Убити пересмішника - Сторінка 10

- Гарпер Лі -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Ну, ось що,— промовив Аттікус,— негайно припиніть ці дурниці.

Джем навіть рота роззявив, дивлячись на батька.

— Ти, здається, хочеш стати юристом? — Аттікус якось загадково стиснув губи, ніби хотів вирівняти їх у ниточку.

Джем вирішив, що викручуватися далі — марна річ, і замовк. Аттікус зайшов у будинок по якісь папери, що їх забув узяти з собою вранці, а Джем тільки тепер збагнув, що піймався на давно відомий юридичний трюк. Він стояв далеченько від веранди, аж поки батько вийшов і рушив до міста. Коли Аттікус був на такій відстані, що вже не міг почути, Джем закричав йому вслід:

— Раніше хотів стати юристом, а тепер не знаю!

РОЗДІЛ VI

— Гаразд,— сказав батько, коли ми запитали його, чи можна нам з Ділом посидіти біля ставка міс Рейчел, бо Діл завтра вже від'їздить.— Попрощайся з ним за мене, наступного літа ми чекаємо на нього.

Ми перестрибнули через низеньку огорожу, що відділяла двір міс Рейчел від доріжки до нашої садиби. Джем закричав перепелом, і з темряви долинула відповідь Діла.

— Яка тиша! Ніщо й не колихнеться,— сказав Джем,— Подивіться.

Вій показав на схід. За горіховими деревами міс Моді піднімався величезний місяць.

— Навіть здається, що він гарячий,— промовив Джем.

— Що на ньому сьогодні, хрест? — запитав Діл, не підводячи голови. Він скручував цигарку з клаптика газети і мотузка.

— Ні, просто жінка. Діл, не запалюй тієї штуки, смердітиме на все місто.

Коли в Мейкомбі дивишся на місяць, то бачиш жінку. Вона сидить перед дзеркалом і розчісує волосся.

— Ми нудьгуватимемо без тебе,— сказала я Ділу.— Може, підемо і підстережемо містера Ейвері?

Містер Ейвері наймав кімнату навпроти будинку місіс Генрі Лафайєт Дюбоз. Кожної неділі він збирав мідяки на користь церкви, а щодня до дев'ятої години вечора сидів на ґанку і чхав. Одного вечора нам пощастило побачити сцену, яку він, певно, розіграв востаннє, бо скільки ми стежили за ним після цього, нічого не повторювалося. Ми з Джемом спускалися з веранди міс Рейчел, як раптом Діл зупинив нас.

— Ви тільки гляньте!

І показав рукою через вулицю. Спочатку ми не побачили нічого, крім порослої гліцинією веранди, але, придивившись пильніше, помітили, що з-поміж листя, описуючи дугу, з висоти приблизно десяти футів цівкою ллється вода прямо в коло жовтого світла від вуличного ліхтаря. Джем сказав, що містер Ейвері прорахувався, а Діл зауважив, що він, певно, випиває по галону в день: вони засперечалися, хто точніше визначить відстань. Участі в цьому змаганні я не брала і знову відчула себе самотньою.

Діл потягся, позіхнув і кинув недбало:

— Придумав. Ходімо гуляти.

Пропозиція видалася мені підозрілою. В Мейкомбі ніхто не ходить так просто гуляти.

— Куди, Діл?

Діл кивнув головою в південному напрямку.

— Згоден,— сказав Джем.

А коли я запротестувала, він мовив мені солодким голоском:

— А ти, ангелочку, не ходи з нами, тебе ніхто не запрошує.

— І тебе не запрошують. Пам'ятаєш...

Але Джем був не з тих, хто довго роздумує над минулими невдачами. Здавалося, єдине, що йому запам'яталося з розмови з Аттікусом, це вміння юристів докопуватися до правди.

— Всевидько, ми нічого не збираємося робити. Дійдемо до ліхтаря — і назад.

Ми мовчки брели тротуаром, прислухаючись до скрипу гойдалок на сусідських верандах, до тихих розмов дорослих на вулиці. Зрідка до нас долинав сміх — сміялася міс Стефані Крофорд.

— Ну? — сказав Діл.

