У тумані - Сторінка 18

Я тут усі тридцять сім років прожив, мене всі знають. Завжди всі поважали, ні з ким не посварився ні разу. То чому ж тепер перестали вірити? Ось що виходить, що німцям вірять, а своїй людині — ні. І сусіди, і ви. Жінка навіть і та сумнівається. Перемінився! Як це я перемінився, коли мене народили таким? — із тихим обуренням говорив Сущеня, трохи навіть підвівшись на колінах.

— Е, ще як міняються! — сказав Войцик. — Особливо нестійкі елементи. Коли жити захочеться...

— Саме так: якщо жити хочеш, то як же на гірше мінятися? Це коли вже смерть, так, може, все одно. Але живий на живе сподівається. Хай не для самого, так для дитятка, може. Коли кому жити пощастить...

Зіпершись на відставлену руку, Войцик поглядав у недалекий затуманений підлісок, не дуже уважно слухав Сущеню і думав, що так довго марудитись не можна. Видно, цей чоловік умів своєю поміркованістю розм'якшити серце, схилити до сумнівів. Бач, пригадав уже і дитятко своє. Так, чого доброго, недовго і пожаліти його, а там, дивись, і до виправдання недалеко.

Ні, треба кінчати.

Ось перейдуть шосе, і Сущеня йому більше не потрібний. Дорогу далі Войцик приблизно знав, якось добереться. Бурова треба буде десь приховати, щоб потім приїхати по нього підводою. Тепер холодно, добу-другу почекає розвідник. Це — коли командир розпорядиться. А може, і не дасть наказу. Загін міняє дислокацію, під пущу наїхало карателів, мабуть, тепер буде не до вбитого Бурова.

Темніло досить-таки помалу. Білуватий туман хвилями розстелявся по лісу, осідав зверху і сунув низом, оповивав голі кущі підліска та купки молодих сосонок мороком і холодом.

— Так, давай! — підвівся Войцик. — Перейдеш, десь почекай. Я — слідом.

Сущеня не дуже охоче підвівся, Войцик сумлінно завдав йому на спину тіло Бурова, і він, трохи похитуючись, поволікся в підлісок.

Як тільки Сущеня сховався в підліску, на душі у Войцика якось недобре защеміло, — здалося, він дав маху. Якось дуже вже покірно цей зрадник несе на собі труп Бурова, слухняно виконує все, що йому скажуть, мабуть, у цьому криється якась хитрість, — занепокоєно думав Войцик, лежачи на мосі. Усе-таки він не піддасться на сущенівські балачки, його не введе в оману той запал, з яким Сущеня спробував виправдовуватися, на пам'яті у Войцика вже були випадки, коли так само одержимо, а то й із сльозами чи прокльонами виступали деякі зрадники або німецькі прислужники; інші ж навпаки — ніби втрачали мову і вперто мовчали. Войцик знав, що в такій справі все залежить від характеру людини, поведінка якої зовсім не визначає ступінь її провини чи безневинність. Він не уявляв, як би повівся, коли б ненароком виплив на світ його минулорічний випадок у Войнівському урочищі, що ледве не закінчився для нього погибеллю. На щастя, не виплив, і всі невеселі подробиці того випадку він беріг у своїй пам'яті, глибоко приховавши на самому дні душі. Хоча часом вони і ворушилися там, неспокійно і набридливо, і потрібне було зусилля, щоб приглушити почуття винуватості, заспокоїти розвереджене сумління. Напевно, довго він буде пам'ятати ранок на початку зими, коли по припорошеній снігом грузькій цілині біг з хутора у Войнівське урочище, туди, де вони втрьох — районні радпрацівники — ховалися у викопаній на пагорбку землянці. Узагалі там було спокійно і навіть затишно біля гарячої бляшаної пічки в кутку; харчі здобували по черзі в навколишніх селах та на рідних хуторах, яких не встигли ще знести перед війною. Того разу підійшла черга до Войцика, і він пізно вночі приплентався на одинокий хутір. Господаря хутора рудого Климка і його мовчазну бабу він знав давно, іще з колективізації, люди вони були непогані, хоч і не дуже привітні, і саме з тої причини до них прилаштували хворого оточенця лейтенанта Свиридова. У одну з чергових вилазок за харчами той спочатку намок під дощем, потім підмерз у мокрому одязі і незабаром захворів. Вони боялися за життя лейтенанта і привезли його на хутір. Через тиждень після того Войцик відвідав хворого, добре підхарчувався, зігрівся і навіть незчувся, як заснув у теплі на лавці. Але, заспавши, вийшов на свою біду на стежку трошки пізніше, ніж треба, вже починало дніти. Він стривожено наддав ходи; продершись через кущі, треба було перейти дорогу і далі, біля рову, перелісками пробратися до їхнього урочища. У клунку за плечима в нього лежав буханець хліба і муляло піввідра бульби, якою наділив його рудий Климко. Узагалі небагато, але поки що стане, думав Войцик, а там сходить хтось інший, принесе ще. Люди з навколишніх селищ були чуйними, чужу біду розуміли і без примусу ділилися всім, що мали самі.

