Тварина, обдарована розумом - Сторінка 23

Бессі замінила йому матір у вихованні. Зауважую, що це тільки гіпотеза. Але думаю, що за три тижні Іван навчився багато чому в Бессі. То й стало причиною, що дельфін відмовлявся спілкуватися з нами: його розум був надто зайнятий.

– Мені здається, що не варто робити подібні гіпотези, – озвалася Лізбета, – бо ж ми не годні їх перевірити. Поки що нам невідомо, чи взагалі можна говорити про дельфінову мову.

– Кожен має право робити гіпотези, – відповів спокійно Севілла, – якщо він не подає їх як незаперечну істину. З іншого боку, коли не робити гіпотез, то тим паче не робитимеш дослідів, щоб їх перевірити. – Він помовчав трохи, надаючи змогу Лізбеті відповісти, але та мовчала. – Продовжую, – провадив Севілла. – Хоч дослід таїть у собі певні позитивні елементи, що їх, можливо, ви всі не помітили…

Він не докінчив свою думку.

– Не всі, – озвалася Сьюзі.

Майкл, Пітер, Боб й Арлетта кивнули. Лізбета лишилася байдужа.

– Однак він зовні виглядає цілком невдалим, – довершив речення Севілла. – Присутність Бессі зовсім змінила поведінку Івана: він став веселіший, довірливіший і рухливіший, але…

– Але це не збільшило його творчого пориву, – перебила Лізбета.

Севілла глипнув на неї темними очима.

– Я надам вам слово, коли ваша ласка, – холодно пообіцяв професор, – але я не можу дозволити, щоб ви мене перебивали.

– Перепрошую, – зніяковіла Лізбета.

– Дарма, – відповів Севілла.

Майкл, Сьюзі й Пітер перезирнулись.

– Ми не передбачили того, – вів Севілла, – що Іван зовсім відцурається своєї людської родини й усього себе присвятить Бессі. На мій погляд, Іван не став розумово бездіяльним, просто спілкування з нами його більше не цікавить. Його, потягло до свого роду.

Сьюзі підняла руку.

– Прошу, Сьюзі.

– Ви вважаєте, що тут регрес?

– Ні. Допустимо, як я вже казав, що існує дельфінова мова й мудрість, котра передається її засобами від матері до дитини, а в нашому випадку – від Бессі до Івана.

Руку підняла Лізбета.

– Прошу, Лізбето.

– Ще раз кажу, що не бачу користі в цих абстрактних пошуках.

– Вона мені здається цілком очевидною. Ми прагнемо зрозуміти, що сталося, – пояснив Севілла.

– На мою думку, набагато розумніше визнати, що експеримент нам не вдався.

– Поки що він справді нам не вдається, але ми не обмежуємо його в часі.

– Вже три тижні триває він.

– Дарма. Деякі експерименти проводилися протягом багатьох років.

– Я захоплююся вашим терпінням.

– Далебі, ви маєте повну можливість, щоб ним захоплюватися.

Хтось пирхнув сміхом. Лізбета випросталася в кріслі і сказала:

– Невже ви вважаєте, що я далеко заходжу в диспуті? Севілла зиркнув на неї і, помовчавши трохи, щоб надати якнайбільше енергійності своїй відповіді, вигукнув:

– Я так гадаю.

– А я не так.

– Годі, поговоримо про це пізніше. А зараз ми займаємося не вашою поведінкою.

Запанувала тиша.

Лізбета гордовито задерла голову з короткою чуприною. "Викапана Жанна д'Арк, – мислив Севілла. – А найгірше те, що можна подумати, начебто вона хоче примусити мене, аби я її спалив".

– Повертаюся до теми наших зборів, – заговорив по паузі Севілла. – Маю одне запитання: те саме, що ставлю сам собі й ви самі собі ставите протягом трьох тижнів. Ми втратили контакт з Іваном. Що ми, на вашу думку, маємо зробити, аби його відновити?

Всі довго мовчали. Відтак Боб підняв руку.

– Прошу.

