У готелі Бертрама - Сторінка 8

Ти була вправна наїзниця. Пам'ятаєш оту кобилу...

— Тільки ти міг на ній їздити,— сказала леді Седжвік.

— Вона не раз пнулася мене скинути! А відчула, що не подужає,— здалася. Ах, яка вона була красуня! А щодо верхової їзди, то жодна місцева панія не могла тебе перевершити, прегарна постава, тендітні руки. Ти не знала, що таке страх! І, оскільки я можу судити, ти ні на крихту не змінилася: аероплани, перегонові машини...

Бесс Седжвік усміхнулася.

— Мені час сідати за листи. — Вона відійшла від вікна. Міккі перегнувся через огорожу.

— Я ніколи тебе не забував,— підкреслив він. — Іноді мені кортіло тобі написати.

З вікна почувся хрипкий голос Бесс Седжвік:

— Що ти хочеш цим сказати, Мікку Ґормене?

— Я просто сказав, що не забув нічого! Просто хотів тобі нагадати.

— Якщо я правильно тебе зрозуміла,— тим самим грубим голосом провадила Бесс Седжвік,— то я дам тобі невеличку пораду. Якщо ти вчиниш якесь паскудство, я застрелю тебе як собаку. Я вже застрелила кількох чоловіків.

— Може, десь за кордоном...

— Чи за кордоном, чи тут,— мені байдуже.

— Ах, Боже мій. Я вірю, ти могла це зробити. У його голосі вчувався захват.

— У Баліговлені...

— У Баліговлені,— відрубала вона,— тобі платили за те, щоб ти держав язик за зубами, ще й чималі гроші. Ти справно їх одержував. Більше від мене не одержиш, так і знай.

— То була б гарна, романтична історія для недільних газет.

— Ти чув мої слова.

— Ах,— засміявся він. — Це несерйозно. Я просто пожартував. Я ніколи не заподію шкоди моїй крихітці Бессі. Я триматиму язика на припоні.

— Вважай,— застерегла Бесс Седжвік. Вона зачинила вікно.

На столі, що стояв проти неї, в око їй упав незакінчений лист на вимочці. Вона взяла його, прочитала, зіжмакала і кинула в кошика на сміття. Потім різко підвелася зі стільця і вийшла, навіть не розглянувшись по кімнаті.

Менші за розміром кімнати для писання у Бертрамовім готелі нерідко здавалися порожніми, навіть тоді, коли там були відвідувачі. Два добре обладнаних письмових бюрка стояли напроти вікон, праворуч був столик із кількома часописами на ньому, ліворуч видніли два крісла з височенними бильцями, повернуті до коминка. Це були улюблені місця відставних офіцерів та моряків — вечорами вони воліли усамітнитися і спокійно подрімати перед ситною вечерею з чаєм. Хто заходив до кімнати написати листа, звичайно навіть не помічав їх, а вранці крісла часто взагалі порожнювали.

Та саме цього ранку обидва крісла були зайняті. На одному сиділа стара жінка, а на другому дівчина. Ця остання підвелася і з подивом дивилася на двері, крізь які вийшла леді Седжвік. Відтак повагом рушила до дверей. Лице в Ельвіри Блейк було мертвотно-бліде.

Хвилин за п'ять стара жінка заворушилася. Відтак міс Марпл вирішила, що її звичайний короткий перепочинок після вбирання та спуску по сходах вочевидь затягнувся.

Час було виходити надвір і втішатися чарами Лондона. Пройшовши крізь обертові двері, вона подумки смакувала всі його красоти. Ірландський швейцар, що знову заступив на чергування, повернув її до дійсності.

— Вам потрібне таксі, мадам,— твердо сказав він.

— Ні, мабуть, не треба,— сказала міс Марпл. — Здається, тут близенько автобусна'зупинка.

— Вам краще не сідати до автобуса,— наполягав швейцар. — Дуже небезпечно стрибати до автобуса в похилому віці: автобуси рвучко рушають з місця, раптово зупиняються і знову рушають. Вам відтопчуть ноги. Молодь нині геть бездушна. Я викличу для вас таксі, і ви поїдете, мов королева, куди забажаєте.

