У дзеркалі, у загадці - Сторінка 3

Коли твій дідусь був маленький, він провів у ліжку ціле Різдво з важким запаленням легенів. Це було задовго до того, як з'явилися новітні сильні ліки.

– Ти теж тоді був тут?

Він кивнув:

– Ніколи не забуду його сумних очей. Наче двоє покинутих пташенят.

– Наче двоє покинутих пташенят, – прошепотіла Сесілія.

Вона глянула на гостя і скоренько вляглася на подушку.

– Але ж усе минулося. Він цілком одужав.

– Так, він цілком одужав.

Хлопчик зробив різкий рух. За якусь долю секунди він звівся на ноги на підвіконні і заслонив собою майже все вікно. Сесілія й тепер не змогла розгледіти його обличчя через світло знадвору.

Як йому вдалося стати на ноги, не зісковзнувши на письмовий стіл? Здавалося, наче він взагалі не може впасти.

– Я пам'ятаю усіх пастирів на луці, – сказав він.

Сесілія пригадала собі слова з Біблії, які прочитала їй бабуся.

– "Честь і хвала Всевишньому та мир людям на Землі, на яких зійшла Божа ласка", – процитувала вона. – Ти це мав на увазі?

– Небесне військо. Ми були єдиною командою вболівальників.

– Не вірю.

Аріель перехилив голівку, і Сесілія змогла ліпше роздивитися його. Личком він нагадував одну з ляльок її товаришки Маріанни.

– Бідачка, – мовив він.

– Тому що я хвора?

Аріель похитав головою:

– Бридко, мабуть, розмовляти з тим, кому не віриш.

– Пхе!

– Чи це правда, що у деяких людей від недовіри усі нутрощі чорніють?

Сесілія презирливо скривилася.

– Я лише запитав, – запевнив Аріель. – Хоча ми й бачимо, як люди приходять у цей світ і відходять з нього, проте зовсім не знаємо, як це воно – бути з плоті і з крові.

Сесілія завовтузилася в ліжку, але Аріель не здавався:

– Хіба ж не гидко бути недовірливим?

– А ще гидкіше брехати хворій дівчинці просто в обличчя.

Аріель прикрив рота і перелякано шепнув:

– Ангели не брешуть, Сесіліє!

Тепер уже Сесілії забракло повітря:

– Ти справді ангел?

Хлопчик коротко кивнув, наче це була така звична річ, якою не варто й хвалитися.

Сесілія відразу притихла. Спливло трохи часу, перш ніж вона заговорила:

– Я здогадувалася про це весь час. Це правда. Але не сміла запитати, ану ж я помиляюся. Хоча я не зовсім певна, чи вірю в ангелів.

Аріель зневажливо відмахнувся рукою:

– Саме в цю гру ми гратися не будемо. Уяви собі, що я не зовсім упевнений чи ти – це справді ти. У такому разі неможливо буде довести, хто з нас двох має рацію.

Ніби для того, щоб задемонструвати, чи справжній він ангел, Аріель зістрибнув на письмовий стіл, який стояв під вікном, і став проходжуватися по ньому туди й сюди. Час від часу здавалося, ніби він ось-ось утратить рівновагу і впаде на підлогу, але ангел щоразу встигав випростатися. Одного разу Сесілії видалося, що він випростався запізно і мав би впасти, але не впав.

– Ангел у моєму домі, – пробурмотіла Сесілія сама до себе. Це прозвучало, наче заголовок книжки, яку вона читала.

– Самі себе ми називаємо Божими дітьми, – заявив Аріель.

Сесілія глипнула на нього:

– Принаймні тебе це стосується…

– Що ти цим хочеш сказати?

Сесілія спробувала сісти трохи вище у ліжку, але важко впала на подушку.

– Ти ж тільки янголятко, – мовила вона.

Аріель засміявся майже беззвучним сміхом.

– Що тут такого смішного? – запитала дівчинка.

– "Янголятко". Хіба це слово не видається тобі потішним?

