Уїкенд на Південному березі - Сторінка 18

— Ти не віриш, що це можна залагодити?

— Навпаки, мені здається, що це залагодити можна.

— Так у чім річ?

— Ні в чім. Просто мені смішно, от і все.

— Це твоє право, — сухо відказав Дері.

— Отже, ти пристаєш на пропозицію? Майя глянув на Дері.

— Ти бува не мариш?

— Ти не згоден?

— Ні.

— Але чому? — несподівано люто спитав Дері.

— Правду кажучи, — повільно мовив Майя, — я на цьому не розуміюсь.

— Послухай, — почав Дері, — по-перше, це цілком реальна справа. По-друге, риск хоч і є, але незначний. По-третє, це нікому не на шкоду. Навпаки, я такої думки: краще, що я позбирав оці шкарбани, а не фріци.

— Твоя правда.

— То в чому ж річ?

— Нецікаво мені — от і все.

— Ти занепав духом.

— Ні, — заперечив Майя. — Поки що ні. Твою Ідею про перевдягання я підтримую. Може, це й безглуздо, але я про це не подумав. А торгівля взуттям—то не для мене.

І він з цікавістю поглянув на Дері.

— Скажи мені, — спитав він, — як ти можеш отак любити гроші?

— Їх люблять усі. Весь світ.

— Ага! Ось що тобі запаморочило голову, — трохи помовчавши сказав Майя.

— То ти не згоден?

— Ні.

— Послухай, а ти все-таки поміркуй.

— Уже все обміркував.

— Тоді ти дурень, — люто кинув Дері.

Майя глянув на нього.

— Можливо.

— Якщо я дурень, — додав він за хвилину, — то буду ним до кінця.

Вони стояли один проти одного. Майя подумав, що він завжди ставився до Дері з якоюсь зневагою. Зрештою, скорше через дріб'язкові причини: Дері гладкий, Дері боягуз, Дері скупий, Дері не любить жінок. Але тепер зневаги він не відчував. Так любити гроші — це майже геніально!

— А взагалі, — сказав він усміхаючись, — ти з твоїми мільйонами — поет.

— Ти з мене смієшся.

— Ні, — одказав Майя, — ти справді поет.

— У всякому разі, — сказав Дері, — не кажи про це нікому.

— Навіть Александрові не казати?

— Навіть йому.

— Як хочеш, — сухо сказав Майя.

— Що ж, — мовив Дері, — до побачення.

— До побачення, поете, — відповів Майя.

І попрямував далі. "А він таки поет!" — пробурмотів він і знову засміявся.

Йдучи, Майя неуважно поглядав навколо. Нараз він різко зупинився, вкрай здивований. Англійські гвинтівки, яких іще вчора стільки валялося на дюнах та пляжі, зникли. Зараз не було видно ані однісінької. Мабуть, якогось командира обурило те, що отак покидали зброю, і він віддав наказ її зібрати, і цей наказ було виконано за одну ніч.

Майя помітив перед себе на пляжі машину. Раніше її тут не було. Майя підійшов і, просунувши голову у віконце, зазирнув усередину. Здається, машина ціла. На панельці в замку стирчав ключ. Майя крутнув його. Засвітилась, маленька лампочка. Він сів за кермо і натиснув кнопку стартера. Мотор одразу загарчав. Той, хто приїхав сюди в цій машині, мабуть, дуже поспішав, бо навіть не забрав ключа. Можливо, якийсь священик. Саме в отаких невеличких машинах їздили вони дорогами Фландрії під час оцієї чудернацької війни. Вони розвозили слово боже частинам, розкиданим по селах. Ось священик прибуває в частину. Томмі одразу підводяться. Святий отець запитує, чи читають вони біблію. Томмі відповідають. Тоді священик читає молитву, роздає брошурки на релігійні теми і їде собі далі.