Міс Марпл поміркувала і згодилася.

— Що ж, добре,— сказала вона,— може, мені справді краще взяти таксі. Швейцарові не довелося навіть свистіти. Тільки-но він ляснув пальцями, як зараз

же з'явився таксомотор. Міс Марпл бережно посадовили в кабіну, і вона вирішила негайно їхати до крамниці "Робінсон і Клівер", щоб оглянути чудовий набір справжніх лляних простирал. Вона залюбки сіла до машини і, як і напророкував швейцар, відчула себе королевою. Вона уявила собі лляні простирала, лляні пошивки та добропристойні скатертини без отих безглуздих мальованих бананів, смокви, вишколених собак та інших луб'яних образків, здатних хіба дратувати під час прання.

Леді Седжвік підійшла до конторки чергового.

— Містер Гамфрі в себе?

— Так, леді Седжвік, — міс Ґорріндж помітно здригнулася.

Леді Седжвік обійшла конторку, постукала у двері й, не чекаючи на відповідь, увійшла досередини.

Містер Гамфрі стурбовано глянув на неї. '— Що ви...

— Хто наймав Майкла Ґормена?

— Парфітт звільнився,— похапливо промовив містер Гамфрі. — Місяць тому він став жертвою автомобільної аварії. Нам довелося зразу ж замінити його іншим. Цей чоловік здавався бездоганним з усіх поглядів, чудові рекомендації,— служив у війську,— бездоганна характеристика, може, не надто блискуча, та іноді це навіть краще. Ви маєте до нього якісь претензії?

— Я не хочу, щоб він тут був.

— Якщо ви так наполягаєте,— сповільна промовив Гамфрі. — Ми попередимо його про звільнення.

— Ні,— так само сповільна промовила леді Седжвік. — Нема часу воловодитися. Не панькайтеся з ним.

Розділ шостий

— Ельвіра.

— Хелло, Бріджет.

Шановна Ельвіра Блейк відчинила парадні двері на майдані Онслоу-сквер. її подруга Бріджет поспішила їй назустріч, побачивши її з вікна.

— Гайда нагору,— сказала Ельвіра.

— Слушно, так буде краще, інакше нам не спекатися матері.

Двоє дівчат шаснули вгору сходами, щоб не потрапити на очі матері, яка тільки-но вийшла зі спальні на сходовий помісток.

— Яка ти щаслива, що не маєш матері,— кинула Бріджет, задихаючись від швидкого бігу, потягла свою подругу до спальні й щільно зачинила двері. — Розумієш, мама надокучає своїми пестощами, поцілунками, а скільки вона ставить запитань! І вранці, і вдень, і ввечері. Куди ти йдеш, та хто тебе зустрів, та чи є в них у Йоркширі ще кузини з таким самим прізвищем? Усе це пуста балаканина.

— Може, їй нема про що більше думати,— неуважно відказала Ельвіра. — Послухай, Бріджет, мені треба залагодити одну страшенно важливу справу, і ти повинна мені допомогти.

— З задоволенням, як зможу. Йдеться про чоловіка?

— Ні, фактично йдеться не про це. Мені треба майнути на день-два до Ірландії, і ти повинна мене прикрити.

— Нічого зараз тобі не скажу. Ніколи. Маю зустрітися зі своїм опікуном, полковником Ласкомом, о пів на другу за сніданком у Пруньєра.

— А як ти розв'язалася з Карпентер?

— Непомітно втекла від неї у Дебенгемі. Бріджет захихотіла.

— А після обіду вони відвезуть мене до Мельфордів. Доведеться жити з ними, поки мені виповниться двадцять один рік.

— Який жах!

— Сподіваюся їх перехитрувати. Кузину Мільдред нічого не варто обдурити. Вирішено, що я вчитимуся. Там є навчальний заклад під назвою "Сучасний світ". Учні відвідують лекції, музеї, картинні галереї, палату лордів і таке інше. Уся штука в тім, що ніхто не знатиме, де ти перебуваєш у даний момент. Нам доведеться перебороти силу-силенну труднощів.