Сесілія не зрозуміла, чому слово "янголятко" має бути потішним.

– Ти ж не дорослий ангел, – пояснила вона. – Тому – янголятко.

Аріель знову засміявся, цього разу голосніше.

– Ангели не ростуть на деревах. Насправді ми зовсім не ростемо, тому не можемо стати "дорослими".

– Я зараз зомлію! – вигукнула Сесілія.

– Буде шкода, ми так гарно розговорилися.

– Але я вважала, що майже усі ангели дорослі, – наполягала дівчинка.

Аріель стенув плечима:

– Це не твоя вина. Ти можеш тільки вифантазовувати потойбічний світ.

– То ти гадаєш, ніби дорослих ангелів не буває?

Аріель зайшовся перлистим сміхом. Сесілії це нагадало звук розсипаних по кухонній підлозі кульок, якими бавився Лассе. Того разу вона не допомогла братикові їх позбирати.

– Отже, не існує ані одного дорослого ангела? – допитувалася Сесілія. – Про мене, хай буде так. Але ж нас переконують, що на небі аж юрмиться від дорослих ангелів.

Якусь мить панувала тиша, а тоді Аріель випростав елегантним жестом руку:

– На небі аж юрмиться від дорослих ангелів! – проголосив він. – Аж юрмиться!

Сесілія промовчала, тому Аріель говорив далі:

– З тобою так цікаво розмовляти, Сесіліє.

Сесілія почала гризти свій великий палець і раптом випалила:

– Цікаво, як бути дорослою.

Аріель усівся на стіл, звісивши босі ніжки:

– Хочеш поговорити про це?

Сесілія лежала й дивилася у стелю:

– Мій учитель каже, що дитинство – лише етап на шляху до дорослості. Тому нам слід старанно виконувати всі наші домашні завдання, щоб підготуватися для дорослого життя. Хіба не так?

Аріель кивнув:

– Зовсім навпаки.

– Що саме?

– Дорослість – це лише етап на шляху до того, аби могли народжуватися діти.

Сесілія довго думала, перш ніж відповісти:

– Але ж першими створили дорослих. Якби не так, то не було би й дітей.

Аріель заперечно похитав головою:

– Знову помилка. Першими з'явилися діти, інакше не було б дорослих.

Сесілії спало на думку хитре запитання:

– А що було першим: курка чи яйце?

Аріель знову забаламкав ногами.

– Невже вам і далі не дає спокою давня загадка? Вперше я почув її в Індії від одного старого пташника, але це було багато тисяч років тому. Він схилився над куркою, яка щойно знесла велике яйце, і почухався в голову. "Цікаво, що було першим, – мовив він, – курка чи яйце?"

Сесілія зніяковіло глянула на Аріеля, ангел продовжував:

– Звичайно, першим було яйце.

– Як це?

– Якби не було яйця, не було б і курки. Чи ти гадаєш, що перша курка на світі, тріпочучи крильми, звалилася з неба?

У Сесілії закрутилася голова. Вона не знала, чи усе добре зрозуміла зі слів ангела, але те, що збагнула, звучало дуже переконливо. Нарешті їй вдалося розгадати давню загадку, – подумала вона.

От тільки би вдалося втримати все це в пам'яті до завтрашнього ранку…

– Те ж саме відбувається і з дітьми, – продовжував Аріель. – Вони першими приходять на світ. А дорослі з'являються, спотикаючись, за ними. І що старшими стають, то все більше спотикаються.

Слова Аріеля здавалися Сесілії такими влучними, і, щоб не забути, їй захотілося записати їх у свій китайський записник. Проте вона не зважувалася зробити це на очах у ангела. Натомість сказала:

– Але ж Адам і Єва були дорослими.

Аріель похитав головою:

– Вони стали дорослими. У тому й полягала велика помилка. Коли Бог створив їх, вони були маленькими допитливими дітьми, які лазили по деревах та повагом прогулювалися щойно створеним садом. Який сенс володіти великим садом, якщо у ньому немає дітей, котрі могли б там бавитися!

