Тюрма - Сторінка 2

Адже він — Ален Пуато, дідько б його взяв! Весь Париж знає його! Він керує одним із найпопулярніших у Франції щотижневиків й збирається видавати другий. Крім того, ось уже півроку, як він випускає платівки, що про них говорять щодня по радіо.

Його не тільки не змушують чекати в приймальнях — він на "ти" принаймні з чотирма міністрами, у яких обідав. І іноді вони самі приїжджали до нього на віллу.

Треба обуритися, скинути з себе апатію!

— Чи не скажете ви мені, нарешті, що все це. означає?

Комісар подивився на нього нудьгуючим, стомленим поглядом.

— Потерпіть трошки, мосьє Пуато. Не думайте, що це дає мені більшу приємність, ніж вам. У мене був важкий день. Я вже поспішав додому, до дружини й діток.

Він кинув погляд на чорний мармуровий годинник, що стояв на каміні.

— Ви, певно, давно вже одружені, мосьє Пуато?

— Років із шість. Ні, либонь, сім. Не рахуючи тих двох років до шлюбу, протягом яких ми жили як чоловік з жінкою.

— Маєте діток?

— Атож, сина.

Поліцейський глянув у досьє.

— Йому п'ять років…

— Так.

— Він не живе з вами…

— Хто зна, як це назвати…

— Тобто?

— У нас у Парижі квартира, певніше — тимчасовий притулок, бо вечорами ми рідко буваємо вдома. Наш справжній дім — у Сент-Ілер-ля-Віль. Щоп'ятниці пополудні ми виїжджаємо, а влітку проводимо там майже кожну ніч.

— Так. Ви, звичайно, кохаєте свою дружину?

— Безперечно.

Він вимовив це без пристрасті й без пафосу, як щось таке, що само собою зрозуміло.

— І вам відоме її особисте життя?

— Її особисте життя проходить вкупі зі мною. Що ж до роботи…

— Саме це я і хотів спитати…

— Моя дружина журналістка.

— Вона не працює у вашому тижневику?

— Ні, це було б для неї занадто легко. До того ж робота в тижневику не в її жанрі.

— Які відносини у неї з сестрою?

— З Адрієною? Найкращі. Вони приїхали до Парижа одна за одною. Першою Мур-мур, потім…

— Мур-мур?

— Це я дав їй таке пестливе прозвисько. А тепер її так кличуть усі наші друзі, всі мої співробітники. Коли вона шукала собі псевдонім, я порадив підписуватися Жакліна Мур-мур. Вони з сестрою довго жили в одній кімнаті в Сен-Жермен-де-Пре.

— Ви познайомилися з сестрами водночас?

— Ні, спершу з Мур-мур.

— Вона не знайомила вас з сестрою?

— Якщо вам все так добре відомо, навіщо оці запитання? Гадаю, настав час дізнатися, — що трапилося з моєю дружиною?

— З вашою дружиною — нічогісінько.

Комісар вимовив ці слова сумовито і стомлено.

— З ким же тоді?

— З вашою своячкою.

— Нещасний випадок?

І його погляд упав на пістолет, що лежав на письмовому столі.

— Вона…

— Атож, її вбито.

Ален не насмілився запитати, хто вбив. Ніколи раніше він не знав почуття оціпеніння, внутрішньої порожнечі, його розум давно вже не працював. Він відчував, що його затягує якийсь безглуздий світ, де слова не мали свого значення, а речі звичайних обрисів.

— Її вбила ваша дружина — сьогодні вдень, близько п'ятої.

— Цього не може бути!

— Проте це так.

— Звідки ви взяли?

— Ваша дружина сама зізналася. Її слова потвердила няня, що під час вбивства була в квартирі.

— А зять?

— Він дає свідчення в сусідній кімнаті.

— Де моя дружина?

— На горішньому поверсі. В слідчому відділі карної поліції.

— Але чому вона це зробила? Вона сказала вам чому?..

— Я сподівався, що на це запитання відповісте мені ви.