— Переборемо,— захихотіла Бріджет. — Подолали ми перешкоди в Італії чи ні? Стара Мартінеллі вважала себе за вельми сувору. Звідки їй було знати, на що ми здатні, як захочемо. — Обидві дівчини засміялися: приємно було усвідомлювати, що їм поталанило перехитрувати наглядачку.

— До того ж не довелося накреслювати тьму-тьмущу планів,— зауважила Ельвіра.

— Зате ми брехали як шовком шили,— сказала Бріджет. — Чи дістала ти звістку від Гвідо?

— О, так. Він написав мені довгого листа під ім'ям Джіневра, наче він від подруги. Та годі вже, я хочу, щоб ти перестала стільки базікати, Бріджет. На нас чекає сила справ, а в нас заледве півтори години. Тепер вислухай уважно. Завтра, як умовлено, я йду до зубного лікаря. Зустріч легко скасувати,— я можу подзвонити по телефону або ти зможеш подзвонити звідси. Потім, приблизно опівдні, ти зателефонуєш Мельфордам від імені своєї матері і скажеш, що зубний лікар запрошує мене до себе знов назавтра, тож я тим часом буду з тобою тут. Усе має вийти якнайкраще. Певна річ, вона розводитиметься, які вони дуже добрі, і виливатиме свої почуття.

— Ну, а якщо ти не повернешся назавтра?

— Тоді тобі доведеться зателефонувати ще раз. Бріджет недовірливо глянула на подругу.

— Ще матимемо час подумати про це,— нетерпляче сказала Ельвіра. — Зараз мене хвилює одне — гроші. Сподіваюсь, ти щось маєш, га? — недбало запитала Ельвіра.

— Тільки два фунти.

— Не густо. Мені треба купити квитка на літак. Я вивчала розклад. Політ забере дві години. Багато чого залежить від того, коли я зможу прибути до аеродрому.

— Невже ти мені не скажеш, що збираєшся робити?

— Ні, не можу. Але це дуже важливо.

Ельвіра говорила якимось незнайомим голосом, і Бріджет із подивом дивилася на неї.

— Що-небудь сталось, Ельвіро?

— Так, сталось.

— І про це ніхто не повинен знати?

— Так, сказати не дають обставини. Страшенна, страшенна таємниця. Я повинна знати правду. З грішми скрутно. Тим часом я казково багата, ось що мене дратує. Так сказав мені опікун. Але всі вони дають мені мізерні гроші на кишенькові витрати. Тільки-но одержу, зараз і витрачаю.

— Невже твій опікун не позичив би тобі грошей?

— Це зовсім неможливо. Він поставив би чимало запитань, аби дізнатися, нащо вони мені потрібні.

— О, люба, неодмінно спитав би. Глузду не приберу, чому кожен намагається засипати тебе запитаннями? Ти знаєш, досить мені комусь зателефонувати, як мама неодмінно повинна поцікавитися, хто біля телефону? Спитати б, яке її діло!

Ельвіра неуважно похитала головою, а сама вже думала про інше.

— Ти коли-небудь віддавала щось у заставу, Бріджет?

— Ніколи. Я навіть не маю уявлення, як це робиться.

— Запевняю тебе, дуже легко,— сказала Ельвіра. — Ти підеш до ювеліра. У нього над дверима висять три кулі, чи не так?

— У мене навряд чи знайдеться коштовність, яку візьме лихвар,— сказала Бріджет.

— Невже у твоєї матері нема якихось коштовностей?

— Гадаю, краще обійтися без її допомоги.

— Певна річ. Тоді нам доведеться щось украсти.

— Ти що, здуріла? Чи ж можемо ми піти на це? — обурилася Бріджет.

— Що ж, може, й твоя правда. Але б'юсь об заклад, вона б нічого не помітила. Ми могли б повернути ще перше, ніж вона викриє пропажу. Я певна. Ми підемо до містера Болларда.

— Хто такий містер Боллард?

— О, він щось наче родинний ювелір.