— Гаразд,— відповів Джем.— Всевидько, чому ти не йдеш додому?

— А ви що збираєтесь робити?

Вони збиралися тільки зазирнути у вікно, на якому ледве трималася віконниця, може, побачать Страхолюда Редлі, а якщо я не хочу йти з ними, то можу рушати додому і тримати свій довгий язик за зубами, оце і все.

— То якого ж дідька ви чекали до самого вечора?

Чекали, бо ввечері їх ніхто не побачить, бо Аттікус настільки поринає у свої книги, що може і царство небесне проґавити, і якщо Страхолюд їх уб'є, то це випаде не на канікули, а на час навчання, а ще тому, що в темряві у неосвітленому будинку можна щось розгледіти краще, ніж удень, зрозуміло це мені?

— Джем, будь ласка...

— Всевидько, кажу тобі востаннє, замовкни або йди додому. Слово честі, я з кожним днем більше пересвідчуюсь, що ти справжнє дівчисько.

Після цього мені не лишалося нічого іншого, як приєднатися до них. Ми вирішили, що найкраще пролізти під дротяною огорожею з тильного боку подвір'я Редлі, тут мало хто міг нас помітити. За огорожею був великий сад і вузенький дерев'яний сарай.

Джем підняв трохи нижній дріт і подав рукою знак, щоб Діл ліз під ним. Я полізла за Ділом і притримала дріт, поки проліз Джем. Він ледве протиснувся.

— Тихо,— прошепотів Джем.— І не наступіть на капусту — затріщить так, що мертві піднімуться.

Намагаючись бути слухняною, я повзла, як черепаха, і тільки тоді, коли побачила, що Джем в місячному сяйві далеко попереду махає мені рукою, рушила швидше. Ми дісталися хвіртки, що вела з садка до задвірка. Джем торкнув хвіртку. Вона заскрипіла.

— Поплюйте на неї,— прошепотів Діл.

— Завів ти нас, Джем,— пробурмотіла я.— Не так легко вибратися звідси.

— Тс-с-с. Плюй на завіси, Всевидько.

Ми плювали, доки не пересохло в роті, потім Джем потихеньку відчинив хвіртку, підняв її з одного боку і притулив до огорожі. Ми опинилися на задвірку.

Тильна сторона будинку була ще непривітніша, ніж фасад: на всю стіну тяглася напіврозвалена веранда з двома дверима, між ними — двоє вікон. Товста колода підтримувала один кінець даху. В кутку стояла старовинна грубка, а над нею — вішалка для капелюхів та дзеркало, в якому відбивалося примарне місячне світло.

Джем тихенько скрикнув і завмер, стоячи на одній нозі.

— Що там?

— Кури,— прошепотів він ледь чутно.

З усіх боків на нас чигали несподіванки. Десь попереду Діл простогнав: "О господи!" Ми доповзли до стіни, повернули за ріг будинку і дісталися до вікна з відірваною віконницею. Джемові бракувало всього кілька дюймів, щоб дотягтися до підвіконня.

— Зараз я тебе підсаджу,— прошепотів він Ділу.— А втім, зажди.

Ми взялися за руки і зробили сідло. Діл сів на сідло. Ми підняли його, і він ухопився за підвіконня.

— Швидше,— прошепотів Джем,— ми довго не вдержимо.

Діл стукнув мене по плечу, і ми спустили його на землю.

— Що ти бачив?

— Нічого. Штори. Але десь там світиться.

— Ходімо звідси,— прошепотів Джем.— Повертаймо назад. Тс-с-с!..— сичав він на мене, коли я хотіла заперечити.

— Давайте спробуємо з іншого боку,— запропонував Діл.

— Не треба, Діл,— благально мовила я.

Діл зупинився і пропустив Джема вперед. Коли Джем став ногою на першу сходинку веранди, вона заскрипіла. Джем завмер, потім став обережно підніматися. Сходинки не скрипіли. Він зійшов ще на дві, підняв ногу і мало не втратив рівновагу, але втримався, став на коліна, підповз до вікна, підвів голову і зазирнув усередину.