Майя пустив мотор на повну силу. Рвучко переключив швидкість. Відчув, як колеса пробуксували в піску, далі вискочили з ямок, і машина покотилася вперед. Він усміхнувся, згадавши Дері з його готовими мільйонами. А взагалі, той має рацію. На оцих кількох прибережних кілометрах розкидані казкові багатства. І все твоє. Віднині — все твоє. Тільки простягни руку й бери. Залишалась одна проблема — транспорт, але Дері, очевидно, розв'язав і її.

Майя кинув машину, під'їхавши до перших будинків Брей-Дюна. Натовп зробився дуже густий, а на пляжі колони томмі простяглись аж до обрію. Між двома віллами Майя помітив якийсь дивний горб: немовби там прорився велетенський кріт. То було маленьке сховище у вигляді тунелю. Котлован, прикритий листовим залізом і присипаний зверху тонким шаром землі. Навряд щоб ця яма могла служити надійним захистком. Майя просунув голову всередину. В ніс ударив нудотний сморід. Там було повно людей. Десяток солдатів і кілька цивільних лежали просто на землі. Замурзані, неголені, в брудній уніформі. Коли Майя нахилився, щоб краще на них роздивитися, до нього, мов по команді, повернулись усі обличчя. І враз знявся лютий галас.

— Що з вами? — спитав Майя.

Галас посилився.

— Забирайся! — почув він чийсь голос.

— Я?

— Авжеж, ти!

— Забирайся, негіднику! Не стовбич перед входом!

— Але чому?

Галас тепер звучав погрозливо. ! в усіх очах, що втупилися в нього з глибини ями, ошелешений Майя прочитав люту ненависть.

— Боже милостивий! — мовив він. — Маю ж я право десь стояти.

— Послухай! — закричав голос.

В ньому звучав гнів, але вже відчувались примирливі нотки.

— Заходь або ж іди геть! Заходь. Ми посунемося.

— Чого я туди полізу?

— Тоді забирайся! — люто зарепетував голос.

— Але чому? — спитав Майя.

Та його слова заглушив страшенний галас. Це був один нечленороздільний, дикий, мов гавкіт зграї хортів, крик.

— Ти заберешся звідси? — знову почув він той самий голос. — Ради бога! Ти заберешся звідси?

— Але чому?

— Одійди від дверей, негіднику!

— Але чим я вам заважаю? — і собі загорлав Майя.

— Чим ти нам заважаєш? — вигукнув уже знайомий голос. — Чим ти нам заважаєш, негіднику? Через тебе нас помітять юнкерси!

. Майя засміявся.

— Юнкерси! Але ж зараз у небі немає жодного.

Галас дедалі наростав.

— Одійди від дверей, шпигуне! — гукнув хрипкий голос, якого Майя ще не чув.

В смердючій норі зробилось зовсім темно, не можна було побачити, хто говорить.

Майя нахилився трохи далі всередину, щоб краще роздивитися. Але ж ці хлопці ніби й не божевільні!

— Послухайте! — сказав він. — Ви що, подуріли? По-вашому, юнкере запримітить одного чоловіка серед десятків тисяч інших!

І спеціально спікірує на вашу нору, щоб скинути на неї бомби! Це ж безглуздя.

— Ось підожди! — крикнув той самий хрипкий голос. — Ось я зараз вийду — я тобі ноги поперебиваю!

— Вийдеш? — спитав Майя. — А юнкерси?

Черевик, кинутий з глибини ями, впав до його ніг.

— Забирайся, опудало! — гукнув хрипкий голос.

Невже вони й справді вважають себе в безпеці у цій вкритій бляхою норі? Майя мало не зареготав.

Він подумав, що б його сказати, нічого не надумав і, піднявши черевик, щосили жбурнув його в землянку.

Кілька хвилин він йшов навмання. А коли підвів голову, то здивувався, уздрівши перед собою гараж, у якому вчора здибався з Піно. Тільки вчора! А скільки за цей час відбулося подій! Щось змінилося довкола. Був іще один наліт. А навпроти гаража стояв Жаннин будинок, мабуть, єдиний цілий будинок на всій вулиці.

