Українська Дивізія "Галичина" - Сторінка 13

Майстерно вишукавши пункти стику дивізій, ворог вів по них безупинні удари. Головний удар він спрямував на точку стику між Українською Дивізією і її правим сусідом — 349-ою дивізією. Найбільшим недоліком під час боїв в оточенні був брак нормального зв'язку у напрямі правого сусіда. Та ворог не відкрив цього факту й не використав цієї сприятливої для нього обставини.

Розгортаються оборонні бої. Ворожі наступи чергуються з сильними розвідувальними і штурмовими діями. Важкі бої тривають за села Пеняки, Гуту Пеняцьку, Гуту Верхобузьку, Майдан Пеняцький і Суходоли. Дивізія змушена щораз частіше відправляти деякі свої частини на очищення лісів від ворога, якому вдалося пробитися крізь лінії під час численних пробоїв. Тим часом ворожий тиск посилився із заходу, що утруднювало постачання.

Численні ворожі вломи на відтинку всього корпусу примушують його командування кількакратно скорочувати фронт, щоб таким способом створити резерви. Відтоді почалися безперервні нальоти ворожих літаків. У повітрі їх цілі хмари. Вони беруть під обстріл все, що появиться у місцевості, засипають великою кількістю розривних бомб малі ліси. Переміщення частин постачання, спричинені скороченням фронту, неможливі вдень. Зчасом все, що найменше потрібне для боїв чи постачання, треба знищити або покинути. [22]

Спеціяльна проблема створилася у службі зв'язку. За короткий час майже всі телефонні проводи порозривані до такої міри, що треба було користуватися радіоапаратами. Але й ці апарати, в наслідок перевантаження, незабаром у більшості не діяли, так що врешті вся передача наказів і звідомлень відбувалася за допомогою післанців.

Тим часом ситуація на відтинку Української Дивізії дійшла критичного становища. Численні вломи вдається ще сяк-так стримати, але тільки вже з допомогою недобитків інших частин. Наші втрати великі. Критичним пунктом відтинку всього фронту стала Українська Дивізія. Введення в дію великого числа большевицьких реактивних мінометів ("катюш") спричинює велике спустошення і впливає вирішальне на мораль вояків. Від командирів приходить щораз більше звідомлень, що їхні частини не можуть довше втриматися. Виявляється, що українські вояки психічно ще непідготовані до такого важкого бою. Але цього не треба було від них вимагати, бо також багато німецьких частин попало в паніку. Жорстокі бої розгортаються за село і замок Підгірці, положених на панівній висоті. Вони кількакратно переходять з рук до рук. У цих боях переважно стоять 29 і 30-ий полки. Важкі бої йдуть під Кадовбицями і Цішками. Ворожі танки досягають уже Олеська і з'єднуються з деякими своїми слабими відділами, які пробилися вже із заходу — від Бузьку. Наші протитанкові команди часто нищать ворожі танки з близької віддалі. Добре б'ється курінь фюзилерів і курінь саперів, який перебуває у безперервних боях довший час. 31-ий полк, весь штаб якого загинув на північ від Сасова, починає виявляти ознаки розпаду. Часто доводиться перекидати поодинокі курені на прикриття слабих місць на сусідніх відтинках; наприклад, один курінь Дивізії був довший час відряджений на оборону села Опаки (дивись схему ч. 6).

В такій ситуації повинні були початися заходи відкриття кітла ззовні. До наступу з південного заходу пішли 8-ма танкова дивізія і 20-та дивізія панцерних ґренадирів. Оточений ХІІІ-ий корпус повинен одночасно вдарити на південь у напрямі відтяжувальної атаки. Але до відкриття кітла ззовні не дійшло, бо обидві наступаючі дивізії мусіли відступити під сильним тиском переважних сил ворога з півдня, щоб самим не попасти в оточення. У той час совєтське командування перенесло вже головний удар наступу на південь від Львова.

