди вже стікались і мешканці порту Сен-П'єр. Воскресіння Дюранди справило на острові не менше шуму, ніж на півдні Франції чудеса Салети. На набережній товпилась юрба, люди дивилися на трубу, що височіла над човном. Кожен хотів на неї подивитись і хоча б доторкнутись, але мес Летьєрі, задоволено оглянувши ще раз, при денному світлі, машину, поставив у човен двох матросів, звелівши їм нікого близько не підпускати. А тим часом труба становила собою предмет, достойний споглядання. Юрба була зачудована. Жільятове ім'я не сходило з уст. Люди говорили про його вчинок і доходили висновку, що прізвисько Лукавий йому підходить; усі захоплені промови неодмінно закінчувалися фразою: "Не дуже то приємно мати на острові людей, здатних на такі справи". Знадвору було видно, що мес Летьєрі сидить за столом біля вікна і пише, поглядаючи то на папір, то на машину. Він був настільки зайнятий, що тільки раз зробив перерву, аби погукати Дус і розпитати її, як почуває себе Дерюшетта. Дус відповіла:

— Панночка встала і вийшла.

Дуже добре, хай подихає свіжим повітрям, — погодився з цим мес Летьєрі. — Вночі їй стало млосно від задухи. В кімнату набилося надто багато народу, а вікна були зачинені. До того ж така несподіванка, така радість. Не треба забувати, що ще й вікна були позачинювані. Так, чоловік їй попався нівроку! І він знову почав писати. Він уже підписав і запечатав два листи, адресовані до найвідоміших власників верфей у Бремені. Тепер він запечатував третій. Гуркіт коліс на набережній примусив його повернути голову. Він нахилився до вікна і побачив, як на повороті доріжки, що вела до "Будинку на Пустирищі", появився хлопчак з візком. Хлопчак прямував до порту Сен-П'єр. На візку лежав оббитий жовтою шкірою, обцяцькований мідними та олов'яними цвяшками куферок. Мес Летьєрі крикнув хлопчикові:

— Куди тебе несе, хлопче?

— На "Кашмір".

— Чого?

— Відвезти валізу.

— Прихопи й мої листи.

Мес Летьєрі висунув шухляду стола, витяг шматок шнурка, зв'язав хрестом усі три щойно написаних листи й кинув пакет хлопчакові, — той спіймав його на льоту обома руками:

— Скажи капітанові "Кашміра", що листи від мене, хай він про них потурбується. Листи я надсилаю у Німеччину, в Бремен, через Лондон.

— Мені не доведеться розмовляти з капітаном, месе Летьєрі.

— Чому?

— Тому що "Кашмір" не стоїть на причалі.

— Що?

— Вій на рейді.

— Ай справді. Море неспокійне.

— З корабля вишлють човна. Я можу порозмовляти зі старшим на шлюпці.

— От ти йому і передай мої листи.

— Гаразд, месе Летьєрі.

— О котрій відпливає "Кашмір"?

— О дванадцятій. Якраз настане приплив. Доведеться йти проти хвилі.

— Зате вітер попутний.

— Хлопчику, — мовив мес Летьєрі, тицьнувши пальцем на трубу машини, — бачиш оце? Начхати їй на вітер і на приплив.

Хлопчик запхав листи в кишеню, вхопив за ручки тачку і погуркотів нею в бік міста.

Мес Летьєрі загукав:

— Дус! Грас!

Грас прочинила двері.

— Зайди і почекай.

Мес Летьєрі взяв аркуш паперу і сів писати. Якби Грас, стоячи за спиною Летьєрі, поки він писав, виявила цікавість і витягнула шию в його бік, то могла б прочитати через його плече таке:

"Я пишу в Бремен щодо лісу. Цілий день возитимуся з теслями, які прийдуть домовлятися про роботу. Відбудова судна піде у нас швидко. А ти зі свого боку збігай до декана по дозвіл. Я хотів би, щоб весілля відбулося якомога скоріше, найкраще — сьогодні. Я зайнятий Дюрандою, а ти займись Дерюшеттою".

