Тварина, обдарована розумом - Сторінка 38

Вкладемо їх знову, а наступного року матимемо вже сто десять тисяч доларів прибутку. За такими темпами я швидко зроблю з одного мільйона два. Але що тоді робити з отими двома мільйонами?

Арлетта подивилася на нього й засміялася.

– Як що? Продовжуватимеш вкладати знову.

– Чудово, – заговорив Севілла, – я продовжуватиму й за кілька років матиму три мільйони доларів. А тоді, оскільки цього не минути, я помру й залишу мільйон Джо-иові, мільйон Аленові й мільйон тобі. Що ти діятимеш із своїм мільйоном? Зрозуміло, ти продовжуватимеш діяти так саме, нагромаджуючи величезні суми, які ніколи не зможеш витратити.

Подивився на Арлетту і насупив брови.

– Я не хотів би, аби ти думала, що я ставлю себе вище грошей. То неправда. Люди завжди трохи лицемірять, коли йдеться про гроші. Вони стають у позу, в позу безкорисливості. А ось Голдстейн вважає мене за безкорисливого, бо я заморозив свої п'ятнадцять тисяч доларів. Дійсно, я боюся доторкнутися до них. Я не безкорисливий, а необізнаний. По суті, я часто мислю про ці п'ятнадцять тисяч, вони збуджують у мене почуття впевненості. А чи віриш, що я зовсім байдужий до нагоди заробити мільйон доларів? Не будемо брехати. В індустріальному суспільстві гроші – єдина свобода, яка не є просто теоретичною. Подумати лише, що завтра з отим мільйоном доларів ми можемо піти жити будь-куди у світ, робити, що тільки нам заманеться, коли нас оточуватиме й захищатиме золота огорожа. Так, існує така сила й така свобода. Але водночас я боюся цих грошенят, остерігаюся їх. Не хотів би, щоб вони засліпили моє бажання творити, розбещували мене, щоб я самохіть став робити задля них такі речі, які ніколи не подобалися мені. Ні, хай ці гроші не підточують мене зсередини, мов терміти.

Севілла обернув голову до моря й жадібно вдихнув повітря. Сонце заховалося за скелю, ніжне море відсвічувало блідо-рожево-ліловими й заспокійливими зблисками. Він забув про акул, йому раптом забаглося стрибнути в море.; Воно здавалося гладеньким, з ледь помітними габами. Але то лише згори так. Насправді хвиля за хвилею спокійно накочувалася на берег, і лише остання розбивалася на бризки, розкидаючи вусібіч рінь, ту саму, яка десять тисяч років пролежала на цьому березі, а та, відступаючи, утворювала шум, схожий на страхітливе всмоктування, ніби останній жадібний подих умираючого. Арлетта прибирала зі столу. Севілла залишився на якийсь час сам з газетою в руках. Він нудьгував завжди, коли її не було біля нього. Як тільки Арлетта виходила з кімнати, він відчував холод самотності. На третій сторінці газети Севілла знайшов інтерв'ю Алена й Джона, що якомусь репортерові поталанило їх розшукати в маленькому будиночкові у Новій Англії. Журналіст у галасливих заголовках приписав їм безглузду заяву: "Ми не ревнуємо до Фа. Ми вважаємо його своїм напівбратом".

"Бідолашні діти, вони навіть ніколи не бачили Фа. Треба буде переконати Маріанну, аби вона відвезла їх до Європи. Тут їм завжди загрожуватиме небезпека. Може статися, що одного дня їх викрадуть у мене й вимагатимуть викупу. Тож спробуй переконати Маріанну. Варто лише зробити їй пропозицію, як вона відкине її. Пристрасть перечити мені завжди бере в ній гору над інтересами дітей". Мін почув Арлеттині кроки на терасі. Потім настала дивовижна тиша. Севілла підвів голову, вона стояла перед ним, дихала швидко й глибоко. У неї між бровами з'явилася гнівна зморшка, її чорні очі палахкотіли, мов дві зернини кави.

