Тюрма - Сторінка 15

Я з'єднувала її з патроном. Розмови були короткими".

"Коли вона дзвонила востаннє?"

"Минулого року. Напередодні різдвяних свят".

"Ви знали про зв'язок Алена Пуато з своячкою?"

"Знала, бо мені доводилося дзвонити на вулицю Лоншан".

"Він вам доручав це?"

"Так".

"І з грудня минулого року ви більше не дзвонили?"

"Так".

"А вона не намагалась йому подзвонити?"

"Ні".

Розповідаючи, Борис з апетитом уминав їжу, тоді як Алена нудило від самого вигляду брудних тарілок.

— Дві інші телефоністки підтвердили слова Мод про своячку. Потім надійшла черга Колетт.

Його секретарка. Єдина з усіх, що трохи ревнувала його.

— Коли комісар запитав, чи мала вона справу з тобою, Колетт пойняв нервовий дріж. Говорила про недоторканність особистого життя. Та скінчила тим, що призналася.

Комісар запитував і мужчин, чи були вони знайомі з твоєю своячкою. Потім з'ясував, чи зустрічалися вони коли-небудь з Мур-мур без тебе.

Бур відповідав останнім.

Він щойно прийшов до редакції і мав вигляд не кращий, ніж у тебе.

— Частину ночі я провів з ним і з Бобом Демарі.

— Добряче нализалися. Усі троє.

— У мене враження, що комісар не дурний і знає, чого домагається.

Перед тим, як подали антрекот, Ален запалив. Він почував себе недобре, і морально, і фізично.

— Який у нас сьогодні день — п'ятниця?

— Так.

— На Університетській вже встановили труну. Сам не знаю, чи йти мені туди.

— Тобі самому краще знати. Не забувай тільки, що то твоя дружина…

Борис не скінчив. Так. Це його, Алена, дружина — вбивця тієї, що лежить тепер у труні.

Ален повернувся до редакції: довелося підвезти Бориса.

— Секретарка метра Рабю просила подзвонити, щойно повернетесь.

— З'єднай мене.

Трохи згодом Колетт подала йому трубку.

— Мосьє Пуато? Говорить секретарка метра Рабю.

— Знаю.

— Метр просить пробачити, що забув переказати вам доручення дружини. Вона вручила йому список необхідних речей і просила, щоб ви доставили їх якнайшвидше. Надіслати його вам?

— А він довгий?

— Не дуже.

— Продиктуйте мені, будь ласка.

Ален присунув блокнот і записав перелік речей.

— Насамперед, сіре плаття з джерсі, якщо його не віддали в чистку; воно висить у лівій шафі. Чорна вовняна спідниця, нова, з трьома великими ґудзиками. Чотири чи п'ять білих блузок, найпростіших… У них там треба чекати тиждень, поки білизна повернеться з пральні. Алену здалося, що він бачить Мур-мур, чує її голос. Коли зупинялись у готелі, робилося те саме: списки, списки, списки.

— Дві білі нейлонові комбінації без мережива. Дюжина панчіх, вона їх недавно купила, лежать у червоному шовковому мішечку.

Сидіти в Пті-Рокетт за звинуваченням в убивстві, знати, що тобі загрожує довічне ув'язнення, і думати про якісь панчохи!

— Я не швидко диктую? Пантофлі, чорні, лаковані, і сандалії для ванної. Купальний халат. Пару чорних туфель на каблуках середнього розміру. Її улюблені духи.

Навіть духи! Міцно стоїть на землі, обома ногами!

— Трохи снотворного і таблетки від печії… Даруйте, забула: вона тут додала ще гребінець і щітку.

— Дружина сама писала цей список?

— Атож. Вона вручила його метру Рабю і просила якнайшвидше передати вам. Тут олівцем дописане слово, яке я не розберу. Папір поганий "So…" Атож, далі два "r". Ах, он воно що: "Sorry"[3]!

Ален глянув на Колетт, яка не зводила з нього очей, подякував секретарці Рабю й поклав трубку.

— Ну, Колетт, чи багато вам тут крові попсували, допитуючи?

Колетт здивовано зиркнула на нього.