Він поставив дату і підписався: "Летьєрі".

Цього разу він не завдав собі клопоту запечатати лист, а попросту згорнув його вчетверо і подав Грас:

— Віднеси Жільятові.

— У "Будинок на Пустирищі"?

— Еге ж.

КНИГА ТРЕТЯ

ВІДПЛИТТЯ "КАШМІРА"

І

Біля маленької затоки поблизу церкви

Коли в Сен-Сансоні багато народу, то порт Сен-П'єр безлюдний. Цікава звістка в якомусь одному місці відіграє роль всмоктувальної помпи. В глухих закутах новини розлітаються швидко; піти подивитись на трубу Дюранди під вікнами меса Летьєрі — ось про що від самого сходу сонця тільки й думав кожен гернсеєць. Усі інші події зразу ж поблякли перед останньою. Розмов про смерть декана Сент-Асафа наче й не було; ніхто більше не говорив про його превелебність Ебенезера Кодре, про його несподіване багатство, про його від'їзд на "Кашмірі". Машина Дюранди, вивезена з Дуврів, стала найзлободеннішою темою розмов. Ніхто в це не вірив. Навіть катастрофа судна здавалася незвичайною, а що вже врятування машини — то й просто неймовірним. Отож, щоб пересвідчитись у цьому, треба було побачити її на власні очі. Всі інші заняття було відкладено. Вервечки обивателів зі своїми сім'ями, люди різних станів, починаючи від "сусіда", і кінчаючи "месом", жінки, джентльмени, матері з дітьми і діти з ляльками тяглися з порту Сен-П'єр околичними дорогами до "Оселі відважних" "подивитися на дивину". Багато крамниць у порту Сен-П'єрі було позамикано; в торговельних рядах ділове життя зовсім завмерло: ні збуту, ні комерційних угод; вся увага була прикована до Дюранди; в жодного крамаря не було "почину", за винятком ювеліра, що якимсь чудом продав шлюбну обручку чоловікові, котрий "дужо квапився і запитав, де живе декан". Відчинені ж крамниці перетворилися в місця зборищ, де голосно обговорювалося чудодійне врятування машини. Жодного перехожого в Іврезі, якого тепер невідомо чому називають Кембриджським парком; жодної душі на Гай-стріт, яка тоді називалася Головною вулицею; нікого у верхньому місті, навіть площа зовсім спорожніла. Можна було подумати, що настала неділя. Військовий парад, влаштований в Анкресі в честь якої-небудь королівської персони, що відвідала місто, не міг би так обезлюднити порт Сен-П'єр. Весь цей рейвах з приводу такого нікчеми, як Жільят, примушував людей статечних і добре вихованих знизувати плечима. Церква в порту Сен-П'єр, з потрійним щипцем, з бічними приділами і високим шпилем, стоїть на березі, глибоко в гавані, майже на самому причалі. Вона вітає тих, хто приїжджає, і благословляє тих, хто від'їжджав. Церква справляє враження великої букви в довгому ряді міських будівель, обернених до океану.

Ця парафіяльна церква порту Сен-П'єр водночас виконує функції провідної церкви всього острова. Нею відав намісник єпископа, духовної особи з необмеженими повноваженнями.

Гавань порту у наші дні — дуже мальовнича і широка, але в ті часи, та й навіть десять років тому, вона багато в чому поступалася сен-сансонській гавані. Її оточували два товстелезних циклопічних мури, які тяглися півколом праворуч і ліворуч від берега, і там, де вони майже з'єднувалися, височів невеличкий білий маяк. Під ним був вузький прохід для суден, — тут ще й досі збереглася подвійна ланка від ланцюга, яким у середні віки замикали порт. Уявіть собі розімкнуту

клешню омара — такою була гавань порту Сен-П'єр. Ці кліщі відвоювали від водного безмежжя шматочок моря, примушуючи його вести себе спокійно. Але коли вітер віяв зі сходу, біля входу в гавань клекотіли буруни, в бухті піднімалась хитавиця, тож доречніше було туди не заходити.