Тюрма - Сторінка 7

Квартира на бульварі Сен-Жермен величезна. Одного разу він потрапив туди на прийом. Видно, адвокат ще не в своєму кабінеті.

— Рабю біля телефону. Я чекав, що ви дзвонитимете.

— Я одразу ж подумав про вас, замалим не подзвонив учора ввечері, та не хотів турбувати вас.

— Я пізно повернувся з Бордо, де виступав із захистом. Стривайте, ваша справа здається мені досить простою. Що мене тільки дивує: як ви могли вплутатись у таке? Ви не знаєте часом, дала вже ваша дружина якісь свідчення?

— Судячи з слів комісара Руманя, вона зізналася тільки в убивстві, але на інші запитання відповідати відмовилась.

— Для початку — непогано. А чоловік?

— Ви його знаєте?

— Так, зустрічав.

— Він запевняє, що нічого не знав. Початок минулої ночі він провів у мене.

— Він злоститься на вас?

— Він і сам не знає, на якому світі. Я теж.

— У такій справі, друзяко, не так-то легко буде викликати симпатію до вашої ролі.

— Але ж не через мене все це сталося.

— Хіба ви не були коханцем своячки?

— Останнім часом не був.

— Відколи?

— Близько року.

— Ви розповіли про це комісарові?

— Так.

— І він повірив?

— Але ж це правда.

— Правда чи ні, та люди не простять вам цього.

— Але ж ідеться не про мене, а про мою дружину. Сьогодні її знову допитуватимуть.

— Авжеж…

— Я хотів би, щоб ви побачилися з нею.

— Я завантажений справами, та відмовити вам не смію. Кого призначено слідчим?

— Не знаю.

— Залишайтеся вдома, поки я вам не подзвоню. Треба спершу довідатись, що відбувається в Палаці правосуддя.

Ален подзвонив до редакції.

— Це ви, Мод?

Мод — одна з телефоністок, з якою йому доводилося час од часу зустрічатись.

— Як ви себе почуваєте, патрон?

— Самі здогадуєтесь як, голубонько. Борис уже прийшов?

— Переглядає пошту. З'єдную.

— Алло! Борисе?

— Я, Алене! Мене брав сумнів, чи прийдеш ти сьогодні, тому я взявся до пошти…

Прізвище Бориса — Малеський. Ален призначив його головним редактором. Жив він у передмісті Парижа, по дорозі на Вільнев-Сен-Жорж, з дружиною і чотирма чи п'ятьма-дітьми. Він був один із небагатьох в журналі "Ти", що не гаяв часу з компанією, а одразу ж після роботи повертався додому.

— Журнал вийшов?

— Надійшов у продаж.

— Телефони поки що мовчать?

— Дзвонять безперестану.

— Про що ж вони запитують?

— В основному це жінки. Їм хочеться знати, чи все це правда.

— Що саме?

— Що ти був коханцем своячки, як натякають газети.

— Нічого подібного я репортерам не говорив.

— Але це не заважає їм робити припущення.

— Що ви їм відповідаєте?

— Що розслідування тільки почалося, і ще нічого не відомо.

Ален виказав свою розгубленість, запитавши:

— Як буде з наступним номером?

— Все гаразд. Якщо ти хочеш знати мою думку, то вважаю: жодних натяків на те, що трапилось. Зміст залишимо таким, як і передбачалось.

— Ти, безперечно, маєш рацію.

— Тебе здорово стусонуло?

— Та ні. Можливо, заїду протягом дня. Немає вже сил залишатися самому.

Ален знову спробував пригадати, що мав сьогодні робити. Учора ввечері йому здавалось, що день буде до того завантажений, що він не матиме часу й подумати про що-небудь. І от сидить у своїй заскленій-кімнаті, як у маяку.

У Алена були батьки, і він давно обіцяв навідати їх. Вони мешкали неподалік, на площі Кліші, вже близько п'ятдесяти років, та він рідко заходив до них.