Ален не був ні сумний, ні пригнічений, ані схвильований. Швидше перестав бути самим собою. І хотів навіть ущипнути себе, щоб упевнитись, що це він, Ален Пуато, сидить тут, перед письмовим столом з червоного дерева, а потойбіч комісар із стомленим обличчям. І чому взагалі тут мала йти мова про Мур-мур та Адрієну, у якої таке правильне ніжне обличчя з великими ясними очима під довгими трепетними віями?

— Нічого не розумію, — признався він, стріпуючи головою, ніби хотів прокинутись.

— Чого не розумієте?

— Що моя дружина стріляла в сестру. Ви ж сказали, що Адрієна мертва?

— Померла майже одразу.

Словом "майже" завдано Аленові болю, і він втупився очима в браунінг, що лежав на столі. Це означало, що вона ще жила після пострілу, жила кілька хвилин або кілька секунд. Що ж робила в цей час Мур-мур? Стояла з пістолетом у руці й дивилася, як конає сестра? Чи намагалася подати їй допомогу?

— А вона не робила спроби тікати?

— Ні. Ми застали вашу дружину в кімнаті. Вона стояла біля вікна, притиснувшись обличчям до шибки.

— І що вона сказала?

— Зітхнула й прошепотіла: "Нарешті!"

— А Бобо?

— Хто це Бобо?

— Син моєї своячки. У неї двоє дітей — хлопчик і дівчинка. Дівчинка Неллі, вона дуже схожа на матір.

— Нянька одвела їх до кухні, де їх бавила служниця, поки вона намагалася подати допомогу помираючій.

Тут щось не так. Адже комісар спочатку казав, що Адрієна померла майже одразу, а тепер заявляє, що нянька намагалася подати їй допомогу. Ален добре знав квартиру на Університетській вулиці, на другому поверсі старовинного особняка. Високі вікна, стеля, розмальована одним з учнів Пуссена.

— Скажіть, мосьє Пуато, у яких ви були взаєминах з вашою своячкою?

— В дуже гарних.

— Прошу точніше.

— А що б це могло змінити?

— Адже перед нами не драма, викликана матеріальними інтересами. Хіба між сестрами існувала проблема грошей?

— Звичайно, ні.

— Гадаю, що йдеться також і не про давню приховану ворожнечу між дітьми, як це трапляється в деяких сім'ях.

— Ні.

— Не забувайте, що до злочинів, вчинених з ревнощів, присяжні рідко ставляться суворо.

Ален Пуато і комісар Румань глянули один одному у вічі.

Комісар не хитрував з ним і ставив запитання з неприхованою нудьгою.

— Ви були її коханцем?

— Ні. Власне, так. Хоч це давня справа. Розумієте?

Він стежив за своїми думками, проте усвідомлював, що слова за ними не поспівають. Треба було б дуже багато часу, щоб розповісти все з подробицями, пояснити…

— Вже майже рік… Менше року… З різдва…

— Ваш зв'язок почався рік тому?

— Навпаки. Урвався.

— Зовсім.

— Атож.

— Ви його урвали?

Ален заперечно похитав головою. Він хотів би опанувати себе. Уперше став перед труднощами, перед неможливістю розповісти, що було справді.

— Це не були любовні стосунки…

— Як же ви їх назвете?

— Не знаю… Це трапилось…

— Розкажіть…

— Якось по-дурному… Ми з Мур-мур тоді ще не побралися, проте жили вже вкупі.

— Коли ж це сталося?

— Років вісім тому… Ще перед тим, як почав виходити журнал. Я заробляв газетними репортажами… Писав й пісеньки… Ми жили тоді в отелі поблизу Сен-Жер-де-Пре. Мур-мур теж працювала…

— Вона була тоді студенткою?

Комісар знову зазирнув у досьє. Ален подумав: що там ще написано в нього?

— Атож. Вона навчалася на другому курсі філологічного факультету.

— Далі…

— Одного дня…

Йшов дощ, як і сьогодні. Повернувшись додому, Ален замість дружини застав у кімнаті Адрієну.

"Жакліна не повернеться на обід. У неї інтерв'ю з якимсь американським письменником в отелі "Георг V".

"Що ти тут поробляєш?"

"Нічогісінько. Забігла, щоб посидіти з нею. Та вона мене покинула, і я вирішила діждатися тебе".

