Тварина, обдарована розумом - Сторінка 39

Ніколи не можна розім'яти ноги й прогулятися рівнявою.

– Та ну ж бо! – сказала вона. – Ми можемо обійти весь берег, місця вистачить, тут кілька кілометрів.

– Ні, ні, – махнув рукою Севілла, – ходімо, тобі забаглося додому.

Арлетта засміялася.

– То не мені забаглося, а тобі!

Севілла подивився на неї сумно, спантеличено й нетерпляче. Але очі його засвітилися ніжністю, й він вимушено всміхнувся.

– Так, так, мені, – й рушив сходами, прокладеними в скелі.

Архітектор, що спорудив цей будинок, очевидно, не любив ні вікон, ні дверей. Дверей не було ні між кухнею й їдальнею, ні між їдальнею й вітальнею, ні між вітальнею й спальнею, а тим паче між спальнею та ванною. Роздягаючись, Севілла дивився на голу Арлетту, яка чистила зуби. Щоб краще бачити себе в дзеркалі, вона схилилася над зливальницею. В такій граціозній і простодушній позі вона нагадувала слухняну й розумну дівчинку. Севілла усміхнувся. Глибоко вдихнув повітря, затамував у собі п'янкий, майже захлинаючий порив радості, саме радості, а не бажання, гордої радості, що, мов птах, зривалася уверх. Але Севілла відав, що існує грань в усвідомленні свого щастя, яку не слід переступати, коли не хочеш зруйнувати його. Йому стало легко, він почував себе добре і водночас боявся відчувати себе надміру щасливим. Здавалося, що він купається в сонячних променях, то лине понад верхів'ями світу, коли загоряється день. Краса її статури, сподівання й безмежна радість! Далі не міг більше стримати себе, щастя нараз хлюпнуло через край, захлинуло його. І Севілла засміявся. Ну, звісно ж, треба сміятися, лукавити й за допомогою сміху повернути собі почуття напівщастя. Завжди в житті є щось розважливе, навіть абсурдне. Він почував себе щасливим, бо Арлетта чистить зуби. Сміявся. Відчував якусь невірогідність цього сміху й неможливість стриматися більше, ніж мить, на такій вершині життя. Людям завжди властиво переходити з одного стану в інший – сміх розмаює тугу, одержимість тамує сміх, ніжність позбавляє від одержимості. Мить шаленого щастя не можна зупинити, хтось тримає вас ззаду за плечі й штовхає вперед: йди, йди, йди!

– Чому ти смієшся? – запитала Арлетта, схилившись до дзеркала.

– Ти схожа на маленьку слухняну дівчинку.

Вона озирнулася, подивилася на нього, вловивши його погляд. Гаряча хвиля залила все її тіло, і Арлетта й собі засміялася.

– Так, я слухняна, – відповіла вона, захлинаючись від сміху.

Арлеттина голова лежала на його рамені. Севілла витягся горілиць, доторкаючись до матраца кожним своїм розслабленим м'язом. Простяг правицю й загасив світло. Запанувала тиша. Севілла дихав тихо й спокійно, Арлетта подумала, що він задрімав. Однак коли він знову озвався, то таким звичайним тоном, мовби відновив щойно перервану розмову.

– Якщо росіяни не замилюють очі, – лунав його чистий і рішучий голос у тиші. – якщо їм справді вдалося використати в рибальстві сотню дельфінів, тоді, либонь, вони досягли більшого, ніж ми думали, в спілкуванні між людиною й твариною. Навіть коли відкинути їхні розмови про індивідуалізм і капіталістичну "боротьбу за життя", що спонукала нас, бідолашних американців, зосередити тої зусилля на єдиній парі дельфінів, проте доводиться справді визнати, що ми майже нічого ще не досягли, навчивши розмовляти двох дельфінів. Нам лишається налагодити мовний зв'язок з усім поріддям або ж принаймні з двома-трьома десятками дельфінів. Та хай йому грець, хіба я знаю, як мені бути, аби розшукати ключі до розв'язання цієї проблеми.

* * *

Розмова Бі і Фа з професором Севіллою.

Понеділок, 8 березня 1971 року, 10 годин ранку.

(Примітка професора Севілли: Я не бачив Бі і Фа від п'ятниці, 5 березня. Побачивши мене, Фа виплигнув з води, кілька разів плеснув по ній хвостом і радо засвистів. Бі трималася трохи осторонь, мовчазна й неприязна, майже не дивилася на мене).

