Тяжкі часи - Сторінка 48

Вони держалися стежок і стежечок, нехай ледве примітних, але завжди обходили кучугури, де трава була буйна та висока, де порозростався кінський квасець та всілякі бур’яни, переплетені пагінням ожини, бо в тому краю розказувалось немало страшних оповідок про війстя старих шахт, сховані під такими кучугурами.

Сонце підбилось уже високо, коли вони сіли спочити. Вони вже давно йшли в самоті, не бачивши нікого навіть здалеку, і тут було так само відлюдно.

— Тут так тихо, Рейчел, і стежка така нетоптана, що, мабуть, сього літа оце ми перші сюди заблукали, — мовила Сесі. Та зразу ж їй упали в око уламки струхлілої огорожі, що валялась долі. Вона підвелася, щоб глянути ближче. — А втім, хтозна. Оце-о зламано не дуже давно. Ще дерево на переламі свіже. А ось і сліди чиїсь. Ой, Рейчел!

Вона кинулась назад і злякано припала до товаришки, що вже також підвелася.

— Що там таке?

— Не знаю. Якийсь капелюх у траві лежить.

Вони разом підійшли туди. Рейчел, уся трусячись, підняла капелюха — і заголосила, влившися слізьми: на підшивці було написано "Стівен Бездол" власною його рукою.

— Ой, сердешний, сердешний! Звели його зі світу! Десь він тут лежить убитий!

— А що… хіба на капелюсі кров? — спитала, заникуючись, Сесі.

Хоч їм обом страшно було й глянути, та все ж вони обдивились капелюха і не знайшли ні зверху, ні зсередини ніяких ознак насильства. Капелюх, видно, пролежав там уже кілька день, бо на ньому були сліди дощу й роси, а там, звідки його піднято, на траві лишався відбиток. Не рушаючись з місця, обидві боязко озирнулись довкола, але нічого більше не побачили.

— Рейчел, — шепнула Сесі, — я сама пройду трохи далі.

Пустивши товаришку, вона вже ступила була вперед, коли нараз Рейчел ухопила її обіруч, закричавши пронизливо на ввесь широкий окіл. Перед ними, просто біля ніг, був нерівний край чорного провалу, схований за високою травою. Обидві відскочили назад і попадали навколішки, перелякано обхопивши одна одну руками.

— Ой боженьку мій! Це ж він там унизу! В шахті! — кричала Рейчел у нестямі, і ніяким побитом, ні слізьми, ні благанням, ні вмовлянням не могла Сесі втихомирити її. Вона сама б кинулась у яму, коли б Сесі не держала її скільки сили.

— Рейчел, люба, рідна Рейчел, заради всього святого, не кричіть так страшно! Подумайте про Стівена! Подумайте про Стівена!

Лиш тими словами, знов і знов вимовляючи їх у страшній тривозі, Сесі домоглась того, що Рейчел затихла й звела на неї застигле, мов кам’яне обличчя.

— Може, Стівен ще живий! Невже ж ви хоч хвилину зайву лишите його понівеченого мучитись на дні цієї страшної ями, коли можна поміч привести?

— Ні, ні, ні!

— Заради нього — не рушайтеся звідси! Я підійду ближче, послухаю.

Сама тремтячи зі страху, Сесі підлізла навколішках до краю провалля й гукнула Стівена, скільки було голосу. Тоді прислухалась, але ніщо не відгукувалось. Покликала ще раз і знову прислухалась, та знов не почула ніякого відгуку. Двадцять, тридцять разів кричала вона так. Тоді взяла грудочку землі там, де край прірви обвалився під Стівеновою ногою, й кинула вниз, але не почула, як упала та грудочка.

Розлогий краєвид, ще перед кількома хвилинами такий гарний своїм спокоєм, трохи не сповнив відчаєм її мужнє серце, коли вона підвелась і, озирнувшися довкола, не побачила ніде ні душі.

