У готелі Бертрама - Сторінка 17

У нас є багато американців— із Бостона, Вашингтона. Дуже ґречні, тихі люди.

— їм подобається наша англійська атмосфера, — усміхнувся містер Гамфрі, оголивши білі як сніг зуби.

Батько замислено глянув на нього. Інспектор Кемпбел сказав:

— Ви цілком певні, що сюди не надходило жодних звісток від каноніка? Бачте, їх міг хтось прийняти, забувши зареєструвати чи передати кому слід.

— Усі телефонні повідомлення завжди щонайретельніше занотовуються, — крижаним тоном відповіла міс Ґорріндж. — Я не можу собі уявити, щоб мені або відповідному черговому не переказали повідомлення. Вона бликнула на нього сердитим оком. Інспектор на мить розгубився.

— На всі ці запитання ми вже відповіли раніше, — підхопив містер Гамфрі теж крижаним тоном. — Усі відомості, які в нас були, ми передали вашому сержантові. Зараз не пригадаю його імені.

Батько злегка ворухнувся і миролюбно сказав:

— Як бачите, події набувають поважнішого характеру. Це дещо більше, ніж звичайна неуважність. Ось чому я вважаю, що нам слід би було поговорити з отими двома, про яких ви згадували,— з генералом Редлі та міс Марпл.

— Ви маєте намір допитати їх? — похмуро кинув Гамфрі. — Генерал Редлі недочуває.

— Мені здається, нема потреби підходити до цього суто офіційно,— зауважив старший інспектор Дейві. — Не треба тривожити людей. Покладіть це на нас. Просто покажіть нам ту пару, про яку йшлося. Бачте, може, випадково канонік Пеніфазер повідомив комусь про свої плани або про людину, з якою збирався зустрітись у Люцерні, або про того, хто мав їхати з ним до Люцерна. У кожному разі треба спробувати.

Містер Гамфрі трохи заспокоївся.

— Чим ще можемо бути вам корисні? — поцікавився він. — Сподіваюся, ви розумієте, що ми всіляко хочемо вам допомогти, але ви повинні розуміти й те, як гостро ми реагуємо на пресу.

— Як не розуміти, — розуміємо, — сказав інспектор Кемпбел.

— А тепер я хотів би побалакати з покоївкою, — сказав Батько.

— Звичайно, будь ласка, але я дуже сумніваюся, чи зможе вона щось вам повідомити.

— Може, й ні. І все ж, можливо, з'ясується якась деталь, можливо, канонік згадував про якогось листа або про зустріч. Варіантів чимало.

Містер Гамфрі зиркнув на годинника.

— Вона заступає на чергування о шостій, — сказав він. — Другий поверх. А тим часом, може, вип'єте чаю?

— Згоден, — швидко сказав Батько. Вони разом вийшли з кабінету.

Міс Ґорріндж сказала:

— Генерал Редлі звичайно буває в курильні, далі по коридору перші двері ліворуч. Він полюбляє сидіти біля каміна з газетою "Тайме". — І застережливо додала:

— Можливо, він спить, сподіваюсь, ви не хочете, щоб я...

— Ні, ні, я матиму це на увазі, — запевнив Батько. — А як щодо тої старої добродійки?

— Вона сидить там, біля каміна, — сказала міс Ґорріндж.

— Це ота з пухнастим волоссям і плетінням? — запитав Батько. — Вона часом на сцені не виступала, га? Типова двоюрідна бабуся.

— Двоюрідні прабабусі тепер зовсім не такі, — сказала міс Ґорріндж. — Якщо вже на те пішло, то бабусі й прабабусі теж. Учора в нас була одна така бабуся. Коли вона зайшла, я не впізнала її. Вона тільки-но з Парижа. Обличчя — суцільна червоно-біла маска, снігово-біле волосся і мало не штучна постать, але вигляд у неї чудовий.

— Ах, — сказав Батько, — я сам маю сентимент до старомодних. Що ж, дякую вам, мадам.

Він повернувся до Кемпбела.

— Я'подбаю про це, сер. Я знаю, у вас запланована важлива зустріч.

