Убити пересмішника - Сторінка 9

Нам все стало зрозуміло.

— Артур Редлі сидить весь час удома, от і все,— пояснила міс Моді.— А ти хіба не сиділа б удома, якби тобі не хотілося виходити?

— Еге, мені все одно захотілося б на вулицю. А чому він не хоче?

Міс Моді примружила очі.

— Ти знаєш цю історію не гірше за мене.

— Не знаю, справді. Мені ніхто не розповідав.

Міс Моді поправила свою вставну щелепу.

— Ти, певно, знаєш, старий Редлі був з баптистів, які миють ноги...

— Так і ви ж баптистка, правда?

— Справді, я баптистка, дитино. Але не така твердолоба.

— Хіба не всі баптисти миють ноги?

— Миють. Дома, у ванні.

— Але ви молитеся не так, як ми...

Міс Моді, певно, вирішила, що легше пояснити, що таке звичайний баптизм, ніж вдаватися до канонів віросповідання.

— Баптисти-ногомийки вважають, що будь-яка розвага — гріх. Якось у суботу кілька баптистів вийшли з лісу. Проходячи повз мій двір, почали кричати, що я разом із своїми квітами попаду прямісінько в пекло.

— І квіти в пекло?

— Так. Квіти горітимуть разом зі мною. Ці ногомийки вважають, що я надто багато часу буваю під божим небом і дуже мало сиджу в чотирьох стінах над біблією.

Моя віра в слово боже похитнулася, коли я уявила собі, як міс Моді шкварчить у пеклі (а воно у кожного протестанта інше). Звичайно, у неї злий язик і добра вона робить людям мало, не те що міс Стефані Крофорд. Проте довіряти міс Стефані може тільки божевільний, а от у порядності міс Моді ми з Джемом ніскільки не сумнівалися. Вона ніколи не сказала про нас лихого слова, була щира з нами, не втручалася в наше особисте життя. Вона була нашим другом. І я зовсім не розуміла, за що таку помірковану людину можна приректи на вічні муки!

— Це несправедливо, міс Моді. Ви найкраща жінка на світі.

Міс Моді всміхнулась.

— Дякую. Але ногомийки вважають, що кожна жінка — це втілення гріха. Вони занадто буквально розуміють біблію.

— То, може, містер Артур тому й сидить весь час дома, щоб бути якнайдалі від жінок?

— Не знаю.

— По-моєму, це безглуздо. Певно, містерові Артуру дуже хочеться в рай, але все-таки він міг би виходити хоч на веранду. Аттікус каже, що бог велить любити людей як самого себе...

Міс Моді перестала гойдатися в кріслі.

— Ти ще надто мала, щоб зрозуміти це,— мовила вона рішуче.— Але є люди, в чиїх руках біблія небезпечніша, ніж пляшка віскі в руках... в руках твого батька.

Я була приголомшена.

— Мій батько не п'є віскі,— обурилась я.— Скільки живе — жодної краплини... Ой, ні, якось він казав, що одного разу трошки випив, але йому не сподобалося.

Міс Моді засміялась.

— Я не те хотіла сказати. Я мала на думці інше: коли б Аттікус і напився, то все одно він не був би такий грубий, як дехто буває навіть у своєму найкращому вигляді. Трапляються люди, які... які надміру дбають про потойбічний світ і не можуть навчитися жити на цьому. Глянь на вулицю, он туди, і ти побачиш, до чого це призводить.

— Ви гадаєте, то все правда, що кажуть про Стр... містера Артура?

— А що кажуть?

Я розповіла.

— Все це на три чверті негритянські казки і на одну чверть вигадки міс Стефані Крофорд,— мовила міс Моді похмуро.— Стефані Крофорд розповідала мені навіть, як одного разу вона прокинулася серед ночі, а він дивиться на неї у вікно. Я поцікавилася, що ж вона зробила, побачивши його,— посунулась і дала йому місце в ліжку? Стефані Крофорд на деякий час замовкла.

Ще б пак! Язичок у міс Моді такий, що кого завгодно примусить замовкнути.