Фа. На, де ти був? Де ти був?

С. Добридень, Фа!

Фа. Добридень, На! Добридень, На! Добридень, На! Де ти був?

С. Добридень, Бі.

Бі. Добридень, На. (Бі повільно закружляла посередині басейну в напрямку стрілки годинника. Щоразу, коли пропливає повз мене, крадькома зиркає в мій бік, але мовчить і не наближається. Фа коло берега, за крок від мене, він збуджений і привітний. Коли я наблизився, дельфін вдався до свого звичайного грубого жарту: намочив мене з ніг до голови).

С. Я їздив відпочивати з Ма.

Фа. Відпочивати? Хочеш сказати – спати?

С. Відпочивати – означає нічого не робити.

Фа. А тут хіба ти не відпочиваєш?

С. Не завжди.

Фа. А там, куди ти їздиш, відпочиваєш?

С. Так.

Фа. Де це?

С. На березі моря.

(Бі перестає кружляти, уважно слухає, але не наближається).

Фа. Тут море також поряд. Іноді я чую, як хлюпають хвилі. А коли я куштую воду, вона пахне іншими тваринами.

С. Я пояснював тобі: під час припливу ми підіймаємо засувку, й вода з моря наповнює басейн.

Фа. Так, я знаю. Я не забув. Я нічого ніколи не забуваю. Мені дуже подобається морська вода й запах морських тварин.

С. Бі, ходи-но сюди!

(Бі зреагувала не зразу. А коли послухалася, то замість того, щоби підплисти прямо до берега, вона зробила кілька невеликих вихилясів, щоб показати свій поганий настрій).

С. Бі, що з тобою? Ти гніваєшся?

Бі. Ти не сказав, що лишаєш нас.

С. Але це не вперше. Перед прес-конференцією я залишав вас двічі.

Бі. Так, але ти казав, що залишаєш нас.

С. Гаразд, наступного разу я казатиму тобі.

Бі. Дякую, На. Там гарно, де ти був?

С. Дуже.

Бі. Що ти робиш, щоб нічого не робити? (Я сміюся, й Фа відразу імітує мене, глузливо подивившись на Бі. Бі кліпає очима, але мовчить).

С. Граюся з Ма, лежу на сонці та купаюся.

Бі. Ти мав би й нас узяти з собою.

Фа. Так, На! Ти мав би й нас узяти з собою!

С. Не можу, там немає басейну.

Бі. Де ти купаєшся?

С. У морі.

Бі. А акули?

С. Там, де я був, немає акул. Одначе, доки мене не було тут, ви не нудьгували, бавилися.

Фа. Авжеж, особливо з Ба[50]. Він дуже ласкавий. Інші теж ласкаві.

Бі. Мені дуже подобається Ба. Він завжди з нами. Купається з нами, грається, гладить нас. І розмовляє, розмовляє.

Фа. Він читав нам статті про нас. Але не хотів нічого пояснювати нам. Сказав: "Зачекайте на На".

С. То я попросив його вам прочитати.

Фа. На, мені дуже прикро. Є люди, що не люблять нас.

С. Завжди знаходяться люди, що бояться нового.

Фа. Вони бояться нас?

С. Так.

Бі. Не розумію чому.

Фа. Один чоловік сказав: "Місце риби в моїй тарілці".

Бі. На, чому він таке сказав? Ми не їстівні.

Фа. Ми – не риби!

Бі. О Фа, не будь таким снобом!

(Я сміюся, й Фа мене імітує).

С. Бі, хто навчив тебе слова "сноб"?

Бі. Па. Чому ти смієшся? Хіба це погане слово?

С. Це дуже влучне слово. Особливо тоді, коли Фа хвалиться, що він дельфін.

Фа. Я пишаюся тим, що я дельфін. Дельфін має такої ж ваги мозок, як і людина.

С. Добре, ти нічого не забув.

Бі. Чи є ще інші статті про нас?

С. Побачимо пізніше. А зараз я маю щось тобі сказати.

Фа. Мені теж?

С. Тобі теж. Пам'ятаєш, Фа, це ти навчив Бі розмовляти.

Фа. Так, я.

С. А тепер я хотів би, щоб ви обоє навчали розмовляти інших дельфінів.

Фа. Навіщо?