— Слушно, — відказав Кемпбел, зрозумівши натяк. — Навряд чи це щось дасть, та все ж варто спробувати.

Містер Гамфрі пішов до свого кабінету, на порозі зупинився і сказав:

— Міс Ґорріндж, прошу на хвилинку.

Міс Ґорріндж зайшла слідом за ним і зачинила за собою двері. Гамфрі ходив по кабінету туди-сюди.

— Навіщо їм потрібна Роза? Ведел спитав усе, що треба, — гостро запитав він.

— Гадаю, звичайна формальність, — нерішуче сказала міс Ґорріндж.

— Спершу ліпше було б із нею побалакати. Міс Ґорріндж ледь стенулася.

— Але ж інспектор Кемпбел...

— О, мене не хвилює Кемпбел. Той другий. Ви знаєте, хто він?

— Здається, він не назвався. Якийсь сержант. Схожий скоріше на сільського парубка...

— Селянин! — брутально урвав Гамфрі. — Мабуть, це старий лис— старший інспектор Дейві. Дуже шанований у Скотланд-Ярді. Хотів би я знати, що він тут робить? Грає роль сільського детектива, щось винюхує... Не подобається мені все це.

— Важко сказати, чого він тут крутиться...

— Не знаю, що й подумати. Знаю одне: мені це не подобається. Чи зустрічався він іще з ким, окрім Рози?

— Здається, має намір побалакати з Генрі. Містер Гамфрі посміхнувся, міс Ґорріндж теж.

— Щодо Генрі нам не варто турбуватися.

— Свята правда.

— А відвідувачі, які знали каноніка Пеніфазера? Містер Гамфрі знову посміхнувся.

— Я бажаю йому приємної зустрічі зі старим Редлі. Той наробить галасу, але пуття з нього не буде ніякого. Для Редлі та цієї кумедної бабусенції, міс Марпл, він— бажаний гість. І все ж, мені не подобається, що він пхає свого носа до...

Розділ чотирнадцятий

— Розумієте, — замислено сказав старший інспектор Дейві, — щось не до душі мені цей хлоп'яга Гамфрі.

— Чим же він вам не до душі? — поцікавився Кемпбел.

— Бачте,— немовби вибачаючись, сказав Батько, — іноді виникає таке враження, ніби цей хлоп'яга— підлесник. Цікаво, хто він,— власник готелю чи тільки управитель?

— Я міг би його поспитати,— Кемпбел підійшов до столу.

— Ні, ні, не треба, — замахав руками Батько. — З'ясуйте без галасу. Кемпбел з цікавістю зирнув на нього.

— У вас є якась думка, сер?

— Нічого певного,— відповів Батько. — Просто добре було б зібрати якомога більше відомостей про цей готель. Хотілося б знати, хто ним керує, як там у них із грішми. Мати про це докладну інформацію.

Кемпбел похитав головою.

— Мушу сказати, що в Лондоні навряд чи знайдеться бодай одне місце, що лишалося б поза підозрою.

— Знаю, знаю,— сказав Батько. — Як і те, яка це корисна річ — мати таку бездоганну репутацію!

Кемпбел кивнув головою і вийшов. Батько рушив коридором до курильні.

Генерал Редлі тільки-но прокинувся. Газета "Тайме" упала йому з колін, і окремі аркуші розсипалися по підлозі. Батько зібрав їх і подав йому.

— Дякую вам, сер. Ви дуже люб'язні, — грубувато промовив генерал Редлі.

— Генерал Редлі?

— Так.

— Даруйте, — Батько підвищив голос. — Я хотів би поговорити з вами про каноніка Пеніфазера.

— Га? Ви про що? — генерал притис руку до вуха.

— Про каноніка Пеніфазера, — загорлав Батько.

— Про Лазаря? Він уже давно помер.

— Канонік Пеніфазер.

— О, а що з ним? Я бачив його днями. Він тут зупинився.

— Він збирався дати мені адресу. Казав, що залишив її в вас. Утовкмачити це генералові виявилося не так-то просто, та зрештою йому це вдалося.

— Мені не давали ніякої адреси. Напевно, мене з кимось переплутали. Тупий, старий дундук. Завжди був такий. Ви ж знаєте цих вчених. Вони завжди роззяви.