Войцику вже зовсім трошки залишилося до кущів і дороги, як ще невиразно у світанкових сутінках він угледів попереду людей, їх було троє, і вони так само побачили його в полі, насторожено завмерли, чекали. Серце у Войцика здригнулося в грудях, але він, мабуть, за інерцією, дрібними кроками Продовжував бігти по стежці, що була ледь помітна в мокрому снігу. Зброї в нього не було, — за харчами вони завжди ходили без зброї, — і тепер він стривожився: хто оті люди? Здалеку було не видно, але, підійшовши ближче, Войцик і зовсім засмутився — на дорозі чекали троє з рушницями. Робити, проте, не було чого, він перескочив канаву і опинився навпроти них. Один з них грубо спитався "куди?", потім "звідки?", двоє інших, обхопивши його клунок, здерли з плечей мотузяні зачіпки. Войцик відразу второпав, що пропав, виправдовуватися було ніяк, тим більше, вони вже обізвали його "бандитом" і почали допитуватись, де взяв продукти. Усе ж Войцик спробував вивернутися, сказав, що не знає, де, мовляв, зайшов до незнайомої людини і попросив. Після недовгої лайки вони наказали зараз же показати оту хату, і дуло рушниці боляче пхнуло його поміж лопатками в спину.

Що ж він мав робити? Він повернув на прокляту стежку, яка так по-зрадницьки завела його в пастку. Вовкувато затявшись, поліцаї ішли слідом, а він ошаліло думав, куди їх привести. На пагорбку в полі стежка ділилася на три: одна збігала у недалеке сільце при низинці, де він ніколи не був і нікого там не знав, друга вела вбік, до близького Хомичівського хутора, господар якого, казали, вже знюхався з поліцією. І тільки третя вела полем до Климового хутора, що непомітно приткнувся в хмизнячку до рову. Не вирішивши болісного питання, куди вести, Войцик нерішуче проминув перший поворот. Йому дуже не хотілося вести їх до Климка, де викашлював хворі легені Федько Свиридов, але куди ще він міг повести? Хомичівський хутір відпадав з тої причини, що оті самі поліцаї могли там ночувати сьогодні, значить — тільки до Климка. Він пройшов і мимо другого повороту — тепер уже вибору в нього не залишалося, і він з великою мукою уявляв, що буде далі. Але що міг зробити? Він тільки уповільнив крок, щоб якнайдовше розтягнути цей останній кілометр дороги. Та як його не розтягував, усе ж вони опинилися нарешті на подвір'ї в Климка, і поліцаї посунули в двері. Двері, однак, були зачинені, поліцаї почали стукати, голосно вимагати відчинити, і тоді за дверима грюкнуло разом три чи чотири постріли. Один з поліцаїв випустив рушницю, до нього кинувся другий, а третій, розбивши вікно, кинув у хату гранату. Як тільки там гримнуло, із дзвоном сипонувши на двір битим склом, Войцик зірвався з місця, кинувся за ріг, оббіг хлівець і через кущі сторч головою покотився по схилу в рів. Підхопившись на ноги, він прожогом, що було сили, кинувся геть від того хутора. По ньому стріляли, стріляли на хуторі, там ще кілька разів вибухнули гранати, скоро в небо повалив білий дим — вони підпалили хутір. Зрідка озираючись, він довго біг яром, поки не вибрався на рівніше місце, збочив у ліс і, з півдня проблукавши по урочищі, добрався нарешті до їхньої стоянки. Там він сказав лише, що вранці хутір обклали поліцаї, йому пощастило врятуватися, а що з іншими — не знає. Через добу, однак, стало відомо, що хутір згорів разом із людьми, один поліцай забитий, другого поранено. Але поліцаї, очевидно, були не тутешні, Войцика в обличчя не знали, і жахлива зустріч з ними лишилася таємницею, якою він не хотів ні з ким ділитися. Звичайно, часом було неприємно перед собою, але його заспокоювала думка, що це не продажництво, що інші продали щось більше, ніж богом забутий хутір із трьома його мешканцями. Та й хіба він продав? Він тільки змушений був під погрозою розстрілу показати, де взяв продукти, і чи його вина, що поліцаїв на хуторі зустріли пострілами? Усього контакту з поліцією у нього було якихось півгодини чи година, але й того вистачило, щоб загубити трьох людей. А Сущеня просидів два тижні у СД і ще наважується брехати, що не здався. Вистояв, не підкорився. Знаємо ми таких нескорених, озлоблено міркував Войцик. Зламали і завербували, інакше не могло й бути.

Але, мабуть, тепер уже пізно виявляти пильність — він його упустив і, до речі, зі зброєю, буровським наганом у кишені, щоб незабаром не отримати від нього кулі в лоб! "Щоб воно все згоріло!" — вилаявся Войцик. І яка нечиста сила наслала на нього цього зрадника! Що ближче вони підходили до партизанської пущі, то більший неспокій охоплював Войцика, і все через того Сущеню.

Хвилин, може, через десять після Сущені Войцик так само підвівся, ще раз послухав — ніби ніде нікого. Довкола стемніло, уже треба було добре вдивлятися, щоб відрізнити на землі гнилий пень від малесенької сосонки. Під ногами часом глухо шаруділо опале листя, і він старався ступати нечутно. Тихенько вибрався з дрібного підліска, підійшов до дорожньої виїмки, глянув в один кінець шосе, в другий. Трохи затримався і по крутуватому схилу обережно, щоб не впасти, пішов униз. Тільки ступив кілька кроків, як послизнувся на стоптаних каблуках, і його рушниці ззаду зненацька стукнулися прикладами. Стукнулися легенько, але тут, на шосе, їхній стукіт прозвучав аж страшно, як далеко, і Войцик занепокоєно подивився навпроти і по боках. І тої. ж миті він зіщулився, застиг на місці, зовсім збентежений. На тому боці сіріли в тумані нерухомі постаті двох чоловіків — один, можна було зрозуміти, вдивлявся через хмизняк у поле, а другий, тонко підперезаний і високий, як жердка, з тривогою махнув рукою:

— Стій!

Крутонувшись на трав'яному схилі, Войцик відразу збагнув, що влип.