Уїкенд на Південному березі - Сторінка 17

— Для мене убити людину — надто серйозна річ.

— Ти не миришся з війною, але воюєш.

— Знаю, що ти маєш на увазі! — відповів Майя.

І додав:

— На твою думку, мені треба дезертирувати.

— Це було б розумніше.

— Виходить, розумно дати себе розстріляти одразу, щоб не бути вбитим згодом?

Суперечка знову зайшла в глухий кут. "Все, що я говорив цього вечора, пішло намарне", — з сумом подумав Майя.

Двері халабуди стояли розчинені навстіж, і Майя, підійшовши ближче, почув хрипкий посвист, що раз у раз вихоплювався з рота Дері. Це скйдалося на передсмертний хрип. Дері спав.

— Проходь перший.

— На добраніч.

— На добраніч, старий, — сказав Майя.

П'єрсон зник в халабуді. Дері й він займали спідні койки, Майя та Александр — горішні. Майя почув скрип складеного ліжка і тихий стукіт чобіт, що їх П'єрсон обережно ставив на підлогу. Він і собі зайшов, зробив два кроки і спіткнувся об щось м'яке.

— Чорт забирай, — сказав чийсь злий голос, — ти не міг переступити?

— Що тут таке? — спитав Майя.

Праворуч задзвенів сміх П'єрсона.

— То ж Піно! Адже Александр тебе попереджав.

— Тьху, я зовсім забув! Бідний Піно!

— Наплювати на тебе бідному Піно! — озвався злий голос.

П'єрсон знов засміявся юним сміхом бойскаута.

— Гаразд, татусю, — мовив Майя. — Прошу вибачення.

Він видерся на свою койку й простягся на вузькому ложі. Він лежав і слухав, як вовтузиться внизу П'єрсон. В халабуді було темно, але йому здалося, ніби він його бачить.

Ось той скидає уніформу, акуратно складає і мостить під голову замість подушки. Лягає. А зараз читає свої молитви. А може, цього вечора він і не молиться. Ні, подумав Майя, він повинен молитися. Цей ІТєрсон дуже набожний. Він не з тих, що шахрують з господом богом! Онде він лежить праворуч. Сорочка кольору хакі та короткі штани, в яких він схожий на бой-скаута, завжди чисті. Він склав долоні під рожевою щокою й молиться. Щойно, коли я спіткнувся об Піно, він засміявся невинним сміхом учня коледжу. Оцей П'єрсон милується своїми витівками, всякими жартами та дотепами на адресу хлопців. Зараз він лежить на правому боці, опустивши довгі вії на червоні щоки, й молиться. Він молиться за свого Тата, іже єсть на небесах, аби той захистив його від Лукавого.

Вже давно затих П'єрсон, а Майя все ще не спав: він лежав, склавши руки під головою, втупившись у пітьму широко розкритими очима.

— Ти не спиш? — спитав чийсь тихий голос.

Майя випростав руки з-під голови й повернувся вліво. Його очі вже звикли до пітьми, і він розрізнив на койці навпроти голову Александра. Той звівся на лікті і теж, мабуть, силкувався побачити Майя.

— Ні, — тихо відповів Майя.

— Про що ти думаєш?

— Про війну.

— Кинь думати про це.

— А про що я, по-твоєму, повинен думати?

— Я й сам не знаю. Скажімо7 про жінок.

— Це не завжди вдається. До того ж, про жінок я думаю вранці.

— Спробуй думати завжди.

— Ні, — одказав Майя, — не виходить, а в такому разі не треба силувати себе. Бо інакше з'являються сумні думки і про жінок.

— А у мене — ніколи, — сказав Александр. — Коли я думаю про свою дружину, сумні думки ніколи не з'являються.

— Бо то ж твоя дружина.

— Авжеж, — відповів Александр, — бо то моя дружина.

Запала мовчанка, далі знову заговорив Александр. Він намагався — щоб не розбудити хлопців — приглушувати свій лункий голос.

— Дивно, що в тебе й досі немає жінки, Майя.

— Бо я неодружений.

— Та я не про дружину.

— Все одно.

— Мене це страшенно дивує. Такий хлопець — і немає нікого.

— Не знаю. Так вийшло.

— І ніколи не було?

— Та ні, було. Двічі або тричі. Врешті знайомство уривалось.

