У готелі Бертрама - Сторінка 18

Якось я ходила з ним пити чай. Він справді пропадає з дому в Чедмінстері. Його економка казала мені тоді, який він страшенно неуважний.

— Можливо, він щось вам казав, коли був тут, що могло б дати нам ключа до відгадки, — спокійно, довірчим тоном запитав Батько. — Ви розумієте, що я маю на увазі: давніх друзів, з якими він зустрічався, або його плани, не пов'язані з конференцією в Люцерні?

— О, ні. Він згадував тільки про конференцію в Люцерні. Здається, він казав, що її призначено на дев'ятнадцяте. Правильно?

— Так, це дата відкриття конференції в Люцерні.

— Я не звернула на дату особливої уваги. Я хочу сказати... — як більшість старих дам, міс Марпл почала плутатися. — Мені здалося, він сказав дев'ятнадцятого, і він, може, й сказав дев'ятнадцятого, але воднораз він, може, мав на увазі дев'ятнадцяте, а правильна дата була двадцяте, тобто двадцяте могло йому здатися дев'ятнадцятим або дев'ятнадцяте — двадцятим.

— Овва! — не без подиву згукнув Батько.

— Я невдало висловилася,— сказала міс Марпл. — Я хотіла сказати, якщо такі люди, як канонік Пеніфазер, запевняють, що вони поїдуть кудись у четвер, то це зовсім не означає, що вони мають на увазі четвер, насправді вони мають на увазі середу чи п'ятницю. Звичайно, вони вчасно спохоплюються, а іноді й ні. От я й подумала: щось подібне сталося і цього разу.

Батько був ледь спантеличений.

— Ви так говорите, наче вже знали, міс Марпл, що канонік Пеніфазер не поїхав до Люцерна.

— Я знала, що в четвер він не був у Люцерні, — сказала міс Марпл. — Цілий або майже цілий день він був тут. Ось чому я подумала... авжеж, подумала... що, може, він казав мені про четвер, а мав на увазі п'ятницю. Поза всяким сумнівом, він пішов звідси в четвер увечері з саквояжем авіакомпанії "БЕА".

— Ваша правда!

— Я ще тоді подумала, що він їде до аеропорту, — вела далі міс Марпл. — Ось чому я так здивувалася, коли побачила, що він повернувся назад.

— Пробачте, що ви розумієте під словами "повернувся назад"?

— Ну, що він повернувся сюди знову.

— Ось що, давайте внесемо цілковиту ясність, — запропонував Батько, намагаючись говорити приємним голосом, що наштовхував би на спогади, і так, ніби не йшлося про щось справді важливе. — Ви бачили, як цей старий ідіот, цей, з дозволу сказати, канонік, поїхав із саквояжем у руці, коли починало сутеніти, чи не так?

— Так, годинник показував десь о пів на восьму або за чверть сьому.

— Але ви сказали, він повернувся.

— Можливо, спізнився на літак, тоді його поведінку можна зрозуміти.

— Коли він повернувся?

— Ну, я точно не знаю. Я не бачила, коли він повернувся.

— О! — здивовано вигукнув Батько. — А я гадав, ви його бачили.

— Так, пізніше бачила,— сказала міс Марпл. — Я хотіла сказати, що насправді я не бачила, коли він повернувся до готелю.

— Ви бачили його пізніше. Коли саме? Міс Марпл замислилася.

— Дайте подумати. Була десь третя ночі. Я довго не могла заснути. Мене щось розбудило. Якийсь шум. Лондон дуже гамірний. Я глянула на годинник— десять хвилин на четверту. Не знаю чому, але я злякалася. Можливо, почулися кроки за дверима. Коли живеш у селі, надто гостро реагуєш на звук кроків у глупу ніч. Тож я зразу відчинила двері і виглянула в коридор. Зі свого номера виходив канонік Пеніфазер. Ми з ним сусіди. Він став спускатися сходами. Був одягнений у пальто.

