Тюрма - Сторінка 4

Потім уважно глянув на телефон.

Кому подзвонити? йому здавалося, що він мав комусь подзвонити. Кому саме?..

Був би в нього близький друг…

Ален мав приятелів. Десятки. Ті, які працювали в його тижневику, актори, режисери, співаки, не рахуючи барменів і метрдотелів.

— Послухай-но, голубчику!

Він звав усіх голубчиками. І Адрієну теж. З першого ж дня знайомства. До речі, почав не він. Як на його смак, вона була надто холодною й пісною. Потрібно було три місяці, щоб він змінив свою думку.

А що думав про неї отой йолоп, її чоловік? Ален не любив Бланше. Він зневажав людей такої породи, самовпевнених, перейнятих почуттям власної гідності, бундючних, без найменшого проблиску фантазії.

А що, коли подзвонити йому? Так, щоб дізнатися, як він усе це сприйняв…

Його погляд упав на комод, і він згадав, що повинен піднести дружині білизну й деякі речі. Валізи знаходилися в стінних шафах, які прикрашали коридор. Він вибрав одну і них.

Що носять жінки у в'язничній камері? В шухляді було повнісінько тонкої білизни, він аж здивувався, що її так багато. Ален відібрав нейлонові сорочки, штанці, три піжами, потім подивився, чи є мило й зубна щіточка в несесері з крокодилячої шкіри.

Завагався, чи не випити ще скляночку, знизав плечима, вийшов і замкнув двері, не погасивши світла. Під дощем, хоч і не таким густим, перетнув добру половину міста. Вітер ущух. Тепер сіяв осінній дощик, дрібний, неквапливий, холодний, що міг тривати кілька днів. Поспішали перехожі, сутулячись, сахаючись машин, що обдавали гряззю.

Набережна Орлож. Тьмяне світло над кам'яним порталом. Довгий широкий коридор, наче підземний перехід, в кінці якого сидів поліцейський у формі й з цікавістю оглядав Алена, що наближався з валізою в руці.

— Тут перебуває мадам Жаклін Пуато?

— Хвилинку.

Поліцейський перевірив список.

— Так.

— Чи не могли б ви передати їй валізу?

— Треба спитати начальника.

Він постукав у якісь двері, зайшов і за кілька хвилин повернувся з огрядним мужчиною без галстука, в сорочці з розстебнутим коміром і в штанах без пояса.

— Ви її чоловік?

— Так.

— Документи при собі?

Ален простягнув паспорт, і той довго розглядав його.

— А, так це ви видаєте журнал з такими кумедними малюнками? Але я мушу пересвідчитися, що в валізі.

— Розкрийте її.

— За правилами розкривати повинні ви.

Алену здавалось, ніби вони втрьох у погано освітленому тунелі. Він розкрив валізу, потім несесер. Чиновник засунув товсті пальці в білизну, вийняв з несесера манікюрні ножиці, пилочку, пінцет, залишивши тільки мило й зубну щіточку.

Одну по одній він простягав заборонені речі Алену, який машинально запихав їх до кишені.

— Ви передасте їй зараз?

Поліцейський глянув на великого кишенькового годинника.

— Пів на одинадцяту. За розпорядком…

— Як вона там?

— Я її не бачив.

Не всім же цікаво, як почуває себе Мур-мур.

— Вона сама в камері?

— Напевно, ні. Останнім часом у нас всюди повно.

— Ви часом не знаєте, хто там із нею?

Поліцейський знизав плечима.

— Дівчатка, хто ж іще? Їх кидають сюди безперестану. Он ще привезли…

Біля тротуару спинилась поліцейська машина, і агенти в цивільному почали заганяти під арку гурт жінок. Ален зіткнувся з ними, виходячи. Помітно було, що більшість устигла побувати тут не раз, проте у трьох чи чотирьох, наймолодших, були стривожені очі.

Куди тепер? Вечорами Ален ніколи ще не повертався додому так рано, навіть з Мур-мур. Якщо він зараз не нап'ється до нестями, йому не заснути, не позбутися думок, що лізли в голову.