Ален уже лагодився йти, коли згадав, що йому має дзвонити Рабю. Тоді вирішив поговорити з батьками телефоном, його не хвилювало те, що мадам Мартен почує. Віднині у нього нема секретів, нема нічого інтимного, бо газети не пропустять нагоди кинути на привселюдний огляд все його життя.

— Алло! Мама? Це я, Ален. Хотілося б заїхати до вас, та не знаю, коли матиму час. Я зараз дома. Ні. Мадам Мартен ще тут. Щойно зажадала розрахунку. Чому? А хіба ви не читали в газетах? А тато? Нічого не казав? Він у себе в кабінеті?

Його батько був зубним лікарем і починав роботу з восьмої ранку та приймав хворих до восьмої вечора, а то й пізніше.

Це був крупний мужчина з сивим волоссям йоржиком і сірими очима. Від нього віяло таким спокоєм, таким терпінням і співчуттям, що хворі соромилися виказувати перед ним свій страх.

— Що ти сказала? Ні, дещо правда, а дещо прибрехано. Брехні з кожним днем будуть більшати. Забіжу поцілувати тебе, як тільки зможу. Передай привіт татові.

Мадам Мартен з ганчіркою в руці здивовано дивилася на нього: у такого страховиська, як він, не повинно бути ні батька, ні матері.

Що б його ще зробити, чекаючи? Він палив одну сигарету за другою. Думав про Палац правосуддя на набережній Орфевр, про будинок попереднього ув'язнення, про всю ту машину, яка от-от має закрутитися, хоч на якийсь час і залишила його.

А що роблять там заарештовані жінки в години, вільні від допитів?

Була десята година. Він кинувся до телефону, що раптом задзвонив.

— Алло! Я слухаю…

— З'єдную вас з метром Рабю.

— Алло! Алло! Рабю?

— Атож. Слідчого вже призначили. Його прізвище Беніте. Молодик років тридцяти п'яти — тридцяти шести. Порядний, не кар'єрист. Він викличе вашу дружину об одинадцятій в моїй присутності.

— Отже, поліція передає її судовій владі?

— Авжеж, оскільки вона призналась і нема сумнівів, хто вбивця.

— А мене допитуватимуть?

— Не знаю. Я про це дізнаюся близько полудня і одразу ж повідомлю. Мабуть, ще встигну до Палацу правосуддя. Куди вам подзвонити?

— В редакцію. Якщо мене не буде там, скажете телефоністці.

Чи зробив він усе, що мав зробити? Ні ще.

— Скільки я вам винен, мадам Мартен?

Вона дістала з кишені фартуха клаптик паперу з цифрами, надряпаними олівцем. Загалом їй належало сто п'ятдесят три франки. Ален дав дві стофранкові асигнації, та вона навіть і не подумала повернути решту..

— Ключ залишите у швейцарки.

— Якщо ви нікого не зможете знайти…

Ален спустився сходами. Вони були широкі, шкода тільки, що зіпсували отими вітражами, які надавали їм такого старомодного й претензійного вигляду. На кожному поверсі містилася одна квартира. Четвертий поверх був таємниче порожнім. На третьому жили багачі-південноамериканці з трьома чи чотирма дітьми, "роллс-ройсом" і водієм. Хазяїн після набуття освіти у Франції протягом тривалого часу очолював державу, але внаслідок військового перевороту був скинутий.

На другому поверсі містилося правління акційного товариства по нафті. На першому — консульство.

Швейцарська швидше нагадувала салон, а швейцарка, мадам Жанна, дуже пиндючилась — її чоловік служив у якомусь міністерстві.

Сьогодні вона уникала погляду Алена, бо не знала, як тримати з ним себе.

— Бідолашна жінка, — пробурмотіла зрештою.

— Авжеж…

— Один господь відає, коли вона тепер повернеться додому.

— Сподіваюсь, що це станеться найближчим часом. Він уже почав звикати до подібних натяків.

— Скажіть, будьте ласкаві, мадам Жанна, чи не знаєте ви часом якоїсь служниці?

— Хіба мадам Мартен залишає вас?

— Атож, щойно повідомила мене про це.

— Взагалі, я її трохи розумію, хоч сама, напевно, так не зробила б. Люди не завжди думають про наслідки своїх вчинків, адже так? Особливо чоловіки.

