Тяжкі часи - Сторінка 49

Стара Чортова шахта, бодай би вона запалася, справджує свою лиху назву до останку, сказав шахтар, бо хоч Стівен ще й може говорити, але вона, певне, таки збавила йому віку.

Коли все зготували, шахтар поліз у цебер і, ще дослухуючи останні квапливі поради лікаря й товаришів, зник у чорній ямі. Знову, як і першого разу, звій за звоєм збігала з барана кодола, знов подано знак і коловорот спинився. Однак тепер підіймачі не пускали корб із рук. Усі вони, понахилявшися, чекали знаку, готові налягти на них, щоб підіймати цебра. Нарешті знак подано, і все коло глядачів мимоволі рухнулося вперед.

Бо тепер кодола натяглася неначе до краю туго, і підіймачі важко налягали на корби, і коловорот жалібно рипів. Аж несила було дивитись на кодолу: ану ж урветься! Та звій за звоєм рівно лягав на барана, і ось показалися вже ланцюги цебра, тоді сам цебер, а з обох боків його, держачись за край однією рукою, — від того видовища аж у голові морочилось і серце завмирало, — чіплялись обидва шахтарі, вільними руками дбайливо підтримуючи прив’язану до цебра нещасну покалічену людину.

Тихий жалісливий гомін перебіг по юрмі, а жінки голосно заридали, коли те понівечене, зім’яте тіло повільно, обережно перенесли з залізного ложа на солом’яне. Зразу до нього підступив сам лише лікар. Він спробував умостити його на ношах вигідніше, та, властиво, міг хіба лише вкрити його. Обережно те зробивши, лікар підкликав Рейчел і Сесі, і вони побачили бліде, змучене, терпляче обличчя, звернене до неба, та зламану праву руку, що лежала поверх одежин, якими його накрили, ніби чекала, щоб чиясь рука взяла її.

Його напоїли, змочили водою обличчя, влили в рот трохи вина й покріпних ліків. Він лежав нерухомо й дивився в небо, одначе всміхнувся й промовив: "Рейчел!"

Вона вклякла на траві поруч нього й нахилилася просто над його обличчям, бо ж він не міг навіть очей звернути на неї.

— Рейчел, серце моє!

Вона взяла його за руку. Він знов усміхнувся й сказав:

— Держи так, не випускай.

— Тобі дуже болить, Стівене, рідний?

— Боліло дуже, тепер ні. Я тяжко мучився, серце моє, тяжко й довго, та вже все минулось. Ох, Рейчел, яка ж каламуть! Від початку й до кінця сама каламуть!

Щось майнуло на мить у його обличчі, ніби тінь давнього Стівена, коли він вимовив те слово.

— Я впав у ту шахту, серце моє, що за пам’яті старих людей, ще й нині живих, відібрала життя багатьом сотням шахтарів — батьків, синів, братів, зоставила без годівника тисячі їхньої рідні. Я впав у ту шахту, що вигубила своїм горючим сопухом більше люду, ніж війна. Я читав одну супліку, й будь-хто може її прочитати, що шахтарі громадою подавали до влади і в ній просили-благали заради бога святого видати такі закони, щоб їхня робота не вбивала їх, а давала їм жити на світі, годувати хлібом їхніх жінок та діточок, бо вони їх люблять так само, як і пани своїх. Коли в ній працювалось, вона вбивала людей пустодурно, і як її покинуто, вбива й далі пусто-дурно. Бач як ми день крізь день гинемо так чи так, невідь-нащо, у такій каламуті!

Він промовив те ледь чутно, без гніву чи злості на кого-небудь. Просто відзначив, що так воно є.

— Ти не забувала своєї малої сестрички, Рейчел. А тепер поготів не забудеш, коли й я буду біля неї. Ти пам’ятаєш, яка вона була тиха, терпляча, сердешна страдниця, як сиділа з ранку до вечора на стільчику біля вікна, поки ти працювала для неї, і як вона вмерла, бідна калічка, маленька: задушило її в нужденному робітницькому житлі невідь-нащо затруєне повітря. Ох, каламуть! Яка скрізь каламуть!