Почуття самотності було для нього незвичне. Він сидів у машині на порожній набережній, палив сигарету, слухав, як гомонить набухла від дощу Сена, а в голові жодної думки.

В двадцяти чи півсотні барах та нічних кабаре він неодмінно зустрів би людей, яких уже багато років звав "голубчиками" і які, потиснувши йому руку, спитали б:

— Віскі?

Знайшов би й жінок, і тих, що з ними вже спав або ще не встиг чи не мав бажання переспати.

Місце в машині поряд із ним було холодне і пусте.

На Університетську вулицю хіба? До зятя? Яке було в нього обличчя, у цього поважного, бундючного зятя, коли він почув, що його дружину вбито…"

До речі, Алену не сказали, куди цілилась Мур-мур — в голову чи в груди. Відомо тільки, що потім вона пішла до вікна й притулилась обличчям до шибки. Це дуже на неї схоже. Вона так часто робила. Говориш до неї, а вона не ворушиться і лиш через тривалий час повертається й запитує з лагідним виглядом:

"Ти щось казав?"

"Про що ти так замислилась?"

"Ні про що. Ти ж добре знаєш, що я ніколи ні про що не думаю".

Чудна якась. І Адрієна теж. Її великі, облямовані довгими віями очі найчастіше не висловлювали ніякого почуття. Усі жінки чудні. І чоловіки? Торочать про них казна-що.

Пишуть всілякі нісенітниці, що не мають нічого спільного з дійсністю. А він сам, Ален, хіба не чудний?

Якийсь поліцейський, що вийшов освіжитися, рушив до нього, поправляючи пояс. Ален вважав за краще поїхати геть.

Завтра вранці в газетах… Він здивувався, що досі ще не зустрів ні репортерів, ні фотографів. Видно, намагались замовчати справу, доки можливо. З поваги до нього. Чи до його багатющого зятя?

У сім'ї Бланше всі посідали високі пости: батько, троє синів. Коли народився перший, було одразу вирішено: політехнічний інститут.

Другому — Вища педагогічна школа. А третьому — міністерство фінансів.

І вийшло по-їхньому. Всі досягли вельможного становища, всі засіли в просторих кабінетах з швейцаром біля дверей.

Від них аж смерділо.

Лайно! Лайно! І ще раз лайно!

Ні, з нього досить. Хотілося щось робити, розмовляти з людьми, хоч і не знав з ким. Вулиця Ріволі. Він увійшов до знайомого бару.

— Привіт, Гастоне!

— Ви самі, мосьє Ален?

— Як бачиш.

— Подвійне віскі?

Ален знизав плечима: чого б це раптом він міняв свої звички?

— Сподіваюсь, ваша дружина здорова?

— Гадаю, так.

— Але її немає в Парижі?

Ален знову прибрав задирикуватого тону.

— Навпаки. Вона більше, ніж у Парижі. В самому серці Парижа.

Гастон, не розуміючи, глянув на нього. Якась парочка дослухалася до їхньої розмови, спостерігаючи його в дзеркалі.

— Моя дружина сидить у камері попереднього ув'язнення.

Його слова не справили на бармена жодного враження.

— Ти не знаєш будинку попереднього ув'язнення на набережній Орлож?

Бармен спробував посміхнутись.

— Вона вбила свою сестру.

— Нещасний випадок?

— Малоймовірно, бо вона тримала в руці пістолет.

— Жартуєте. Правда ж?

— Завтра вранці прочитаєш у газетах. Одержуй з мене!

Ален поклав на стойку стофранковий білет, устав, так нічого й не вирішивши, і за чверть години під'їхав до свого дому. На тротуарі, біля під'їзду, юрмилося не менш двадцяти чоловік, між якими легко було впізнати фоторепортерів.

Він мало не натиснув на педаль акселератора. Але навіщо? В ту ж мить його засліпили спалахи магнію. Репортери метнулися до машини, і він вийшов, намагаючись зберегти гідність.

— Хвилинку, Алене…

— Катайте, хлопці!

Він дав сфотографувати себе спочатку біля розчинених дверцят, потім запалюючи сигарету. Репортери тримали напоготові блокноти.