— Пробач, почав звертатися до тебе на "ви". Неприємно, либонь, було признаватися, що ми бавилися з тобою?

— Це нікого не стосується.

— Так заведено думати. Кожен уявляє собі, що це стосується тільки його. А потім виникає якась неприємність, і все виходить назовні. Цього разу, — додав він з іронією, — виставили на огляд мене.

— Ти дуже страждаєш?

— Ні.

— А не прикидаєшся часом?

— Клянусь тобі!

Бідолашна Колетт! Наївна ще й досі! Могла б бути одною з читачок тижневика "Ти". Одною з тих, хто сприймає його всерйоз.

Колетт воліла б бачити Алена в розпуці. Щоб він поклав їй голову на плече, а вона втішала його.

— Біжу. Треба одвезти їй речі.

Ален знайшов свою машину на подвір'ї і ще раз помчав добре знайомою йому тепер дорогою. Посвіжішало. Перехожі вже не так похнюплено ступали тротуарами, як учора, і зупинялися біля вітрин.

Він піднявся в ліфті, відімкнув двері ключем і здивувався, що перед ним стояла нова служниця. Отже, виходить, вона вирішила стати до нього на цілий день. Робота була в розпалі. Всі шафи та шухляди в коридорі стояли відкриті.

— Що це ви робите, голубонько?

Він все ще говорив їй "ви". І сам здивувався. Довго так не триватиме.

— Хочеш, щоб від тебе користь була в домі, мусиш знати, де й що лежить. А заразом вирішила й одяг почистити. Давно пора.

— В такому разі ви мені зараз допоможете.

Ален дістав з кишені список і приніс валізу.

— Сіре плаття з джерсі.

— Його треба віддати в чистку.

— Давайте його сюди.

Після плаття пішли комбінації, штанці, панчохи, взуття і таке інше.

— Пустіть, я покладу сама, а то ви пхаєте як попало.

Ален глянув на неї з цікавістю. Ого, вона, виявляється, не просто гарненька, а ще й справу свою знає непогано!

— Це в тюрму?

— Еге ж.

— І духи?

— Так.

— Ви бачили її?

— Вона не хоче мене бачити. До речі, а де та дівчина, що сьогодні тут ночувала?

Він сподівався, що Бессі ще не пішла.

— Вона встала, щойно ви пішли, знову попросила кави і навіть допомогла її варити. Ми тут з нею погомоніли трохи.

— Вона нічого не казала?

— Розповідала про вашу зустріч. Усе дивувалася, що я у вас сьогодні перший день. А потім і каже: "Ти йому скоро знадобишся".

— Для чого?

Мінна кинула незворушно:

— Для всього.

— Налий мені не дуже міцного віскі.

— Так рано?

Ален знизав плечима.

— Нічого, звикай.

— Ви часто буваєте таким, як минулої ночі?

— Майже ніколи. П'ю багато, але п'янію рідко. Таке похмілля, як сьогодні вранці, це втретє чи вчетверте. Зрозуміла?

Він їй уже говорив "ти". Бо відчував потребу залучати все нових і нових "голубів" і "голубок" до свого оточення, але при цьому ставити їх трохи — ні, либонь, набагато — нижче за себе.

Чи справді це так? Раніш Ален над цим не замислювався. Він вважав: приятелі — це група людей з однаковими смаками, що на них можна покластися.

Та це виявилися фікцією, як і багато чого іншого, в що він вірив. Коли-небудь він складе перелік своїх фальшивих цінностей, які не витримали перевірки життям. Подібно до того, як Мур-мур складала список платтів, білизни, взуття і всього іншого.

А зараз він перевірить, чи не вирушив все-таки Бланше на вулицю Уврієр, незважаючи на те, що у вітальні встановлено труну. Хоч це малоймовірно. Бланше, певна річ, стоїть біля дверей оббитої чорним крепом кімнати, біля катафалка й нудотного полум'я свічок.

— Алло! Альбере? Можу я переговорити з зятем?.. Атож, знаю, мені потрібно сказати йому кілька слів.