Майя перейшов вулицю, постукав у двері. Ніякої відповіді. Він пройшов одну за одною кімнати нижнього поверху. Паркет рипів під ногами. Щомиті він сподівався почути за своєю спиною: "Чого вам треба, мосьє?" Вона стане в дверях, як і вчора. Який хоробрий вигляд мала вона, кажучи це! І як, мабуть, калатало її серденько! Але ні, цього разу ніхто не виходив. Проте усюди підметено. І витерто порох на меблях.

Майя добувсь до кухні. Там усе було так, як і напередодні. На столі та сама пляшка з вином з химерним корком у вигляді людської голови. Пляшка майже порожня, але в двох склянках, що стояли біля неї, залишилось трохи вина. Це заінтригувало Майя. Бо коли він учора випив вино, вона одразу взяла склянку, сполоснула й сховала в стінну шафу. Можна було подумати, що в цьому домі діяв закон, згідно з яким під страхом смерті заборонялося залишати на столі брудний посуд. Дві склянки… А біля однієї ще й розлито трохи вина. В домі всюди прибрано охайно,, все аж виблискує. І оця винна пляма, оці дві немиті склянки…

Майя знову зайшов до їдальні, провів пальцем по старовинному буфету. Трохи пахло мастикою. Жодної вибитої шибки. Очевидно, хтось одчиняв вікна під час повітряної тривоги. На вікнах білі завіски. Все ціле,, бездоганно чисте, все на своєму місці. На вулиці натовп, пил, сміття, безладдя. А сюди війна і не заглядала. Маленький будиночок лишався таким, як і раніше. Блищала нещодавно натерта мастикою підлога. Майя оглядівся довкола й усміхнувся, побачивши те, чого шукав. Пара фетрових виступців чекали біля дверей на відвідувача. Він засунув у них ноги і, злегка ковзаючи, пройшовся по кімнаті. Запах мастики, фетрові виступці… Яке це все рідне!

Він не міг отак піти геть. Сів у єдине крісло біля вікна, запалив сигарету. Знайшов і попільничку: вона вставлялась під шкіряну накладку на підлокітнику. Латунна попільничка сяяла, мов золото. Жанна, мабуть, начищала її сьогодні вранці. Адже то, певно, дуже приємно — чистити річ, що так гарно блищить! Майя згадав дві брудні склянки на кухні. Дві брудні склянки в такому домі! Він підвівся, сунув ноги у фетрові виступці й попрямував до дверей. Дивно, що всі виїхали геть, що ніхто не стереже дім. Зараз стільки мародерів! Це просто диво, що він не застав двох або трьох солдатів, які трощили б меблі або нишпорили по шухлядах, Нараз Майя спинився. Йому здалося, що він почув над головою ніби тупіт, а потім крик. Він прислухався. Цього разу справді почувся крик. Слабкий, ніби здушений.

Майя добувсь до вестибюля й подавсь угору сходами. Вони були темні й виходили на вузеньку площадку. Дві ручки біліли в напівтемряві. Майя навмання повернув одну. Двері розчинились, і від яскравого світла він примружив очі. Кімната велика, на двоє вікон. Та перше, що побачив Майя, була спина солдата. Широка спина, а над нею могутня шия. Здавалось, солдат сперся ногами на ліжко і з кимсь боровся. Майя почув, як він голосно вилаявся. І раптом знову той самий здушений крик. Він ступив крок уперед і побачив другого солдата, якого доти затуляла широчезна спина першого. Цей стояв до дверей лицем. Він схилився над ліжком з протилежного боку, простягнувши вперед обидві руки. Типове обличчя волоцюги. Вони так захопилися, що зовсім не почули, як зайшов Майя. Обидва схилились над ліжком і час від часу тупотіли ногами, ніби борючись з кимсь.

Велетень весь час бурмотів прокльони. Майя ступив іще крок, і враз його ноги ніби прикипіли до підлоги.

— Негідники!

Він закричав з такою силою, що аж сам не пізнав свого голосу. Ті двоє повернули до нього голови.