Ален не заперечував. Адже не вона одна звинуватить його, вважатиме, що у всьому він єдиний винуватець. То навіщо протестувати?

— Є тут у мене на прикметі молода жінка, яка шукає роботи. Постараюсь побачити її сьогодні. Адже вам тільки на ранкові години, так?

— Як їй буде зручно.

— А з оплатою?

— Що скаже, те й платитиму.

Дощ періщив, як і раніше. Перехожі були здебільшого з парасольками. Решітка парку Монсо в кінці вулиці здавалась чорнішою, ніж завжди, і позолота на її вістрях потьмяніла.

Машинально йдучи до своєї червоної малолітражки, Ален раптом згадав про машину Мур-мур. Де вона її покинула? Невже автомобіль і досі стоїть на Університетській, біля будинку Бланше?

Йому стало неприємно, що машина дружини кинута напризволяще. На вулиці. Тож повернув на лівий берег і попрямував до Університетської. За п'ятдесят метрів від особняка, де на другому поверсі жила сім'я Бланше, виблискуючи під дощем, стояла машина Мур-мур. Перед решіткою огорожі стовбичили дві-три купки цікавих. Між ними, певно, були й журналісти.

Він поїхав на вулицю Маріньян і шмигнув у під'їзд будинку, де містилася редакція його журналу… Цей будинок він зайняв поступово увесь, крім першого поверху. Увійшовши в ліфт, Алей піднявся на четвертий поверх і пішов коридорами. З розчинених дверей линула тріскотнява друкарських машинок.

Колись цей будинок призначався під квартири. Та згодом, коли переробляли кімнати на службові приміщення, одні перегородки викидалися, інші ставилися. Утворився лабіринт коридорів, переходів із східцями і глухими кутками.

Час од часу Ален привітно махав комусь рукою. Нарешті відчинив двері свого кабінету, в якому на його місці сидів Малеський.

Ален привітався з ним і тут же зняв телефонну трубку.

— З'єднайте мене з гаражем, голубонько. Так, так, що на вулиці Кардіне. Зайнято? Повідомите мене, як тільки буде можливо.

На столі, як завжди, лежала купа листів. Він переглянув кілька, проте зміст написаного не доходив до нього.

— Алло! Так, так. Гараж на вулиці Кардіне? Це Бенуа? Говорить Пуато. Атож. Спасибі, друзяко. На Університетській залишилася машина моєї дружини. Ні, трохи далі, за міністерством. Не знаю, чи є там ключ. Скажіть механіку, щоб прихопив необхідні інструменти. Так, нехай одведе її до вас у гараж. Догляньте її. Помийте, якщо ваша ласка.

Малеський дивився на нього з цікавістю. Відтепер всі дивитимуться на нього так, що б він не робив. І Ален запитував себе, як має поводитися людина в його становищі?

На першій сторінці газети, що лежала на його робочому столі, Ален помітив свою фотографію: із склянкою віскі и руці, з безладно скуйовдженим волоссям.

Із склянкою — це вже занадто.

Він примусив себе затриматися в редакції, потискуючи чиїсь руки, кидаючи звичайне:

— Привіт, голубе!

Як на вигляд, він тримався краще за них: вони не знали, що йому казати, як дивитись на нього. Ален піднявся на самий верх, в колишні мансарди, де поставили перегородки, щоб створити макетну залу. Один із фотографів, Жюльєн Бур, в присутності макетиста Аньяра схилився над кліше.

Ален узяв купку фотографій і розіклав перед собою на столі. То були здебільшого оголені жінки, зняті в тій особливій манері, яку винайшов журнал "Ти". Голі й напівголі красуні, як цнотливі дівчата.

В них має впізнати себе кожна, пояснював колись Ален своїм першим співробітникам.

З першої рекламної афіші журналу, розклеєної кілька років тому на стінах паризьких будинків, у перехожих цілився вказівний палець — "Ти!"

Величезне "Ти", від якого не можна було відвернутися.

— Слухайте мене добре, голуб'ята.