Батько вперто намагався що-небудь з'ясувати, але невдовзі дійшов висновку, що бесіда з генералом Редлі практично неможлива і майже зовсім безплідна. Він пішов до зали і сів за столик недалеко від міс Джейн Марпл.

— Чай, сер?

Батько підвів очі. Постать Генрі справила на нього глибоке враження, як і на кожного, хто того бачив. Він виявився огрядним здоровилом, сказати б, яскравою пародією на Аріеля1, який міг виникати і зникати за власним бажанням.

Батько замовив чай.

— Я бачив, у вас тут є гарячі млинці? — поспитав він. Генрі ласкаво всміхнувся.

— Так, сер. Смію вам зауважити, що наші млинці дуже смаковиті. Вони подобаються всім. Вам замовити млинці, сер? Чай індійський чи китайський?

— Індійський, — сказав Батько. — Або цейлонський, якщо у вас є.

— Певна річ, у нас є цейлонський, сер.

Ледве Генрі ляснув пальцями, як блідий молодик, либонь, його улюбленець, зразу ж подався по цейлонський чай та млинці. Генрі повагом рушив до інших столиків. "Велике цабе, — подумав Батько. — Цікаво, де тебе доп'яли і скільки тобі платять? Закладаюся, мабуть, добрячу грошву, але ти вартий того". Він бачив, як Генрі чемно нахилився до старої панії. Цікаво, про що Генрі думав, якщо він думав взагалі? Як на Батькову думку, він зовсім непогано призвичаївся до заведеного у Бертрамовім готелі ладу. Його можна було взяти за вдатливого фермера або спадкового, схожого на букмекера, пера. Батько знав двох перів, вельми схожих на простих смертних. Загалом, думав він, Генрі витримав іспит, але не відпадало й те, що Генрі просто не спіймався на гачок. "Так, ти велике цабе", — знову подумав Батько. Принесли чай та гарячі булочки. Батько відкусив великий шмат. Масло побігло по підборіддю. Він утерся носовиком. Випив дві чашки чаю, щедро присмаченого цукром. Потім нахилився вперед і звернувся до панії, що сиділа на стільці поблизу нього.

— Пробачте, — сказав він. — Ви не міс Джейн Марпл?

Міс Марпл відірвалася від плетіння і глянула на старшого інспектора Дейві.

— Так, — сказала вона. — Я міс Марпл.

— Сподіваюсь, ви не заперечуватимете, якщо я про дещо у вас запитаю. Насправді я офіцер поліції.

— Невже? Сподіваюся, тут не сталося чогось серйозного? Батько поквапився її заспокоїти.

— О, не турбуйтеся, міс Марпл, — сказав він. — Це зовсім не те, що ви думаєте. Ні крадіжки з виламом, ні якогось іншого злочину. Дрібне непорозуміння у зв'язку з неуважним священиком, та й годі. Здається, він ваш друг. Канонік Пеніфазер.

— О, канонік Пеніфазер! Цими днями він тут був. Я трошки знайома з ним уже багато років. Ви правильно сказали— він страшенно неуважний. — І з очевидною цікавістю додала: — А що він устругнув тепер?

— Загубився.

— О Боже, — вигукнула міс Марпл. — А де ж він мав би бути?

1 Аріель — ім'я одного з ідолів моавітів, народу, що жив на узбережжі Мертвого моря. Згодом став синонімом упалого ангела. (Прим. ред.)

— Удома, в своєму кафедральному соборі, — сказав Батько. — Але його там нема.

— Він хвалився мені, — сказала міс Марпл,— що збирається їхати на конференцію в Люцерн, присвячену стародавнім сувоям Мертвого моря. Він видатний знавець давньоєврейської мови.

— Так, ви маєте рацію, — сказав Батько. — Саме туди він... хм... саме туди він лаштувався їхати...

— Ви хочете сказати, він туди не приїхав?

— Ні, — сказав Батько, — не приїхав.

— Ну, що ж,— сказала міс Марпл,— мабуть, він переплутав числа.

— Цілком може бути, цілком може бути.

— Боюся, — провадила міс Марпл,— із ним це не вперше.