С. Двох дельфінів, що розмовляють, це мало.

Фа. Чому?

С. Довго пояснювати.

Фа. Тобі буде приємно, коли ми навчатимемо розмовляти інших дельфінів?

С. Так.

Фа. А як ми це зробимо?

С. Я вам приведу дельфінів.

Бі. Сюди, в басейн?

С. Еге ж.

Бі. Дельфінів чи дельфінок?

С. Спершу дельфінку.

Бі. Ні, ні!

С. Чому ні?

Бі. Не бажаю.

С. Не бажаєш?

Бі. Я її битиму, кусатиму!

С. Та що ти, Бі…

Бі. Я відбиратиму в неї її пайку риби.

С. Що ти, Бі, то було б дуже жорстоко з твого боку.

Бі. Так!

С. Ти хочеш бути жорстокою?

Бі. Я буду жорстока весь час, я кусатиму її.

С. Чому ж, Бі?

Бі. Не хочу, щоб Фа залицявся до неї. (Фа сміється. Бі обертається до нього й вдаряє його хвостом; він спритно уникає удару й не дає відсічі).

С. Бі, але ж ти знаєш, таке відбувається в морі.

Бі. Ні, це інша річ!

С. У морі самець завжди має багато самиць.

Бі. Це інша річ!

С. Як інша річ? (Мовчанка).

Бі. Ми розмовляємо з Фа.

(На якусь мить я замовкаю, настільки мене приголомшує ця відповідь).

Фа. На, ти більше нічого не кажеш?

С. Бі, уяви собі, що інша дельфінка буде сильніша від тебе?

Бі. Тоді я попрошу Фа допомогти мені бити її.

С. А ти, Фа, битимеш її?

Фа. Так.

С. Чому?

Фа. Я роблю завжди те, що мені наказує Бі.

С. Чому?

Фа. Мені це подобається. Я дуже люблю Бі.

С. А коли я впущу в басейн дельфіна?

Фа. Я битиму його. Може, навіть уб'ю.

С. Може, він буде більший і дужчий за тебе?

Фа. Бі допоможе мені.

(Я дивлюся на Бі, й вона киває мені головою).

С. Бі, поговоримо про цю дельфінку. Яка різниця я того, що ви з Фа умієте розмовляти? Перше ніж розмовляти англійською, ви розмовляли мовою дельфінів.

Бі. То інша річ.

С. А хіба не все одно?

Бі. Не знаю.

С. А до того, як ти стала розмовляти англійською, ти погодилася б допустити іншу дельфінку в басейн?

Бі. Я дуже люблю Фа. Я люблю його так, як ти любиш Ма.

С. Кажеш, що я люблю Ма?

Бі. Так.

С. А якщо я не кохав би Ма, ти погодилася б, аби в басейні була інша дельфінка?

Бі (схвильовано). Ти перестанеш кохати Ма?

С. О, ні. Я сказав тобі "якщо". Я тобі вже пояснював значення слова "якщо".

Бі. Мені не подобається слово "якщо". Фа добре розуміє це слово, а я ні. Речі є або їх немає. Навіщо оце "якщо"?

С. Вислухай мене, Бі. Вислухай, це важливо. Ти не хочеш іншої дельфінки в басейні, бо я кохаю Ма? (Пауза).

Бі. Так, можливо.

С. Ти хочеш бути з Фа, як я з Ма?

Бі. Атож.

С. А якщо ти не розмовляла б англійською, помітила б, що я кохаю Ма?

Бі. Мені не подобається слово "якщо". Воно мене пантеличить.

С. Прошу тебе, Бі, дай відповідь.

Бі. Не знаю. Я втомилася.

(Вона одвертається від мене, підпливає до гумового кільця, надіває його на писок і кидає Фа, той ловить його у повітрі й кидає знову Бі. Я роблю кілька спроб, щоб відновити розмову. Бі не відповідає. Десять годин двадцять хвилин).

* * *

Сьюзі подивилася на колег. То були перші збори після 20 лютого. Стільці стояли навколо столу, на якому лежав магнітофон. Порядок анітрохи не змінився: працівники приходили на п'ять хвилин раніше, Севілла входив останній і останній сідав. Він узяв на місце Лізбети Сімона. Але чи то випадково, чи навмисно, на Майклове місце не брав нікого. "Одне заміщення й один відсутній, – подумав Севілла.