До нього підійшла Луїза, але він не бачив її, бо очі його звернені були вгору, у вечірнє небо.

— Якби не було все наше життя таке каламутне, то не мусив би я лежати отут. Якби й поміж нами самими не було такої каламуті, то й мої товариші ткачі, мої брати робітники мене б зрозуміли. Якби пан Горлодербі коли знав мене як слід — просто якби він хоч трохи мене знав, — то не вгнівився б так на мене і не подумав би про мене такого. Та поглянь на небо, Рейчел! Он туди, вгору!

Услід за його поглядом Рейчел звела очі догори й побачила, що він дивиться на одну зірку.

— Вона світила наді мною, — побожно сказав Стівен, — коли я мучився й тужив там унизу. Вона світила мені в душу. Я дивився на неї й думав про тебе, Рейчел, аж поки каламуть у голові в мене трохи розійшлася, чи бодай так мені здається. Коли хто-небудь не вмів мене як слід зрозуміти, то і я ж так само людей не розумів як слід. Діставши твого листа, я зразу подумав, що та молода пані зі своїм братом заодно, що вони наперед змовилися таку напасть на мене накликати. І коли я впав у шахту, мене взяв гнів на неї, і зопалу я судив її так само не по правді, як люди мене судили. А треба й думкою, і ділом бути терплячому і прощати людям. Отож поки я лежав там у муці й тузі та дививсь угору на зірку, мені мов очі відкрились, і я почав перед видимою смертю молитися, щоб усі люди на світі зійшлись ближче одні з одними та щоб зрозуміли краще одне одного, ніж як при мені було.

Почувши, що він каже, Луїза схилилася над ним навпроти Рейчел, щоб він міг бачити її.

— Ви мене чули? — спитав він, помовчавши хвилинку. — Я не забув вас, пані.

— Так, Стівене, я вас чула. І я теж молитимусь за те саме.

— У вас є батько. Ви перекажете йому щось від мене?

— А він сам тут, — сказала Луїза, похолонувши. — Привести його сюди?

— Коли ваша ласка.

Луїза відійшла й повернулася з батьком. Стоячи поряд, вони дивились на врочисте обличчя умирущого.

— Пане, ви змиєте ганьбу з мого ймення перед усіма людьми. Це я полишаю на вас.

Збентежений пан Товкматч спитав, як же він має це зробити.

— Ваш син, пане, скаже вам як, — почув він на відповідь. — Спитайте його. Я нікого не винувачу, нікого не хочу тепер ганити ані словом. Я одного вечора бачив вашого сина й розмовляв з ним. Більше нічого я у вас не прошу, тільки змийте з мене ганьбу, і я вірю, що ви це зробите.

Носії, що мали нести його, стояли вже напоготові, і лікар квапив їх. Ті, хто мав смолоскипа чи ліхтаря, вийшли перед ноші, щоб світити дорогою. Поки радились, кудою краще нести, Стівен ще сказав до Рейчел, дивлячись угору, на зірку:

— Там, у шахті, я не раз думав, як прочнуся та побачу її над собою в своїй притузі, — чи не та сама це зірка, що привела волхвів до нашого спасителя. Може, воно й справді так!

Ноші нарешті підняли, і він зрадів, побачивши, що його ладнаються нести в той бік, куди показувала, як здавалось йому, зірка.

— Рейчел, кохана! Не випускай моєї руки. Сьогодні нам уже можна йти разом!

— Я держатиму тебе за руку й не відійду від тебе, Стівене, всю дорогу.

— Хай тебе бог благословить! Будьте ласкаві, накрийте мені хто-небудь обличчя.

