У готелі Бертрама - Сторінка 25

Цікаво, думав він, чого вона прибігла до готелю такого пізнього туманного вечора. Він хотів зразу ж запитати її про це, але навряд чи вона дасть правдиву відповідь. Ось як, подумав він, ця сердешна дитина захищається. Вона прийшла сюди зі своєю матір'ю чи знайти матір? Це останнє було цілком можливе, проте він так не думав. Ні хвилини. Раптом йому згадався великий спортивний автомобіль із номерним знаком ФАН-2266. Ладислав Малиновський має бути десь поблизу, бо машина його тут".

— Ну,— добродушно звернувся Батько до Ельвіри. — Як почуваєтесь тепер?

— Зі мною все гаразд,— відказала Ельвіра.

— Чудово. Я хотів би, щоб ви відповіли на кілька запитань, якщо здужаєте. Бачте, у таких випадках важить час. У вас стріляли двічі і вбили людину. Ми хочемо знати якнайбільше про вбивцю.

— Скажу вам усе, що зможу, але все це так несподівано. Та у тумані важко щось розгледіти. Сама не маю уявлення, хто це міг бути, ані як він виглядав. Усе це було так жахливо.

— Ви сказали, хтось намагався вбити вас удруге. Отже, і раніше на вас учиняли замах?

— Невже я це казала? Не пам'ятаю. — Вона неспокійно кліпала очима. — Невже я так сказала?

— О, це справді так,— запевнив Батько.

— Мабуть, я просто була в істериці.

— Ні,— заперечив Батько,— не думаю. Вважаю, ви сказали те, що думали.

— Це могло бути плодом моєї уяви,— припустила Ельвіра і знову неспокійно закліпала очима.

Утрутилася Бесс Седжвік. Вона спокійно звернулася до доньки:

— Краще відкрийся йому, Ельвіро.

Ельвіра кинула на матір швидкий, неспокійний погляд.

— Вам не слід хвилюватися,— заспокоїв її Батько. — Поліція добре знає, що дівчата не завжди щирі з матір'ю та опікунами. Ми не судимо надто за такі речі, але повинні знати про них — в інтересах справи.

Бесс Седжвік запитала:

— Це сталося в Італії?

— Так,— призналася Ельвіра. Батько запитав:

— Здається, ви там вчилися у школі чи на курсах, як це нині зветься?

— Так. Я вчилась у приватній гімназії графині Мартінеллі, нас там було вісімнадцятеро-двадцятеро чоловік.

— І ви вважали, що хтось намагався вас убити? Як це було?

— Ну, на мою адресу надіслали коробку шоколаду, а з нею — поштову листівку, де було написано по-італійському закрутистим письмом. Знаєте, як пишуть такі листівки,— "То the bellissima Signorina*1,— приблизно так. Ну, ми з подругами посміялися над цим та й давай міркувати, хто її міг би надіслати.

— Вона надійшла поштою?

— Ні, поштою не могла, просто лежала в моїй кімнаті. Хтось, мабуть, її підкинув.

— Ясно. Певно, підкупили котрогось служника. Наскільки я розумію, ви не довели цього до відома графині?

Ледве помітна посмішка ковзнула по Ельвіриному обличчю.

— Ні, ні. Звичайно, ми не сказали. Хоч би що там було, ми відкрили коробку і побачили чудовий шоколад. Різних гатунків, але було там і кілька фіалкових кремів. Це той шоколад, де згори утворюються кристалики фіолетової барви. Мій улюблений. І, природно, я перша з'їла кілька плиток. А за якийсь час, уночі, відчула страшенний біль. Я не здогадалася, що причиною був шоколад, просто подумала, що, мабуть, чи не з'їла щось за обідом.

— Хтось іще захворів?

— Тільки я. Ну, спершу було дуже зле, але надвечір другого дня я почувалася чудово. За два дні з'їла ще кілька шоколадних цукерок і знову відчула біль. Я похвалилася Бріджет — своїй близькій подрузі. Ми переглянули шоколадні цукерки і виявили в них на споді дірочку, також заповнену кремом. От ми й вирішили, що хтось поклав усередину отруту, але тільки в цукерки з фіолетовим кремом — з тим, щоб я їх з'їла.