— Не клеїлось?

— Егё ж.

— І ти за ними зараз жалкуєш?

— Ні. Але їх я теж не звинувачую. Можливо, винний я сам.

—: Це мене дивує. Ти ж не з тих, що підло поводяться з жінками.

— О, ні, — відповів Майя. — Тут не та причина.

— Тоді ж яка?

— Може, я не дуже вірив у кохання.

— А все-таки трошки вірив?

— Спочатку вірив.

— От бачиш!

— Але цього замало. Щоб кохання було міцним, треба непохитно вірити в нього. Треба чіплятись за віру, коли віриш навіть наполовину.

— І ти був щасливий, коли вірив?

— Так. Я був щасливий. Я був досить щасливий, на мою думку. Бо робив те, чого хотів.

— Я теж, — сказав Александр, — робив з ними те, чого хотів.

— І водночас мав дружину?

— Так.

Помовчали.

— Ти зраджував свою дружину, Александре? — спитав Майя.

— Бувало.

— І це, по-твоєму, добре?

— Це інша річ. її це не стосувалось.

— Ти, мабуть, любиш свою дружину ще й тому, що почуваєш свою зверхність над нею.

— Що ти там співаєш? — сердито відповів Александр. — Я не відчуваю ніякої зверхності. Це моя дружина і край.

— А як же інші?

— Хто інші?

— Та оті, з якими ти її зраджуєш?

— A-а, оті! — мовив Александр. — На біса вони мені здалися!

Майя засміявся.

— Чого ти смієшся? — здивовано спитав Александр. — Не бачу в цьому нічого смішного.

— Я сміюсь, бо ти мені страшенно подобаєшся.

— Мелеш казна-що.

— Твоя дружина, твоя робота, твоя халабуда, твій товариш! — сказав Майя.

— Ну то й що?

— То це, виходить, я твій товариш? — задирливо спитав Майя.

— Ет, плещеш язиком.

— То це я твій товариш, Александре?

— Вимкни свій плескофон, — огризнувся Александр. — Бо я вже хочу спати.

— То це я твій товариш, Александре?

Александр перевернувся на своїй койці, і тепер Майя бачив тільки його широку спину. Трохи згодом він ліг і собі, випростав довгі ноги й підсунув руки під голову.

У НЕДІЛЮ ВРАНЦІ

— Куди ти йдеш?

— Не знаю. Прогуляюсь по пляжу. Може зайду і в Брей-Дюн.

Александр глянув на Майя.

— Смішно, — мовив він. — Завжди тебе кудись тягне. Бігаєш направо й наліво. Ти непосида. А що це тобі дає? Що це тобі дає, питаю я тебе?

Майя знизав плечима.

— В обід прийдеш?

— Звичайно.

— Оце вже краще, — мовив Александр.

Майя пішов алеєю Сана, звернув ліворуч

1 опинився на пляжі. Він почув, що хтось його наздоганяє.

— Майя!

Це був Дері. Він аж засапався від швидкої ходи.

— Ти сопеш, мов тюлень!

— Бо я не атлет, — сказав Дері.

Пройшли кілька кроків.

— Який гарний день!

Майя повернув голову й глянув йому в очі.

— Ти хочеш зі мною поговорити?

— Так.

— Гаразд, — мовив Майя.

Він сів на пісок, вийняв з кишені сигарету й запалив. Дері кілька секунд тупцював біля нього, потім сів і собі. Майя мовчки курив.

— Так от, — почав Дері, — я зовсім не маю наміру здаватися фріцам у полон.

— То що? Ти також хочеш спробувати сісти на судно?

— Не такий вже я дурень.

Помовчали.

— І що ж ти надумав?

Дері глянув на нього.

— Так от, — заговорив він знову. — Я переодягнусь у цивільне, оселюсь е якому-небудь будинку і буду там, поки прийдуть фріци.

— А якщо фріци тебе злапають?

— Не злапають.

— Вони спитають у тебе документи.

— З документами у мене все гаразд.

Він витяг з кишені військовий квиток і простяг його Майя. Там було зазначено, що солдат Дері звільняється од Військової служби через хворобу серця. І стояла дата: 2 лютого 1940 року.

— Сіріллі?

— Від тебе нічого не приховаєш.

— Непогано. Але фріци поцікавляться, що ти тут робиш.