– Це правда?

– Я уже казав, що ангели не брешуть.

– Розповідай іще!

– Згодом їх спокусила змія, намовивши скуштувати плід із дерева пізнання, і вони почали дорослішати. Що більше їли, то ставали дорослішими. А тоді отак жорстоко їх вигнали з раю дитинства. Двоє шибеників були такими жадібними до знань, що поїли геть усі плоди в раю.

Сесілія не зводила з ангела широко розплющених від здивування очей, а Аріель покровительським поглядом дивився на неї.

– Та ти, напевно, чула про це уже й раніше, – мовив він.

Дівчинка заперечно мотнула головою:

– Я чула, що Адама і Єву вигнали з раю, але ніхто не розповідав мені, що це був рай дитинства.

– Про дещо ти могла б і сама здогадатися. Але ви розумієте лише частку від цілого. Ви бачите усе в дзеркалі, у загадці…

Сесілія лежала і стиха посміювалася:

– У кожному разі я можу собі уявити, як маленькі Адам та Єва стрибають по велетенському райському саду.

– Про що це я говорив?

– Або що?

– Ти чудово вмієш розгадувати загадки. А знаєш що люди використовують тільки кілька відсотків свого мозку?

Сесілія кивнула, саме про це вона читала в часописі "Ілюстрована наука".

– Мені б хотілося послухати ще про Адама та Єву, – попросила вона.

Їй тим часом вдалося підсунутися трохи вище на подушці. Аріель почав розповідати, не перестаючи баламкати ногами:

– Спершу вони почали рости. А потім стали статевозрілими. Це було часткою покарання та водночас благом для Бога і людей.

– Чому?

– Бо тепер вони могли народжувати світові нових людей. З того часу так і повелося. Бог потурбувався про те, аби постійно народжувалися діти, здатні знову і знову відкривати світ, і про те, щоб його творіння існувало довіку. Бо ж світ створюється наново щоразу, коли у нього приходить дитя.

– Коли народжується дитина, світ для неї ще зовсім новий?

Аріель кивнув.

– Можна зрештою сказати, що це світ приходить до дитини. Народитися – це одержати в подарунок увесь світ із сонцем удень, з місяцем та зорями на синьому небі ввечері; з морем, яке набігає на берег, з лісами, такими густими, що вони й самі не знають усіх своїх таємниць, з дивовижними тваринами, що бродять по горах та долах. Бо світ ніколи не постаріє і не посивіє. Це ви старієте й сивієте. Доки народжуватимуться діти, світ буде таким же новісіньким, як на сьомий день, коли Бог спочивав після його творення.

Сесілія аж рота розтулила від захвату, а Аріель розповідав далі:

– Бог створив не лише Адама та Єву. Тебе також було створено. Одного дня настала твоя черга подивитися на Божі творіння. Тебе струснули з Божого рукава, і ти, живісінька, беркицьнулася в повітрі і побачила, що все навколо надзвичайно гарне.

Сесілія розсміялася і спитала:

– Невже ви й справді були тут увесь час?

Ангел Аріель урочисто кивнув голівкою:

– І тут, і там. Але усе, що пов'язано з актом творення, не менше цікаве нам, як і пів вічності тому. Єдина хиба в тому, що за всім ми спостерігаємо ніби збоку. У всьому світі тільки діти ще такі ж допитливі, як ми, але й вони згодом, так би мовити, сходять із цього шляху.

Доки Сесілія лежала хвора, їй не раз спадало на думку щось подібне. Дорослі завжди спершу добре подумають, а тоді вже зроблять щось веселе й потішне. Ніщо уже не може їх по-справжньому здивувати і вразити. "Просто так є, Сесіліє", – кажуть вони.

– Бог, напевно, й дорослих трохи любить? спробувала довідатись Сесілія.

– Неодмінно. Хоча, звичайно, вони трохи обчухралися після гріхопадіння.

– Обчухралися?

– Зробили світ звичним для себе.