— Ніхто більше не заслаб? —Ні.

— Отже, ніхто більше не їв фіолетових цукерок?

— Ні, навряд чи їх їли. Бачте, то був мій подарунок, і вони знали, як я люблю фіолетові цукерки. Тож їх залишили для мене.

— Хоч би хто був той хлопець, він дуже ризикував,— зауважив Батько. — Могла отруїтися вся школа.

— Нісенітниця! — скрикнула леді Седжвік. — Неймовірна нісенітниця! Ніколи ще не чула такого глупства!

Старший інспектор Дейві злегка підвів руку.

— Будьте ласкаві,— сказав він і знову звернувся до Ельвіри. — Це мене дуже цікавить. Отже, ви так і не сказали графині?

— Ні, ми не казали. Вона зчинила б страшенний галас.

— Що ви зробили з шоколадними цукерками?

— Викинули,— сказала Ельвіра. — Смачні були цукерки,— з жалем додала вона.

— Ви так і не намагалися дізнатись, хто їх надіслав? Ельвіра явно зніяковіла.

— Бачте, я гадала, що це міг бути Гвідо.

— Як? — бадьоро перепитав старший інспектор Дейві. — Хто такий Гвідо?

— О, Гвідо! — Ельвіра замовкла і зиркнула на матір.

— Будь розумницею,— попрохала Бесс Седжвік. — Розкажи старшому інспекторові Дейві про Гвідо, хоч би хто той був. Кожна дівчина у твоєму віці має свого Гвідо. Може, здибала його на вулиці, га?

— Так, саме тоді, коли нас водили до опери. Там він до мене й озвався. Гарний, вельми симпатичний хлопець. Іноді я бачила його дорогою на заняття. Він, звичайно, передавав мені записки.

— І, звичайно ж,— сказала Бесс Седжвік,— ти відчайдушно брехала, придумувала з подругами плани, а потім примудрялася вислизати і зустрічатися з ним. Правда ж?

Ельвіра мусила зізнатися.

— Іноді Гвідо примудрявся...

— Як прізвище Гвідо?

— Не знаю,— відповіла Ельвіра. — Він ніколи мені не казав. Старший інспектор Дейві всміхнувся до неї.

— Волієте не казати? Добре. Гадаю, ми з'ясуємо правду і без вашої допомоги, якщо це справді так. А звідки ви взяли, що той молодик, який вас чи не кохав, захотів вас убити?

— О, цим він погрожував часто. Між нами раз у раз спалахували сварки. Він приводив своїх приятелів, а я вдавала, ніби вони більше мені подобаються, аніж він, і тоді його опадала лють, і він аж сатанів. Він попередив, щоб я ретельно обмірковувала свої вчинки, що я не можу просто так із ним порвати. Що коли я не буду йому вірна, він мене порішить! Я просто думала, ніби він розігрує якусь мелодраматичну роль! — Ельвіра раптом посміхнулась. — Авжеж, це скоріше скидалося на жарт, я не думала, що його погрози реальні та серйозні.

— Ну,— виснував старший інспектор Дейві,— навряд, щоб такий молодик, як ви описали, направду поклав отруту в шоколад і надіслав його вам.

— Так, я сумнівалася теж,— зауважила Ельвіра. — І все ж, мабуть, це справа його рук, бо я не уявляю когось іншого. Тож душа в мене була не на місці, а потім, повернувшись сюди, я одержала записку. — Вона замовкла.

-Яку?

— Вона надійшла у конверті й була видрукувана на машинці. Ось н текст: "Будь напоготові, хтось хоче тебе вбити".

Старший інспектор Дейві підвів брови:

— Невже? Вельми цікаво. Еге ж, надзвичайно цікаво. І це вас бентежило? Вам було страшно?

— Авжеж. І я почала міркувати, кому могло б хотітися усунути мене зі свого шляху. Я спробувала з'ясувати, чи справді я дуже багата.

— Ну, ну.