— Що не кажи, дитино, а то оселя сумна,— вела вона далі. — Я пам'ятаю Артура Редлі ще хлопчиком. Що б там люди про нього не казали, а зі мною він завжди був люб'язний. Люб'язний настільки, наскільки міг.

— Як ви думаєте, він справді божевільний?

Міс Моді похитала головою.

— Хіба що тепер збожеволів. Ми ніколи не знаємо, що діється з людьми. Що відбувається по той бік зачинених дверей, які таємниці...

— Аттікус поводиться з нами однаково і надворі і вдома,— вставила я, усвідомлюючи свій обов'язок — захищати батька.

— О господи, дитя, та й годі, я просто розповідаю, як воно буває, навіть не думаючи про твого батька, та коли вже зайшла про нього мова, то я тобі ось що скажу: Аттікус Фінч що вдома, що на вулиці — завжди однаковий. У мене є свіжий торт — хочеш узяти з собою шматочок?

Я дуже хотіла.

На другий день уранці, прокинувшись, я побачила Джема і Діла на задвірку: вони щось жваво обговорювали. Я підійшла до них, але мені, як звичайно, веліли іти геть.

— Не піду. Двір такий же твій, як і мій, Джем. Я теж маю право тут гуляти.

Після коротенької наради з Джемом Діл оголосив:

— Якщо ти зостанешся з нами, то робитимеш усе, що ми накажемо.

— Глянь на цього задаваку! Який розумний знайшовся!

— Якщо ти не пообіцяєш робити усе, що ми накажемо, ми тобі нічого не розповімо,— вів далі Діл.

— Подумаєш, яка велика цяця! Гаразд, що там у вас?

— Ми хочемо передати Страхолюду записку,— мовив Джем, не змигнувши оком.

— Як це? — Я намагалася стримати почуття страху, що охопило мене. Міс Моді легко говорити, примостившись затишно на ґаночку,— вона вже стара. Інша річ — ми.

Джем збирався причепити записку на вудку і просунути крізь віконниці. Якщо в цей час хто-небудь з'явиться на вулиці — Діл подзвонить дзвіночком.

Діл підняв праву руку, і я побачила затиснений у долоні срібний обідній дзвіночок моєї матері.

— Я підійду з другого боку будинку,— сказав Джем.— Учора ми примітили з вулиці, що одна віконниця ледве тримається. Хоч би на підвіконня просунути записку.

— Джем...

— Ні, ти сама напросилася, вороття нема, залишайся з нами.

— Гаразд, але я не хочу вартувати. Джем, того разу хтось...

— Ти будеш вартувати, стежитимеш за тильною стороною подвір'я, Діл стоятиме перед будинком і дивитиметься на вулицю; якщо хто буде йти, він подзвонить. Зрозуміло?

— Зрозуміло. А що ти йому напишеш?

— Ми дуже чемно просимо його,— сказав Діл,— щоб він хоч зрідка виходив з дому і розповідав нам, що він там робить, запевняємо, що не скривдимо його, купимо морозива.

— Ви збожеволіли, він уб'є нас усіх!

— Це я придумав,— сказав Діл.— По-моєму, якщо він вийде і трохи посидить з нами, то йому буде веселіше.

— Звідки ти знаєш, що йому невесело?

— Спробувала б ти посидіти під замком років сто і їсти тільки котів! Б'юсь об заклад, у нього вже виросла отакенна борода...

— Як у твого батька?

— У мого батька нема бороди, він...— Діл замовк, ніби щось пригадавши.

— Ага, піймався, раніше казав, що в твого батька чорна борода...

— Коли хочеш знати, він поголив її минулого літа. У мене є лист од батька, не віриш — можеш прочитати, ще й два долари мені вислав.

— Так я й повірила! Може, він вислав тобі кавалерійський мундир і шаблю? Ну й брехун же ти! Патякай далі.

Діл Гарріс був мастак збрехати, я вперше такого бачила. Крім усіх інших пригод, він сімнадцять разів літав на поштовому літаку, бував у Новій Шотландії, бачив слона, а бригадний генерал Джо Уїлер був його дідом і залишив йому свою шаблю.

— Перестаньте,— сказав Джем. Він заліз під веранду і витяг звідти жовте бамбукове вудлище.— Думаю, що дістану з тротуару.

