У тумані - Сторінка 20

І несподівано в траві наступив ногою на щось м'яке, торкнувся рукою і впізнав: то була кепка. Із цупкого сукна, з довгим твердим козирком — знайома Войцикова шапка. Сполоханий знахідкою, він заметушився на схилі, побіг уздовж канави і в стоптаному бадиллі ледве не наскочив на людину, яка темною нерухомою купою лежала ниць, і щось біле на ній виразною плямою ясніло в темряві.

Повзаючи коліньми, Сущеня обмацав людину — то був Войцик, і був він неживий, уже холодний, як земля, на якій лежав. Рушниць ніде не було, чумарку з нього, мабуть, здерли, гамаші також — за однією ногою волочилася напіврозкручена онуча, друга нога була боса. Кишені штанів вивернуті, мабуть, шукали зброї чи якогось майна, — забили і кинули. Сам не свій від жахливого нервового збудження, Сущеня витягнув на плечі щуплувате тіло Войцика і підбігцем перетнув шосе. Трохи важче було вилізти по схилу. Навколо, як і дотепер, лежала тиша, навіть не гули дроти вгорі, і він, шумно дихаючи, кинувся сіножаттю до річки.

Останні кроки до того місця, де лежав Буров, він ледве подолав: знесилений раптовою втомою, все ж дістався з убитим на плечах до другого вбитого і разом з ношею впав на землю. Здається, сил уже в нього не залишилося, бо не залишилося надії, усе зайшло в глуху безвихідь, і тільки ще недоладно продовжувалося його життя, яке тепер було йому невідомо для чого. Що робити із своїм життям? Чим захистити своє життя і чи варто захищати його взагалі? Хто матиме щастя від такого врятованого його життя? Хто зрадіє тому життю, коли вже самому воно не на радість, а на муки, безпросвітні нестерпні страждання?

Трохи полежавши, він заворушився, сів. Випроставши ноги, сидів на вогкому пагорбку. Крізь туман і голе віття кущів унизу по-нічному тьмяно й сонливо поблискувала річка, і побіч лежали двоє убитих. Дивно, вони приїхали на станцію, щоб забити його, та все сталося інакше: він ось живий, а вони мертві. І що дивно: немає з того радості. Ніби він так само вже мертвий.

Сущеня потягнувся, поправив Войцика — перекотив його на спину. Потім, подумавши, став на коліна, підтягнув під пахви його тонкувате, ніби в підлітка, тіло, поклав поруч із Буровим. Два партизани, як у строю, — плече в плече. Тільки один босий, обидва в сорочках, без шапок. Старший і молодший. З вільними руками, без зброї.

Зброя була в нього — чорний міліцейський наган із сімома патронами в барабані. Але нащо йому сім патронів? Йому потрібний лише один. Щоб підвести останній підсумок життю. Чи ж викараскатися з цього глухого кута, у який загнали його німці, війна, життя?.. Сумлінно, як усі, на рівних правах з усіма людьми жити він не міг, а несумлінно не хотів. У нього була жінка, рідня, зростав синок Гришко, — як було класти пляму на їхні долі? А не заплямувати було вже неможливо. Усупереч своєму бажанню, усім своїм намаганням. Що ж йому ще зосталося?

Та, мабуть, усе має свої закони і свій сенс. Людина не все може. Часом вона не може нічого. Загинули ж ті люди, партизани й патріоти, чим він кращий від них? Він же в їхній смертний час був разом із ними і вже хоч би тому заслужив таку саму смерть. Хай йому дарують люди, жінка Анеля, синок. Він старався бути добрим чоловіком і батьком, та війна чи нещаслива доля стали сильнішими за нього. Бог бачить, як він любив їх і скільки уже натерпівся! Певно, було б усе інакше, коли б не ця його любов, якою скористалися, все врахувавши, ті, що загнали його в цю пастку, зробивши з них заложників. Німець Гросмайєр скрутив його долю, але він не переможе його волі. Його вольная воля, — може, те єдине, що залишилося не підлеглим нікому. Усе ж таки він помре на свій вибір... Хай хоч це втішить його в гіркій недолі. Іншого заспокоєння він собі не знаходив...

Нічною порою група підривників партизанської бригади дядька Сашка пробиралася в туманній сльоті по шосе, щоб замінувати міст через Ресу. Хлопці трохи заблукали звечора і вийшли на дорогу збоку від моста. Щоб знову не блукати вночі і заощадити час, вони пішли понад схилом. Ішли мовчки, насторожено, слід у слід за переднім — старшим групи, військовим сержантом з оточенців. Сіл поблизу не було, поліція вночі не дуже нишпорила по цій лісовій дорозі. Та все-таки...

Та все-таки трохи осторонь і звіддаля несподівано пролунав постріл — негучно ляснув у тумані, і хлопці всі разом присіли. Та пострілів більше не було. Хвойний бір за дорогою мовчки чорнів у туманних сутінках, по другий бік, за сіножаттю, взагалі мало що було видно. Десь угорі, за хмарами, вже зійшов місяць, трохи підсвітив ніч, яка, проте, мляво затаїлася в сірій туманній пелені.

— Так, балується хтось... Дурень якийсь, — тихо сказав той, що йшов за старшим. Старший недовірливо покрутив головою у пілотці, послухав і, мабуть, нічого більше не почувши, з осторогою пішов далі.

Інші потягнулися слідом.

Їхній головний клопіт чекав їх попереду.

Переклад Тетяни Кобржицької