— А потім у Лондоні стався ще один випадок. Я була в метро, і на платформі юрмилися люди. Мені здалося, ніби хтось спробував турнути мене на колію.

— Бідолашна дитино! — вигукнула Бесс Седжвік. — Облиш вигадувати. Батько знову ледь підвів руку.

— Так,— винувато сказала Ельвіра. — Не виключено, що все це плід моєї уяви, але по сьогоднішній лихій пригоді мені видається, ніби таке справді могло бути. — Вона раптом обернулася до Бесс Седжвік і палко вигукнула: — Мамо! Ти повинна знати, хто хоче мене вбити? Хто це може бути? Невже в мене є вороги?

— Бійся Бога, які в тебе вороги! — нетерпляче сказала Бесс Седжвік. — Не будь дурною. Ніхто не збирається тебе вбивати. Навіщо це?

— Хто ж тоді стріляв у мене ввечері?

— У такий туман,— сказала Бесс Седжвік,— тебе могли з кимось переплутати. Ви не припускаєте такої можливості? — спитала вона, звертаючись до Батька.

— Так, гадаю, таке цілком можливе,— відказав старший інспектор Дейві. Бесс Седжвік пильно глянула на нього. Йому навіть здалося, ніби вона тихо сказала: "пізніше".

— Добре,— бадьоро сказав він,— краще обговоримо зараз деякі інші факти. Звідки ви йшли увечері? Чого ви йшли такого мрячного вечора Понд-стріт?

— Вранці я відвідала навчальні заняття з мистецтва, потім пішла обідати зі своєю подругою Бріджет. Вона мешкає на майдані Сіслоу. Ми пішли до кінотеатру, а коли вийшли, упав туман, він дедалі густішав — от я й подумала, що, мабуть, краще не їхати додому.

— Ви вмієте кермувати, га?

— Так, торік улітку я склала іспит і одержала права. Щоправда, з мене ще не бозна-який водій і в тумані їздити я боюся. Ось чому мати Бріджет запропонувала мені залишитися на ніч. Я зателефонувала двоюрідній сестрі Мільдред, у якої я мешкаю в Кенті.

Батько кивнув головою.

— Я повідомила, що залишаюся на ніч. Вона відповіла, що це вельми розумно.

— А що далі? — запитав Батько.

— Зненацька туман немовби порідшав. Ви ж бо знаєте, які тут тумани. Тож я заявила, що таки поїду до Кента. Попрощалася з Бріджет і вирушила в путь. Потім знову впав туман. Мені це було дуже неприємно. Я потрапила у смугу густої мли і збилася зі шляху. Я не знала, де я. За якийсь час зрозуміла, що опинилася біля лондонського Гайд-парку і дійшла висновку, що було б шаленством їхати до Кента в такому тумані. Спочатку я мала намір повернутися до Бріджет, та потім згадала, що збилася зі шляху. І тут до мене дійшло, що я зовсім близько від цього затишного готелю, куди дядько Дерек водив мене після мого повернення з Італії. От я й подумала — поїду туди, може, мені дадуть номер. Я дуже легко знайшла готель — за місцем автостоянки — і рушила вулицею до готелю.

— Ви когось зустріли чи хтось ішов неподалік від вас?

— Смішно сказати, але мені справді здалося, ніби хтось позад мене йде. Звичайно, Лондон людьми кишить, проте в такому тумані чуття загострюються. Я стала і прислухалася, але кроків більше не було, і я подумала, що мені причулося. На той час до готелю вже було як рукою кинути.

— А потім?

— А потім зовсім зненацька гримнув постріл, Як я вам уже казала, куля, здається, пролетіла біля правого вуха. Швейцар, що стояв біля готелю, побіг до мене і затулив мене своїм тілом. І раптом розлігся другий постріл. Він... він упав, і я скрикнула.

Вона вся тремтіла. її мати озвалася до неї:

— Заспокойся, дівчино,— тихо, але твердо мовила Бесс. — Заспокойся. — Зазвичай так Бесс Седжвік зверталася до своїх коней, і ці слова справили не менше враження і на її дочку.