— Скажіть, мосьє Пуато…

Новачок, який не знав, що всі звуть його Аленом.

— Чи не знаходите ви, що зараз надворі вогко? Чому б нам не піднятися до мене?

Треба було знати Алена так, як знала його Мур-мур, щоб помітити, що голос його не мав звичайного тембру. Ні, це був не той похмурий голос, що на набережній Орлож. Навпаки, тепер у ньому звучали металеві нотки.

— Заходьте ж… Всі заходьте…

Вісім чоловіків втиснулися в ліфт, інші метнулися вгору сходами. Всі зібралися під дверима, та Ален довго шукав ключ. Кінець кінцем виявив його в кишені, куди ніколи не мав звички класти.

— Вип'єте? — запитав він, прямуючи до бару й на ходу кинувши пальто в крісло.

Фоторепортери, повагавшись, вирішили діяти. Ален і оком не змигнув, як клацнули апарати.

— Всім віскі?

Тільки один попросив фруктового соку. Мокрі ноги замішали темні сліди на блідо-голубому килимі. Високий кощавий молодик у мокрому дощовику вивернувся в кріслі, оббитому білим атласом.

Задзвонив телефон. Ален повільно підійшов до апарата. У другій руці в нього була склянка і, перш ніж відповісти, пін надпив половину.

— Атож, я… Звичайно, дома, якщо відповідаю… Упевнений, що впізнав твій голос… Сподіваюсь, тебе не ображає, що я продовжую говорити тобі "ти"?

І, повернувшись до журналістів, пояснив:

— Це мій зять… Чоловік…

Потім у трубку:

— Ти до мене приїжджав?.. Коли?.. Ми розминулися… Я одвозив білизну Мур-мур… Ми могли зустрітися в поліції… Ти був у одному кабінеті, а я в іншому… Що кажеш? Жартую? Я дуже шкодую, що змушений повторити це в таку хвилину, але ти був, є і будеш зразковим дурнем… Я приголомшений не менш ніж ти, якщо не більше… Приголомшений не те слово… Розчавлений… Що?… Про що запитували?.. Чи я знаю що-небудь… Відповів — нічогісінько… А ти що-небудь знаєш? Догадуєшся?

Репортери на ходу робили записи, клацали фотокамерами, кімната почала наповнюватися запахом віскі.

— Наливайте собі, голуб'ята…

— Що ти там говориш? — стурбовано запитав Бланше. — Хіба ти не сам?

— Нас тут… Стривай, полічу… Разом зі мною дев'ятнадцять… Ні, не бійся, це не оргія… Вісім фоторепортерів… Решта — журналісти… Щойно увійшла молода дама, теж журналістка… Налий собі сама, голубонько.

— Скільки часу вони в тебе залишатимуться?

— Хочеш, щоб я запитав їх? Скільки часу ви збираєтесь тут залишатися, хлопці?

Потім у трубку:

— Близько півгодини… Хочуть запитати мене про дещо…

— Що ти їм скажеш?

— А ти?

— Я вже виставив їх за двері.

— Ну й даремно!

— Адже я хотів спершу побачитися з тобою.

— Пізно вже.

— Ти не зміг би заїхати потім до мене?

— Боюсь, що не в силі буду вести машину.

— Ти пив?

— Як завжди!

— Тобі не здається. — що в таку хвилину…

— Саме в таку хвилину й корисно.

— Тоді я сам заїду до тебе.

— Сюди?

— Нам потрібно поговорити.

— Потрібно?

— Для нас усіх.

— Особливо для тебе, звичайно.

— Я буду за годину. Намагайся зберегти самовладання й гідність.

— У тебе їх вистачить на обох.

Ніякого почуття в голосі у зятя. Жодного слова про Адрієну, яку зараз, певно, патрають у Інституті судової експертизи, чи про долю Мур-мур.

— Слухаю вас, голубчики… Після того, що ви чули, мені нема вам чого сказати… Я приїхав додому перевдягтися, щоб потім їхати на обід з друзями… Розраховував застати дружину.