— Рейчел, не гаймо ні хвилини! Нам треба розійтись у різні боки шукати помочі. Ви йдіть назад тією дорогою, що ми сюди прийшли, а я піду далі стежкою. Кого лишень побачите, всім кажіть, що сталося. Думайте про Стівена, Рейчел, думайте про Стівена!

З обличчя товаришки вона бачила, що та вже отямилась і можна її пустити саму. Сесі постояла трохи, дивлячись, як Рейчел біжить, заламуючи руки, а тоді повернулася й сама подалась на розшуки. Біля огорожі ще спинилась, прив’язала на ній свою хустку на прикмету, потім кинула додолу капелюшка й побігла так, як не бігала ще зроду.

Біжи, Сесі, біжи, заради всього святого! Не зупиняйся й передихнути. Біжи, біжи! Подумки сама себе так підганяючи, вона бігла стежками, полями, дорогами скільки духу, аж набігла на повітку біля паровичні, де в холодку спало на соломі двоє чоловіків.

Не хутко задихана й розхвильована Сесі добудилась їх та зуміла втлумачити, що сталося. Та щойно зрозумівши, вони схвилювались не менше за неї. Один з них був напідпитку, та коли його товариш гукнув йому, що хтось провалився в Стару Чортову шахту, він мерщій побіг до копанки з брудною водою, вмочив туди голову і вернувся вже тверезий.

З цими двома чоловіками Сесі побігла до ще одного, за півмилі звідти, а з тим до ще одного, перші ж двоє подалися кудись-інде. Потім знайшли коня, і вона, похапцем написавши листа Луїзі, попросила іншого чоловіка відвезти його чимшвидше на станцію. Доти вже піднялося все селище, і люди зносили в одне місце все, що треба: коловороти, колоди, жердини, свічки, ліхтарі, — щоб звідти везти до Старої Чортової шахти.

Сесі здавалось, наче вже багато годин минуло, відколи вона залишила ту страшну могилу, де лежав живцем похований Стівен Бездол. Їй несила вже було зоставатись далеко від нього, неначе покинувши його напризволяще, і вона побігла назад до шахти, а з нею ще півдесятка робітників, поміж них і той п’яненький, що протверезів від страшної новини й тепер виявився найзавзятіший з усіх. Коли вони добігли до Старої Чортової шахти, там поблизу, як і перше, не було ні душі. Чоловіки почали гукати й наслухати, як і вона спочатку, та обдивлятися край провалу, а доміркувавшись, як сталось нещастя, посідали чекати, поки приставлять потрібне справилля.

Від кожного згуку — чи то загуде джміль, чи зашелестить листя, чи шепне щось хто-небудь з чоловіків — Сесі здригалася, думаючи, що то крик із дна шахти. Та вітер байдужно пролітав над нею, і нічого не чулося знизу, і всі сиділи на траві й чекали терпляче. Трохи згодом почали сходитись люди, що тим часом зачули про нещастя, а потім стали підносити й рятувальне начиння. Тоді ж повернулась і Рейчел, привівши ще людей, поміж них і лікаря, що приніс із собою ліки й вино. Та мало хто вірив, що нещасного знайдуть у шахті живого.

Коло шахти зібралася вже ціла юрма, і щоб зайві люди не заважали ділу, протверезілий чоловік, чи то сам від себе, чи то з загальної ухвали взявшись порядкувати, трохи порозпихав цікавих, зробивши велике коло, і поставив людей держати те коло. Всередину його, опріч тих чоловіків, кого він відібрав для роботи з-поміж охотників, спершу допущено тільки Сесі й Рейчел, та згодом, коли приїхали сповіщені Сесиним листом люди з Кокстауна, в коло впустили ще пана Товкматча, Луїзу, пана Горлодербі й щеня.