В той час їй не було ще й двадцяти. Зовні Адрієна здавалася холодною, малорухливою, тоді як Мур-мур — експансивною.

Комісар чекав, майже не приховуючи нетерпіння. Він запалив сигарету, простягнув пачку Алену, той теж запалив.

— Це сталося так просто, що навіть важко розповісти.

— Вона кохала вас?

— Можливо. Дві години тому я відповів би ствердно. А тепер… не насмілився б…

Занадто все змінилося з тієї хвилини, як соромливий і чемний інспектор підійшов до нього біля під'їзду і попросив дозволу піднятися з ним нагору.

— Ваші любовні стосунки тривали приблизно сім років?

— То не були любовні стосунки… Я хотів би пояснити… Ми ніколи навіть не освідчувалися… Я й далі кохав Мур-мур, і за кілька місяців ми з нею побрались.

— А чому?

— Чому я одружився з нею?..

А й справді: чому? Тієї ночі, коли Ален говорив їй про шлюб, він був страшенно п'яний…

— Адже ви вже жили вкупі… Дітей у вас не було…

Він сидів за столом у пивничці, в колі таких же захмелілих, як і сам, і раптом заявив: "Через три тижні ми з Мур-мур поберемося".

"Чому через три?"

"Стільки потрібно, щоб оповістити про шлюб".

Спалахнула суперечка. Одні запевняли, що шлюб беруть через два тижні після оповіщення, інші твердили — що через три…

"Гаразд, побачимо! А ти, Мур-мур, якої думки про це?"

Вона пригорнулася до нього й нічого не відповіла.

— Після одруження ваші зустрічі з своячкою тривали?

— Найчастіше разом з дружиною.

— А крім того?

— Час од часу. Іноді бачилися щотижня.

— Де?

— У неї. Вона лишилася жити в тій самій кімнаті, як Мур-мур вийшла заміж…

— Адрієна працювала?

— Слухала лекції з історії мистецтв.

— А коли вийшла заміж?

— Спочатку поїхала з чоловіком у весільну подорож… А коли повернулась, подзвонила мені й призначила побачення… Я повіз її на вулицю Лоншан, у мебльовані кімнати.

— Ваш зять нічого не підозрював?

— Напевно, ні…

Алена вразило таке запитання. Роллан Бланше був надто захоплений своїми фінансами й надто упевнений, щоб хоч на хвильку припустити, що його дружина могла мати любовні стосунки з іншим мужчиною.

— Сподіваюсь, ви не ставили перед ним цього запитання?

— Хіба не досить того, що сталося? — сухо відповів поліцейський. — А ваша дружина?

— Вона вважала нас добрими друзями… Якось напочатку, ще до сестриного заміжжя, Мур-мур одного разу сказала: "Яка шкода, що мужчини одночасно не можуть одружуватися з двома жінками…" Я зрозумів, що вона мала на увазі Адрієну…

— А згодом? Не змінила своєї думки?

— Якої відповіді ви можете ждати від мене після всього? Адрієна приходила до нас. Бувало, ми не бачимося два-три місяці… У неї двоє дітей… У нас теж підростав син… Їхній позаміський будинок був у протилежному кінці, в Орлеанському лісі.

— Що ж сталося на різдво?

— Це було напередодні свят-вечора… Ми зустрілися…

— Як і завжди — в мебльованих кімнатах?

— Атож… Зважаючи на те, що свята мали проводити нарізно, ми вирішили розпити пляшку шампанського до зустрічі в січні…

— З чиєї ініціативи стався розорив?

Ален змушений був подумати.

— Мабуть, з її… Ми зустрічалися вже тільки за звичкою, розумієте? Я весь час був зайнятий… Вона сказала щось на зразок: "Душі вже немає більше в наших стосунках, правда ж, Ален?"

— У вас теж було бажання покінчити з цим?

— Можливо… Ви ставите запитання, яких я сам ніколи собі не ставив.

— Так, але зрозумійте, ще дві години тому я нічого не знав ні про існування вашої дружини, ні вашої своячки, і коли мені знайоме ваше прізвище, то тільки завдяки вашому журналу…

— Спробую відповісти…

Усім своїм виглядом Ален немов просив вибачення, що їж ніяк не відповідало його вдачі.