— Отже, він вийшов зі свого номера одягнений у пальто і спустився сходами о третій ночі?

— Так, — підтвердила міс Марпл і додала: — Тому це здалося мені дивним. Батько пильно подивився на неї.

— Міс Марпл, — запитав він, — чому ви про це нікому досі не казали?

— Ніхто мене не питав, — скромно відказала міс Марпл.

Розділ п'ятнадцятий

Батько глибоко зітхнув.

— Ні, — сказав він. — Ні. Гадаю, ніхто вас і не запитав би. Це очевидно. Він знову замовк.

— Гадаєте, з ним щось сталося, чи не так? — запитала міс Марпл.

— Минув уже тиждень, — відповів Батько. — Його не вхопив грець, і він не впав десь на вулиці. Не потрапив до лікарні після нещасливого випадку. То де ж він? Про його зникнення сповіщалось у газетах, і на тому край. Жодної додаткової інформації ніхто не подав.

— Можливо, для всіх це загадка. Для мене— так.

— Схоже на те, — проголосив Батько, — що він хотів зникнути. Він пішов звідси у глупу ніч. Ви ж цілком у цьому певні, так? — гостро запитав він. Вам не здалося?

— Жодних сумнівів, — рішуче відповіла міс Марпл. Батько тяжко підвівся.

— Я хотів би зустрітися з тією покоївкою, — сказав він.

Батько знайшов чергову й окинув її зграбну постать захопленим поглядом.

— Пробачте, що турбую вас, — сказав він. — Я знаю, ви вже зустрічалися з нашим сержантом. Але справа надто серйозна: йдеться про зниклого пана— каноніка Пеніфазера.

— О, так, сер, вельми приємний добродій. Він часто в нас зупиняється.

— Але роззявкуватий, — сказав Батько.

Легка посмішка промайнула по Розиному обличчю із застиглим виразом шаноби.

— А тепер давайте подумаємо. — Батько вдав, ніби проглядає свої нотатки. — Останнього разу ви бачили каноніка Пеніфазера...

— У четвер вранці, сер. Четвер, дев'ятнадцятого. Він попередив мене, що цієї ночі не повернеться, а то й наступної. Збирався їхати, здається, до Женеви. У кожному разі десь у Швейцарію. Залишив мені дві сорочки для прання, і я сказала, що назавтра вранці вони будуть готові.

— І більше його не бачили?

— Ні, сер. Бачте, увечері я не чергую, а знову виходжу о шостій. Доти він, мабуть, уже встиг поїхати, а може, спустився вниз. У номері його не було. Він залишив дві валізи.

— Правильно, — підтвердив Батько. — Валізи перетрусили, та це нічого не дало. — І вів далі: — Ви заходили до нього вранці другого дня?

— До нього? Ні, сер. Його в покої не було.

— Що ви звичайно робили— приносили йому ранковий чай, сніданок?

— Чай, сер. Снідав він завжди внизу.

— Отже, другого дня ви взагалі не заходили до його номера?

— Ба ні, сер, — Роза, здавалося, була здивована. — Я за звичкою зайшла до нього в номер. Спершу взяла сорочки і, певна річ, прибрала покій. Щодня ми прибираємо всі покої.

— На ліжку спали?

Вона пильно глянула на нього.

— На ліжку, сер? О, ні.

— Постіль була зібгана, розкидана жужмом? Вона тріпнула головою.

— А ванна кімната?

— Там висів вогкий рушник, сер. Я вважаю, ним користувалися напередодні ввечері. Мабуть, перед відходом він мив руки.

— І не було ніяких ознак того, що він повертався до номера, може, навіть дуже пізно— глупої ночі?

Вона розгублено вп'ялася в нього очима. Батько розтулив був рота і знову стулив. Або вона ні сном ні духом не знала про повернення каноніка, або вправно грала свою роль.

— А як щодо його одежі, костюмів — лежали в його валізах?

— Ні, сер, висіли у шафах. Він підтримував у своєму номері лад, сер.