Нараз я побачила тінь. Це була тінь чоловіка в капелюсі. Спочатку я подумала, що то дерево, але вітру не було, а стовбури дерев ходити не вміють. Веранду заливало місячне сяйво, і тінь з чітко окресленими контурами посувалася вздовж веранди ближче й ближче до Джема.

Після мене її побачив Діл. Побачив і затулив обличчя руками.

Коли тінь упала на Джема, він теж помітив її і, обхопивши голову руками, завмер. Тінь просунулася ще трохи, підняла руку і опустила. Потім повернулася, пропливла над Джемом, далі вздовж веранди і зникла за будинком, так само непомітно, як і виникла.

Джем стрибнув з веранди і помчав до нас. Розчахнув хвіртку і побіг між грядками скрипучої капусти. На півдорозі я спіткнулась, і в цей час на всю околицю прогримів постріл.

Джем і Діл виринули біля мене. Джем важко дихав.

— До школи у двір, а там через огорожу! Швидше, Всевидько!

Він притримав нижній дріт; ми з Ділом перекотилися на другий бік і вже були майже біля прикриття — одинокого розлогого дуба, що ріс на шкільному подвір'ї, коли раптом помітили, що Джема з нами немає. Ми кинулися назад і побачили, як він, зачепившись за дріт, намагається вилізти із штанів і в такий спосіб звільнитися. Нарешті він виплутався і в самих трусах побіг до дуба.

Дуб поминули без пригод, аж тоді відчули, що від страху заціпеніли. Тільки Джем не втратив самовладання.

— Скоріше додому, там хвилюватимуться,— сказав він.

Ми побігли через шкільний двір, проповзли під огорожею на Оленячий луг, що за нашим будинком, знову перелізли через огорожу з тильного боку нашого подвір'я і опинилися перед нашим ґанком. Тут Джем дозволив нам перепочити.

Перевівши дух, ми всі троє, наче нічого й не сталося, попрямували в палісадник, виглянули на вулицю — біля воріт Редлі зібралися люди.

— Нам треба було б теж піти туди. Бо може видатися підозрілим, якщо нас там не буде.

Містер Натан Редлі стояв біля двору з дробовиком у руках. Тут же були Аттікус, міс Моді і міс Стефані Крофорд. Поруч стояли міс Рейчел і містер Ейвері. Коли ми підійшли, на нас ніхто не звернув уваги.

Ми тихенько зупинилися біля міс Моді. Вона оглянулась.

— Де ви були? Хіба ви нічого не чули?

— А що сталося?

— На грядку містера Редлі забрався негр. Ну, він і пальнув з рушниці.

— О! І вцілив?

— Ні,— пояснила міс Стефані.— Вистрілив у повітря. Налякав його так, що той став білий. Каже, що коли хто побачить білого негра, то це він. У містера Натана ще один ствол заряджено, він тільки й чекає, поки щось зашарудить на грядці, і більше вже не стрілятиме в повітря, що б там не було — собака, негр чи... Джем Фінч!

— Що, мем? — запитав Джем.

Тут заговорив Аттікус:

— А де твої штани?

— Штани?

— Штани.

Що було казати? Джем стояв перед людьми тільки в трусах. Я важко зітхнула.

— Е-е-е... містер Фінч!

У яскравому світлі вуличного ліхтаря я побачила Діла. Він силкувався щось вигадати: широко розплющив очі, його повне ангельське личко зробилося зовсім круглим.

— Що це означає, Діл? — запитав Аттікус.

— Я... я виграв у нього штани,— невпевнено пояснив Діл.

— Виграв?.. Як це?

Діл нерішуче почухав потилицю, провів рукою по лобі.

— Там, за ставком, ми грали в покер-роздяганку.

Ми з Джемом полегшено зітхнули. Сусіди, здається, теж нічого підозрілого не вбачали, вони стояли навколо заціпенілі. І все-таки що ж це за покер? Але ми не встигли з'ясувати. Почувся голос міс Рейчел — не голос, а пожежна сирена.

— О боже, Діл Гарріс! Грати біля мого ставка? Я тобі покажу покер-роздяганку!

Аттікус врятував Діла від неминучої розправи.

— Хвилинку, міс Рейчел,— сказав він.— Досі я ніколи не чув, щоб вони грали в якісь такі ігри.