– Я хочу запропонувати таке. Правду кажучи, це досить розпливчате міркування, однак кажу те, що спало мені на думку. Коли дресирують тварину, то неодмінно вживають методів заохочення й покарання. Це дозволяє людині панувати над твариною й одержувати від неї те, чого їй хочеться. Досі ми тільки заохочували Івана – годували його, пестили, дали йому Бессі. Отже, ми тільки застосовували заохочення. А чи не можна було б тепер використати покарання?

– По суті щось є варте уваги в тому, що ви сказали, – промовив Севілла. – Однак ваше міркування, скажімо просто, не практичне. – Він помовчав трохи. – Неможливо карати дельфіна. Це – тварина, сповнена гідності. Вона образиться за покарання й негайно відцурається нас. Можна навіть спитати, чи вона взагалі розглядає рибину, котрою ви її частуєте, як заохочення. Візьміть вухатих тюленів, вони надзвичайно ласі. Частуючи їх улюбленою їжею, ви можете хтозна-що заподіяти їм. Але не дельфінам. Вуд твердить, що він бачив, як один дельфін протягом цілого дня витівав циркові штуки, відмовляючись од будь-якої їжі. То з любові до вас чи з цікавості до своєї праці дельфін витівав свої штуки. Рибина, що нею ви його частуєте – зовсім інше. – Ще які є міркування?

Руку підняла Лізбета.

– Прошу, Лізбето.

– Думаю, що є тільки одне рішення. Треба забрати Івана з басейну, розлучивши його з Бессі.

Севілла уважно подивився на неї.

– Ви хочете сказати, що треба забрати Бессі з басейну, розлучивши її з Іваном, адже цікавить нас Іван.

– Так, саме так я хотіла сказати, – озвалася Лізбета. – Йолопка я, – зашарілася вона, вперше трохи збентежившись, – даруйте мені, я переплутала імена.

– Це не має значення, – не зводив з неї свого пильного погляду Севілла. – Сподіваюся, що ви не маєте антипатії до бідного Івана.

– Звісно, ні, – відказала та, – я просто помилилася. Отож, – мовила вона далі впевнено, – я гадаю, що їх треба розлучити, бо спільне життя не дало потрібного результату.

– Я міркував над цим, – повагом зізнався Севілла. – Мені здається, що всі над цим замислювалися. Але я стримуюся. Боюся, щоб розлучення не травмувало Івана.

– Ну що ж, – майже тріумфуюче сказала Лізбета, – ця травма коштуватиме йому того, щоб він відновив з нами спілкування.

Севілла насупився.

– Ви хочете сказати, що ми його примусимо дорого заплатити за спілкування, якого він не бажає?

Вперше від початку розмови Севілла розгнівався і сухо додав:

– Люди, що комусь зичать нудьгу жертвоприношення, майже ніколи самі не скуштували її.

– Це особиста нападка? – запитала Лізбета, гнівно виставивши вперед підборіддя.

Севілла з нетерпінням підняв угору руки.

– О, ні, ні, це – нападка на деякі концепції жертвоприношення. Прошу вас, киньте носити хмиз на своє вогнище, я не маю ніякого бажання його підпалювати.

Севілла відчув, що цей вислів набагато зрозуміліший йому самому, ніж Лізбеті. Так чи ні, але він добре вплинув на дівчину, бо вона замовкла.

– Я хочу наголосити ось на чому, – говорив Севілла. – Травма, якої ми завдамо Іванові, коли розлучимо з Бессі, може бути набагато серйозніша, ніж ви гадаєте. 1954 року на рибальський гачок упіймалася молода дельфінка, яку назвали Поліною. Цей гачок поранив її. Дельфінку впустили до басейну з дорослим дельфіном, який допомагав їй плавати й не приховував до неї симпатій. Рану вилікували пеніциліном, принаймні зовні здавалося, що рана загоїлася. Але за кілька місяців інфекція викликала внутрішній нарив, від чого дельфінка загинула. Після її смерті самець впав у страшний розпач. Тільки кружляв безперестанно навколо її тіла, відмовився від їжі й за три дні вмер з горя. Навіть коли ми припустимо, що Іван не вдасться до таких крайнощів, варто подумати, чи не розгнівається він на нас за те, що ми розлучили його з Бессі. Не відаю, як тоді ми зможемо відновити з ним спілкування.