— А я думаю, що тому, хто не побоявся підійти і торкнутися стіни, вудочка ні до чого,— сказала я.— Пішов би та й постукав у парадні двері.

— Це... інша... річ,— сказав Джем.— Скільки разів тобі про це говорити?

Діл дістав з кишені папірець і віддав його Джемові. Ми всі троє обережно рушили до будинку Редлі. Діл зупинився біля ліхтарного стовпа, а ми з Джемом звернули в провулок. Я поминула Джема, дійшла до повороту і глянула навкруги.

— Спокійно. Ніде ні душі,— повідомила я.

Джем зиркнув на Діла. Той кивнув головою.

Тоді Джем прикріпив записку до вудлища і простяг її до вікна, яке заздалегідь намітив. Але вудлище було коротке, до вікна не діставало якихось кілька дюймів. Джем нахилився вперед скільки міг і тицяв вудлищем у напрямку вікна. Я стежила за цією операцією, а тоді покинула свій пост і підійшла до Джема.

— Ніяк не закину записку,— пробуркотів він,— до вікна дістало, а відчепити там не можу. Йди на вулицю, Всевидько.

Я вернулася на своє місце і глянула за поворот на безлюдну вулицю. Потім озирнулася на Джема, який терпляче намагався просунути записку на підвіконня: папірець усе падав на землю. Джем знову й знову піднімав його вудкою і тицяв у вікно; я подумала, що коли навіть це послання і дійде до Страхолюда, він нічого не розбере. Я знову глянула на вулицю і раптом почула дзвіночок. Я різко обернулася — зараз на мене кинеться Страхолюд із жахливими і закривавленими іклами. Натомість побачила Діла, який щосили дзвонив у Аттікуса під носом. У Джема був такий нещасний вигляд, що я вже не наважилася й докоряти йому. Казала ж, щоб нічого не затівав. Він поплентався по тротуару, тягнучи за собою вудлище.

— Перестань дзвонити,— наказав Аттікус.

Діл опустив дзвоник; стало так тихо, що мені захотілося, щоб дзвіночок залунав знову. Аттікус зсунув на потилицю капелюха і, взявшись руками в боки, запитав:

— Ти що тут робиш, Джем?

— Нічого.

— Перестань викручуватися. Кажи.

— Я... ми хотіли дещо передати містеру Редлі.

— Що ж саме ви хотіли йому передати?

— Листа.

— Покажи.

Джем подав брудний, пом'ятий папірець. Аттікус намагався збагнути написане.

— Чого це вам захотілося, щоб містер Редлі вийшов з дому?

— Ми думали, що йому з нами буде весело...— почав було Діл, але Аттікус глянув на нього так, що той знітився й замовк.

— Сину,— мовив Аттікус, звертаючись до Джема,— я хочу сказати тобі одну річ, сказати і більше не повторювати: перестань мучити цю людину. І ви обоє теж.

Що б містер Редлі не робив — це його діло. Захоче він вийти — вийде. Захоче лишатися вдома, у своєму власному будинку,— це його право, і він обійдеться без турбот таких, м'яко кажучи, цікавих, як ми. Чи сподобалося б нам, якби Аттікус вдерся ввечері, не постукавши, в нашу кімнату? А ми саме так чинимо щодо містера Редлі. Нам здається, що містер Редлі поводиться трохи дивно, а йому його поведінка не здається дивною. До того ж чи не спадало нам на думку, що коли хочеш з людиною поговорити, то ввічливіше заходити через двері, а не лізти у вікно? Нарешті, ми повинні триматися якнайдалі від цього будинку, поки нас туди не запросять, не слід більше грати в нерозумну гру, за якою нас застав Аттікус, або глузувати з будь-кого на нашій вулиці чи взагалі в нашому місті...

— Ми й не думали глузувати з нього,— сказав Джем,— ми просто так...

— Ага, значить, ви просто так це робили, правда?

— Що робили? Глузували?

— Ні,— сказав Аттікус,— своєю грою ви перед усіма сусідами виставляли напоказ його життя.

Джем, здається, навіть обурився.

— Я цього не казав! Не казав!

Аттікус сухо засміявся.

— Ти ж щойно сам це визнав.