— Хто їх спакував?

— Міс Ґорріндж розпорядилася, сер. Коли номер треба було здавати новому пожильцеві, якійсь дамі.

На диво доладна оповідь. Але якщо та стара дама не дурить, що бачила, як канонік Пеніфазер виходив із номера у п'ятницю о третій ночі, то, виходить, у свій покій він мусив колись та повернутися. Але ніхто не бачив, коли він зайшов до готелю. Невже з якихось причин навмисне уникав зустрічі? У номері не залишив ніяких слідів, навіть не лягав у ліжко. Невже міс Марпл усе це вигадала? В її віці таке цілком можливе. І тут йому стрельнула думка:

— А що ви скажете про авіасаквояж?

— Не розумію, сер.

— Невеликий блакитний саквояж авіакомпанії "БЕА" чи "БОАК", ви його бачили?

— Ах, он ви про що! Так, сер. Але він узяв його з собою за кордон, звичайно.

— Але він не поїхав за кордон. Зрештою, так і не потрапив до Швейцарії. Отже, цілком можливо, що десь його забув або повернувся назад і залишив тут з іншим багажем.

— Так, так, можливо. Я не зовсім певна, можливо, залишив.

Раптом у нього промайнула думка: "Тебе не інструктовано на цей предмет, чи не так?"

Досі Роза Шелдон зберігала спокійний, певний вигляд, але це запитання вибило її з колії. Вона не знала, як правильно відповісти. Проте, як було насправді, вона запевне знала.

Канонік поїхав із саквояжем до аеропорту, повернувся звідти. Якщо він повернувся до готелю, то саквояж був з ним. Та міс Марпл ані словом не прохопилася про це, коли розповідала, як канонік виходив з номера і спускався сходами.

Можливо, саквояж залишився у спальні, а не був покладений у багажне відділення разом з валізами. Чому? Бо припускалося, що канонік подався до Швейцарії?

Він чемно подякував Розі і знову спустився вниз.

Канонік Пеніфазер! Якась загадка, цей канонік Пеніфазер. Весь час торочив про поїздку до Швейцарії,.але так усе переплутав, що не поїхав туди, так непомітно прослизнув у готель, що ніхто його не побачив, а перед світом знову пішов. Куди, навіщо?

Чи міг забудько відповідати за це?

Якщо ні, то що він збирався робити? І, що найважливіше, де він був? Стоячи на сходах, Батько обвів пильним поглядом гостей у фойє і подумав: "Чи ті вони, за кого себе видають?" Перед ним була сцена! Старі та літні (молодих нема) приємні старомодні люди, майже всі заможні й респектабельні. Військові, юристи, священики; американське подружжя біля дверей, французька родина біля коминка. Нічого, що свідчило б про несмак, нічого недоречного; більшість із них п'ють традиційний англійський чай. Невже в такому місці, де подають традиційний англійський чай, могла розігратися така драма?

Француз нагадував своїй дружині, без жодної на те потреби:

— Le five o'clock1. C'est Bien Anglais Ha n'est ce pas?2 Він гордовито розглянувся довкола.

"Le five o'clock", — подумав Дейві, виходячи обертовими дверима на вулицю. Той хлопець не знає, що "le five o'clock така сама мертвота, як викопний птах дронт!"

На вулиці в таксі вантажили всілякі великі американські гардеробні скрині та валізи. Скидалося на те, що подружжя Елмерів Кабо перебирається у паризький

1 П'ять годин (калічена англійська).

2 Добре звучить по-англійському, чи не так? (франц.)

"Вандом". Стоячи біля чоловіка на бровці, місіс Елмер Кабо ділилася з ним своїми враженнями.

— Подружжя Пендлберсів цілком слушно схарактеризувало цей готель, Елмере. Це достеменна стала Англія. Така розкіш— меблі часів короля Едварда! Мені здавалося, що Едвард Сьомий міг зайти першої-ліпшої хвилини і сісти до столу пити свій вечірній чай.