Севілла трохи помовчав.

– А які інші міркування? Майкл підняв руку.

– Я зауважую, що єдиний зв'язок, який ми маємо зараз з Іваном, – це їжа, котрою частуємо його. Тільки в ті хвилини, коли підносимо двічі на день рибу, підтримується певний контакт з ним. Чи не можна спробувати використати це?

– Чудово! – вигукнув Севілла. – З вашого дозволу, я зараз уточню вашу думку, бо вона й мене непокоїть. Припустимо, що ми перестанемо давати йому їсти об одинадцятій і о вісімнадцятій годині: цим змусимо Івана шукати з нами контакту, почати самому діалог з нами, просити в нас риби. Зрозуміло, ми дамо йому: то буде для нього заохочення, якщо він заговорить нашою мовою. Таким чином, ми вдамося до методів заохочення й покарання, що їх пропонує Боб, але в прихованій, непрямій формі, що не травмуватиме дельфіна.

Севілла помовчав трохи, кинувши погляд на своїх співрозмовників.

– Як ви гадаєте, можна спробувати цей експеримент? Усі, крім Лізбети, погодилися. Севілла глипнув на неї.

Йому не хотілося, щоб вона залишилася ображеною.

– Лізбето?

Тиша.

– Так, – вимушено відказала Лізбета. – Чом би ні?

Севілла жваво підвівся. Подивився на Арлетту, її обличчя сяяло радістю. Уперше за три тижні він став діяти рішуче і йому поталанило знову згуртувати навколо себе колектив.

* * *

– Меггі? – пролунав Бобів голос за дверима кімнати. – Ти сама?

Вона, одізвавшись, поправила свого халата. Дівчина лежала на ліжку, тримаючи книжку. Боб увійшов.

– Я не заважатиму?

– Ти сам знаєш, що ні.

Він був у світло-сірих штанях, білих полотняних пантофлях і синьо-барвінковій сорочці. Сів на Лізбетине ліжко, насупивши брови й стуливши коліна, поклав на них свої видовжені тендітні долоні.

– Меггі, – мовив Боб награним драматичним тоном, – ти розповіла Севіллі?

– Звичайно, ні. Я ж тобі пообіцяла. Між нами кажучи, я ніколи в житті не жалкувала, що пообіцяла так. Вперше ховаюся від Севілли зі своєю таємницею, й це не дуже мене тішить.

– Тоді, – сказав він, – Арлетта, бо Севілла знає. Я в цьому впевнений. Ти ж сама помітила, як холодно він ставиться до мене. І не лише він. І Арлетта, і Пітер, і Майкл, і навіть Сьюзі. Вони й слова не кажуть мені. Зрозуміла річ, я став щось на зразок парія. Але що я можу зробити? – промовив Боб, схрестивши свої довгі руки. – Не можу навіть спитати в них, забери їх дідько, в чому мене підозрюють. Вони б мене висміяли. Чи можу я боронитися, коли не знаю, за який злочин мене звинувачують? Усе так безглуздо. Меггі, ти читала "Процес"? Отож я потрапив у таке саме становище, яке Кафка описує в своєму творі, – Боб замовк, опустивши руки на ліжко, розставивши довгі витончені пальці. І, опустивши чорні вії, промовив хриплим басом: – Меггі, я думаю, що мені треба скінчити життя самогубством.

Він дивився на Меггі з-під він. Дівчина поклала книжку на нічний столик і спокійно відповіла:

– Який йолоп! Ти втратив глузд. Ніхто не ремствує на тебе, навіть Севілла. Я добре знаю його, ліпше, ніж ти. Коли від нього віє холодком, то його тактичний захід. Учора професор намагався залякати Лізбету.

Боб повільно підвів угору повіки.

– А чому він затіяв оту балаканину про таємницю?

– Мабуть, боїться, щоб Лізбетина критика не перейшла за межі лабораторії.

Несподівано відчинилися двері.