– Я не знаю, – мовила вона, – чи не через славу й гроші ти одержуєш щодня, починаючи від 20 лютого, десять любовних листів з фотографіями. Гадаю, що тут нічому не зарадиш. Припускаю, що це, на жаль, явище звичайне. Але те, що ти звелів, аби Меггі завела спеціальне досьє, розклавши фотографії перед кожним листом, й що ти взяв и собою досьє на відпочинок, щоб утішатися ним у моїй присутності, мені здається огидним. Навіть дуже.

Севілла насупився.

– Що ти, то зовсім не мені спало на гадку завести досьє, а Меггі. А взяв їх сюди, бо не встиг прочитати бодай один з цих листів.

Він замовк, Арлеттині очі палали гнівом. Коли вона сердилася, навіть голос її змінювався і ставав нижчим і гучнішим, її постава здавалася кремезнішою, – Арлетта вся перетворювалася на недоступну фортецю. Потрібно було витратити вдвічі більше часу, щоб розумний аргумент міг прорвати її оборону.

– Що ж, коли то вигадка Меггі, – мовила Арлетта, анітрохи не вгамувавшись, – то вона діяла з рідкісною підступністю. А ти хіба не заохотив її, взявши із собою досьє, коли виїздив зі мною на відпочинок? Це огидно й дуже безтактно.

Севілла підвівся.

– Та що ти, не приймай це близько до серця. Я гадав, що то буде розважливо почитати ці листи.

– Розважливо? Ганьба! – зашаленіла Арлетта. – То листи безпутних, що ніколи тебе не бачили, а пропонують тобі більш чи менш прихованими словами одружитися з ними, а деякі навіть нав'язують любовні близькі стосунки, я цитую їх, "нічим не зобов'язуючи тебе".

Севілла здригнувся.

– Ти їх прочитала?

– Аякже! – гримнула Арлетта, й водночас на її очах забриніли сльози й покотилися по щоках. – Я дозволила собі познайомитися з цим… гаремом, цим ринком торгівлі рабами й навіть помилуватися фотографіями. Які сукні! З глибокими вирізами, показові, вони так тісно облягають статуру, ніби пришиті до неї. Це справжній фестиваль одчайдушних дезабільє, одягу, що щільно облягає статури або дозволяє побачити їх завдяки своїй прозорості. В бікіні, а дві чи три зовсім без бікіні, в артистичних позах. О, не смійся, не смійся. Ніколи нічого огиднішого я не бачила, як ці жінки, що пропонують себе! Що можна ще говорити про нашу стать! Слово честі, мені соромно.

– Вистачить! – заперечив рішуче Севілла, підводячись і простягаючи вперед напівжартома, напівнастійливо руку. Короткими швидкими кроками попрямував до столика, на якого ополудні, коли приїхав сюди, поклав досьє. Схопив його і вернувся на терасу.

– Це воно? – спитав Севілла, показавши досьє Арлетті.

– Так, воно, – відповіла та.

Севілла підійшов до поручня і, розмахнувшись, щосили жбурнув досьє в море. У повітрі тека розкрилася, розсипавши фотографії. Здавалося, вона летіла нескінченно довго, доки бовтнулась у воду, ледь сплеснувши, її проковтнула зелена піна хвиль, що хлюпали на берег.

– Дебати закінчені, – Севілла поклав правицю Арлетті на рамено. Вона, не промовивши ні слова, пригорнулася до нього. – Дивно, – докинув згодом він, – що успіх зразу ж оцінюється грішми і жінками, цебто, власне, силою. Ми не вибралися ще навіть з феодалізму – палац і гарем, замок і право першої ночі. У нас ще існує цивілізація насильства.

– Голдстейн мовив таке, – озвалася Арлетта, – що мене приголомшило. Він переконаний, що гігантськими кроками наближається третя світова війна.