Минуло вже чотири години відтоді, як Сесі й Рейчел сіли тут спочити на травиці, поки з жердин та мотузків спорудили пристрій, досить надійний, щоб спустити вниз двох чоловіків. Хоч який він був нехитрий, та поки його зробили, немало наморочились: то того, то того бракувало, і доводилось по нього посилати людей. Нарешті, аж о п’ятій годині ясного осіннього дня спустили вниз свічку — випробувати повітря, і троє-четверо брусуватих облич, нахилених над ямищем, пильно стежили за нею, поки інші за їхньою командою розкручували коловорота. Потім свічку, що ледве блимала, підняли нагору і хлюпнули в шахту трохи води. Аж тоді причеплено до кодоли великого цебра, в нього влізли з ліхтарями протверезілий чоловік та ще один і скомандували: "Спускайте!"

Поволі змотувалась туго натягнена кодола, і всі півтори чи дві сотні чоловіків та жінок, що обступили шахту, дивились, затамувавши віддих. Заледве змоталась половина, як знизу подали знак, і спускання припинено. Робітники біля коловорота стояли без діла неначе так довго, аж декілька жінок у натовпі закричали, що сталася, мабуть, іще якась біда. Та лікар, що держав у руці годинника, сказав, що не минуло ще й п’яти хвилин, і суворо закликав усіх стояти тихо. Ще він не договорив, як коловорота почали крутити назад. Досвідчені очі бачили, що крутиться він не так важко, отже, піднімають не обох, а тільки одного.

Туго натягнена кодола звій за звоєм лягала на баран коловорота, і всі очі поприкипали до отвору шахти.

Ось показався в цебрі протверезілий чоловік і моторно вистрибнув на землю. Мов з одних вуст пролунав гучний крик: "Живий?" — а тоді запала глибока тиша.

Коли він відповів: "Живий!" — здійнявся радісний галас, і багатьом на очі набігли сльози.

— Але він розбився прикро, — додав чоловік, щойно гамір затих. — Де лікар? Пане, він так тяжко розбився, що ми не знаємо, як його підіймати.

Почали радитись гуртом, тривожно дивлячись на лікаря, що тільки головою хитав, дістаючи відповідь на свої запитання. Сонце вже заходило, і червоний відблиск вечірньої заграви ще виразніш вимальовував уважні, напружені обличчя.

Нарада скінчилася тим, що робітники вернулись до коловорота й знову спустили вниз шахтаря, що взяв із собою вино та ще дещо. Тоді підняли нагору другого. Тим часом, за лікаревими вказівками, знайшли й принесли планицю з плота, товсто намостили її одежею, хто що з себе скинув, а поверху ще й соломою, а сам лікар наробив з хусток та хусточок сяких-таких завоїв та обв’язок. Розтлумачив він, що з ними робити, їх навісили на руку тому шахтареві, що піднявся нагору. Він стояв, спершись дебелою рукою на коловорот, поглядаючи то в яму, то на людей довкола нього, і, освітлений ліхтарем, що його держав у другій руці, являв собою досить показну постать у всій картині. Вже смеркло, і позапалювано смолоскипи.

З того, що цей чоловік устиг сказати людям біля себе і що вмить розійшлося по всій юрмі, стало відомо, що Бездол упав на купу грузу, яким до половини завалило шахту, а до того ж, падаючи, зачепився за брилу землі, що випиналася збоку, і те також трохи полегшило силу удару. Він лежав горілиць, підім’явши під спину одну руку, і, як казав сам, не рухався відколи впав, тільки вільною рукою діставав з кишені й клав у рот шматочки розкришеного хліба та м’яса, та ще час від часу зачерпував жменею води. Щойно одержавши листа, він кинув роботу й вирушив у дорогу; весь час ішов пішки і провалився в шахту вночі, простуючи до вже недалекого маєтку пана Горлодербі. А пішов він тією небезпечною містиною в такий непевний час через те, що він нічим не винен і йому не терпілося чимскоріше виправдатися, отож і поспішав навпростець.