Безперервний потік людей, як і слід було чекати. Багато службових осіб, депутатів, можливо, навіть міністрів. Бланше посідали важливе місце в суспільній ієрархії. Важко завбачити, до яких вершин вони ще піднімуться.

Чого це Ален посміхнувся? Адже він їм не заздрить. І нізащо не погодився б стати таким, як вони. Він їх терпіти не міг. Більше того: ставився з презирством за ті компроміси, що на них вони йдуть в ім'я кар'єри. Вони "лайно" — слово, яке він охоче вживав.

— Це я, Ален. Даруй, що потурбував тебе.

— Так, для мене це дуже важкий, болісний день і…

— Саме через те я й вирішив подзвонити тобі. Біля будинку, певно, багато фотографів і журналістів.

— Поліція намагається тримати їх на відстані.

— Мені, мабуть, краще не показуватись у тебе?

— Я теж такої думки.

— А завтра?

— Ні, ні, на похороні тобі ні в якому разі з'являтися не слід.

— Це я й хотів тобі сказати. Оскільки я чоловік убивці, так? Крім того…

Який біс його осідлав?

— Це все, що ти хотів мені сказати? — перебив його Бланше.

— Все. Я засмучений до глибини душі. Повторюю: я тут ні при чому. Така думка й поліції.

— Що ти їм розказував?

— Нічого. Комісар допитав моїх співробітників. І поліцейські побували на вулиці Лоншан.

— Гадаєш, такі подробиці дають мені велику втіху?

— Мої співчуття, Ролане. Перекажи тестеві: я жалкую, що не можу побачитися з ним. Він гарна людина. Якщо я буду потрібний йому в якійсь справі, то він знає, куди подзвонити.

Бланше поклав трубку.

— Це був її чоловік?

— Еге ж, мій зять.

В очах у Мінни блиснуло щось схоже на глум.

— Чого ти посміхаєшся?

— Так, Викликати таксі й одвезти валізу?

Ален завагався.

— Ні, краще поїду сам.

Ні на що не зважаючи, він і Мур-мур були прихильні одне до одного. Хоч, мабуть, це було не те, що люди звуть коханням. Просто Мур-мур протягом багатьох років жила поруч нього.

Як це вона сказала Рабю? "Не хочу його бачити. Якщо ми й зустрінемось, то тільки в суді, але там ми будемо на відстані".

А якщо її виправдають? У Рабю слава: дев'ять із десятьох його підзахисних обов'язково виправдовують.

Ален уявив собі, як до зали входять один по одному суддя, засідателі, прокурор, присяжні. Вигляд у них урочистий. Старшина присяжних читає спроквола:

"За першим пунктом звинувачення… невинна… За другим пунктом звинувачення… невинна…"

Галас у залі, можливо, вигуки протесту, сюрчки. Журналісти протовплюються крізь натовп і біжать до телефонних кабін.

Що тоді вона? Що зробить вона?..

Рабю повернеться до неї, потисне їй руку. А вона? Чи шукатиме очима Алена? І що зробить він, Ален? Стоятиме й дивитиметься на неї? Чи, може, посміхнеться комусь іншому?

"… Перекажіть, що я не хочу бачити його. Якщо ми зустрінемось, то тільки…"

Куди вона тоді піде? Пришле за речами чи надішле список, як сьогодні вранці?

— Про що ви так замислились?

— Ні про що, голубонько! До скорого.

— Повернетесь у другій половині дня?

— Безперечно, ні.

— Тоді до завтра.

— Ну що ж. До завтра.

Обличчя Алена спохмурніло. Адже він знову повернеться в порожню квартиру, лишиться на самоті, наллє собі останню склянку, дивлячись на вогні Парижа, і скінчить на тому, що зайде в спальню, роздягнеться й ляже спати.

Він подивився на дівчину, похитав головою й пробурмотів:

— До завтра, голубонько.

Ален передав валізу байдужій доглядачці, сів у машину й поїхав якимись малознайомими вулицями. Минувши мур кладовища Пер-Лашез, подумав, чи не тут завтра ховатимуть Адрієну.

Бланше обов'язково повинні мати десь фамільний склеп, імпозантний, з кольорового мармуру.