— Я тут мешкаю.

Він вийняв з бумажника якийсь папірець і теж простяг Майя. Це була квитанція за квартирну плату від 1-го січня 1940 року.

— З квитанції видно, що я проживаю в Брей-Дюні шість місяців.

— Підробка?

— Зовсім ні. Все справжнє, крім дати. Можеш собі уявити — я мешкаю на невеличкій фермі поблизу Брей-Дюна.

— Відколи?

— Від учорашнього дня.

Майя свиснув.

— Хлопці про це знають?

— Ні, я це кажу тільки тобі.

— Стривай, — сказав Майя, — а чому мені?

Він набрав у жменю піску і спроквола пропустив його між пальців.

— Бо я хочу тебе взяти в компанію.

— Мене? Чому це мене?

— А я й сам не знаю, — відповів Дері. — Мабуть, тому, що ти мені подобаєшся.

— Не вигадуй — кажи прямо..

— Правда. Не віриш? — вигукнув Дері.

Майя якусь мить дивився на нього.

— Послухай, — мовив він. — Я не буду заперечувати, що я тобі подобаюсь. Але ти не тому хочеш мене взяти в компанію.

— А чому ж?

— Саме про це я тебе й питаю.

— Запевняю тебе… — почав Дері.

— Не роби з мене дурня.

Дері глянув на нього, і його очі знову сховались за окулярами.

— Гаразд, — мовив він. — Так от: ти знаєш німецьку мову, чи не так?

— Он воно що, — сказав Майя. — Тобі потрібен перекладач.

Він зрівняв долонею невеличкі купки піску, що понасипав біля себе.

— А навіщо тобі здався перекладач?

— Навіщо? — перепитав Дері. — Завжди може стати в пригоді людина, що розмовляє мовою окупантів. Це викликає більше довір'я. Наприклад, до моїх документів.

— Тобі не потрібен перекладач для документів. Твої папери в порядку.

— Та воно так… Проте хтозна, що може бути.

— Та вже відомо що.

Майя якусь хвильку дививсь на Дері.

— Отже, ти зважився?

— На що? — з невинним виглядом спитав Дері.

— Та викладай скоріше, що ти там надумав, — нетерпляче промовив Майя. — Розкажи докладно про свій план, коли хочеш, щоб я взяв у цьому участь.

— Який план?

— Бувай здоров! — сказав Майя, підводячись.

Дері підвівся й собі. Він, вагаючись, дивився на Майя. А Майя повернувся до нього спиною й рушив геть. Дері побіг за ним слідом.

— Послухай… я зробив деякі запаси на моїй фермі.

— Запаси? — спитав Майя, обертаючись.

— Взуття, автомобільні камери…

. Майя зупинився, наче вкопаний. Потім раптом зареготав.

— Мільйони, — крізь сміх мовив він, — мільйони, які треба лише взяти.

— Чого б я ото сміявся? А хоч би й так! Майя реготав і, минула якась хвилина, перш ніж він зміг знову заговорити.

— А кому ж ти продаватимеш своє взуття? Може, фріцам?

— Не такий я дурний, — відповів Дері.

— Я їх продаватиму цивільним, але не тут. Найважче в цій справі — транспорт, — додав він з поважним виглядом. — Транспорт — головна проблема. Але, скажу тобі, у мене є грузовик. А все інше — дурниця. Не думаю, щоб фріци затримали мене на дорозі, коли буде відновлено комунікації.

— Вони просто заберуть у тебе твої шкарбани.

— Ну, це ще невідомо. Не вірю, що фріци накладуть лапу на все приватне майно.

— Приватне майно! Таке сказав!

— А звідки видно, що ці шкарбани — майно французької армії? Це ж на них не написано. Досить мати на них рахунки.

— А вони в тебе є?

— Будуть, — просто відповів Дері.

Майя мовчки дивився на нього.

— Отже, — по паузі мовив він, — я буду при тобі, щоб налагоджувати стосунки між тобою і фріцами. Так?

— Так.

— Цікаво! — сказав Майя.

Він мовчки пройшов кілька кроків, зупинився і глянув на Дері.

— І я з цього щось матиму?

— Безперечно.

— Безперечно! — повторив Майя.

І знову зареготав.

— Чому ти смієшся? — спитав Дері.