Його помалу, обережно понесли ланами, дорогами, розлогою рівниною, і Рейчел ішла поряд, не випускаючи його руки. Лише зрідка чий-небудь шепіт порушував тужну тишу. Незабаром той похід обернувся на погребовий провід. Зірка показала вмирущому шлях до бога знедолених, і він відійшов у вічний спокій до свого Збавителя.

Розділ VII. ПОГОНЯ ЗА ЩЕНЯМ

Перше ніж розірвалось людське коло округи Старої Чортової шахти, одна постать зникла з нього. Пан Горлодербі та його тінь стояли не біля Луїзи, що держала попід руку батька, а трохи осторонь. Коли пана Товкматча покликано до вмирущого, Сесі, що пильно стежила за всім, нишком підійшла ззаду до тієї грішної тіні — невимовний жах на обличчі в неї впав би людям в очі, якби всі ті очі не були прикуті до Стівена, — і щось прошепотіла їй на вухо. Не повертаючи голови, щеня тихо перемовилося з дівчиною й нишком відійшло. Отож, коли люди рушили за ношами, його вже не було там.

Пан Товкматч, повернувшись додому, зразу послав до оселі пана Горлодербі цидулку, що нею негайно викликав сина додому. Йому принесено відповідь, що пан Горлодербі сам згубив Тома в юрмі й, не бачивши його відтоді, думав, що він подався до Кам’яної Осади.

— Я гадаю, тату, що сьогодні він до міста не приїде, — сказала Луїза.

Пан Товкматч відвернувся й не промовив більш ні слова.

Другого дня вранці він сам прийшов до банку, щойно його відчинено, а побачивши, що синова кімнатка порожня (він не зразу наважився зазирнути туди), помалу пішов вулицею, щоб перестріти пана Горлодербі. А зустрівши його, сказав, що з причин, які він незабаром пояснить, але поки що дуже просить за них не допитуватись, уважає за потрібне відіслати сина на службу в інше місце, а крім того — що на нього покладено обов’язок зняти пляму з пам’яті Стівена Бездола і оголосити ім’я справжнього злодія. Пан Горлодербі зовсім сторопів, і навіть коли тесть його вже пішов, він ще стояв стовпом серед вулиці, надимаючись, мов величезна мильна банька, тільки що не такий гарний.

А пан Товкматч вернувся додому, замкнувся в своєму кабінеті й не виходив цілий день. Коли Сесі й Луїза поступались до нього, він озвався, не відчиняючи їм: "Не зараз, любі, увечері". А коли вони прийшли ввечері, сказав: "Ні, я ще не можу… Завтра". Цілий день він нічого не їв, і свічки, коли смеркло, не попросив, і до пізньої ночі вони чули, як він ходить по кабінету.

Але вранці він вийшов до сніданку в звичайну годину й сів за стіл, як звичайно. Старий, похилий зробився він, зовсім прибитий горем; і все ж тепер він здавався мудрішою й кращою людиною, ніж тоді, коли визнавав у житті самі тільки факти. Після сніданку він сказав Луїзі й Сесі, коли прийти до нього, і вийшов, низько схиливши сиву голову.

— Тату, — сказала Луїза, коли вони прийшли до нього у призначену годину, — у вас же ще троє менших дітей. Вони будуть не такі. І я тепер, з божою поміччю, не така буду.

Вона простягла руку Сесі, немов кажучи їй: "Із твоєю поміччю".

— Як ти гадаєш, — спитав пан Товкматч, — чи твій пропащий брат замислив цей грабунок тоді, як ходив з тобою до небіжчика?

— Боюся, що так, тату. Я знаю, що йому прикро були потрібні гроші, бо він багато протринькав.

— А зачувши, що той сердега збирається покинути місто, він і надумав підло звернути на нього підозру?

— По-моєму, це набігло йому на думку, як він сидів там. Бо ж то я сама попросила його піти зі мною до Бездола. То не він придумав туди сходити.

— Він мав якусь розмову з тим сердегою. Що він, відкликав його набік?

— Він виходив з ним за двері.