– Ох, я не відаю, – мовив руба Севілла, – нічого не знаю. Ходімо погуляємо на пляжі, доки не споночіло.

Він замовк. Ішов поперед неї вирізаними в скелі східцями, що вели до бухточки. Деякі приступки були настільки вузенькі, що доводилося йти боком, мов краб. Ліворуч у скелі були вмонтовані кільця, однак линва, що правила за поруччя, зникла. Севілла вже вдвадцяте думав, що, либонь, неважко було б тут натягнути нову линву. Варто лише знайти її потрібної довжини, прив'язати внизу й угорі, й всьому край. Справді, в цьому не було ніяких труднощів, однак він добре знав, що ніколи цього не зробить.

У невеличкій бухточці хтось, прагнучи сховатися від північного вітру, вимурував із каміння стіну; то, напевне, діти попередніх пожильців. Мур був кепський, один його бік розвалився, але решта лишилася ще міцною. Севілла подав руку Арлетті, коли вона переступала через вал. Вони сіли пліч-о-пліч, зіпершись на ще теплу скелю.

– Того вечора, коли Майкл подав у відставку, – почав Севілла, – він так само говорив мені про третю світову війну. Ось як він собі уявляє хід подій. Сполучені Штати, нкщо навіть кинуть у В'єтнам мільйон чоловік, не зуміють виграти війни за допомогою класичної зброї. А в міру того, як війна затягуватиметься, американські "яструби" набуватимуть більшого впливу й зуміють посадити на президентський пост людину ще реакційнішу ніж Голдуотер. Тоді генерали, такі, як Ейзенхауер, що давно закликають застосувати атомну зброю в Азії, доможуться свого. Вони забагнуть покінчити з В'єтнамом і водночас з Китаєм, доки той ще не озброївся ракетами. Вони вчинять провокацію й у обстановці добре награного обурення кинуть першу кобальтову бомбу на Пекін.

– А СРСР? – поцікавилась Арлетта.

– На думку Майкла, СРСР рано чи пізно буде втягнуто у війну. Він гадає, що це найбільша помилка американських "яструбів", які сподіваються, що СРСР мовчатиме. І насправді ж СРСР не може дозволити Сполученим Штатам встромити пазури у величезні азіатські багатства, стати, врешті, володарем планети й знищити його самого, коли він опиниться в ізоляції.

Арлетта розгублено дивилася на Севіллу.

– А ти, – запитала вона приглушеним голосом, – ти гадаєш, що Майкл має рацію?

– Хіба ж я знаю, – жваво, з деяким роздратуванням розвів руки Севілла. – Щоб успішно розв'язати якесь складне питання, треба перш за все зосередити на ньому спою думку, – він знову гарячково махнув рукою, коли промовляв слова "перш за все", начебто відганяв од себе ці слова. – Однак, – говорив він далі спокійніше, – мушу сказати, що Майклові слова мене вразили. – Севілла з прикрістю проковтнув слину й спохмурнів. – Майкл був порядною людиною.

Він сказав "був" так, мовби Майкл вже не існував на світі. Арлетта мала щось сказати, але, глянувши на Севіллу, промовчала. Севілла сидів, насупивши брови, втупивши очі кудись поперед себе, куточки його вуст опустилися вниз. Він раптом підвівся.

– Ходімо додому, – нервово забринів Севіллин голос.

Арлетта звела брови.

– Уже? Та ми щойно прийшли сюди!

– Вибач, – Севілла обернув голову до неї, а вона подумала: "Він дивиться на мене, але не бачить мене". – Якщо хочеш, ми ще побудемо тут, – докинув Севілла нетерпляче.

– Ні, ні, – відразу ж погодилася вона, – ходімо, – підвелася й усміхнулася до нього.

– Вибач, – повторив він якось зніяковіло й водночас роздратовано. – Цей клятий дачний будинок тільки й примушує підійматися вгору та спускатися вниз.