ХІІІ-ий корпус одержує наказ до прориву з оточення. Командир корпусу вибирає напрям на південь, на Подільську височину, — місце найслабшого ворожого тиску. Прориву у цьому місці ворог найменше сподіватиметься, бо атака на покриті густим лісом, стрімкі береги Подільської височини суперечила б усім правилам воєнної науки. Одна вермахтівська дивізія та Українська Дивізія, які найдалі висунені на північ, дістали наказ залишитися на своїх позиціях, боронити їх якнайдовше і тільки під найсильнішим тиском ворога повільно відступати на південь, щоб тим уможливити іншим частинам корпусу прорив з кітла. Після виконання цього завдання, обидві дивізії, якими командував генерал-майор Фріц Ліндеманн (Fritz Lindemann), приєднаються до решти корпусу.

Усі дивізії корпусу виставили спеціяльні команди з завданням збирати всі недобитки своїх і інших частин та вводити їх у бої. У такій ситуації мусять бути зроблені всі можливі заходи, щоб не допустити до нових ворожих вломів, які, саме в той критичний момент, знівечили б всі пляни прориву і довели б до цілковитого знищення і так вже сильно послабленого корпусу.

У той час до Української Дивізії прибуває делеґація від Української Повстанської Армії. Вона виявила свою готовість допомогти Дивізії. Вояки УПА — це молоді хлопці, без військового вишколу, у цивільному одязі. Дивізія не має для них обмундирування і як в інтересі вояків Дивізії, так і бійців УПА, мусить відмовитися від пропонованої допомоги.

Та вже увечорі, коли мав початися відступ, в районі корпусу створилося кілька ворожих вломів, між ними найважливіший, що мав вирішальне значення, на відтинку Української Дивізії. Ситуація дуже грізна. Її вдалося опанувати щойно за допомогою інших частин. Саме тоді командуючий генерал просить генерала Фрайтаґа поінформувати його про бойову ситуацію на дивізійному відтинку фронту. Генерал Фрайтаґ повідомив, що він не в стані командувати далі Українською Дивізією, бо не має над нею жадного контролю. Начальник штабу Дивізії, який чув розмову, не вірить своїм вухам. Його вразила заява командира. Чому генерал Фрайтаґ ніколи навіть не натякав на таку можливість своєму найближчому тактичному співробітникові? Генерал Фрайтаґ прийняв своє рішення на власну руку, непродумане і в поспіху, під впливом грізних обставин у критичному положенні, і без надуми негайно зголосив це до свого начальства. Не диво, що таке вирішення командира Дивізії спричинило загальне вороже ставлення до нього. Можливо, що пізніше він сам шкодував про своє рішення. Можливо, що в загальному інтересі корпусу це вирішення було правильне. Щоправда, деякі підрозділи Дивізії не були під контролем командира, бо не існувало ніяких засобів зв'язку. При наступному ворожому наступові прийшло б до розгрому фронту на відтинку Дивізії, і тоді генерал Ліндеманн не міг би виконати свого завдання охороняти тили корпусу, що, в свою чергу, призвело б до повного знищення корпусу. Одначе командир Дивізії повинен був найперше запропонувати підпорядкування йому місцевих резерв інших частин, щоб ними підтримати свій фронт. Це йому так само вдалося б, як пізніше це вдалося генералові Ліндеманнові, бо місцеві резерви були ще в розпорядженні. Командуючий генерал прийняв резиґнацію генерала Фрайтаґа і підпорядкував усі частини Дивізії Ліндеманнові, а Фрайтаґа взяв у розпорядження свого штабу. Попри це, генерал Фрайтаґ не повинен був прийняти цієї функції, а мусів би залишитися на фронті з останнім відділом своєї Дивізії. Генерал Ліндеманн стабілізував фронт за допомогою власних місцевих резерв.

У запеклих боях північний фронт корпусу поволі відступав на південь. Ситуацію врятовано. Жорстокі бої розвиваються за лісисту висоту і село Гавареччина. Дальші атаки ворога почалися із сходу — за переходи коло села Білого Каменя; їх вдалося стримати під Святою Горою.

В складі частин генерала Ліндеманна українські вояки билися хоробро. Не занотовано жодного випадку переходу українського вояка Української Дивізії на большевицький бік.

По Бродах

22 липня 1944 року корпус прорвав південну стіну кітла, недалеко на захід від Золочева, між селами Княжим і Ясенівцями. Чотири штурмові гармати 8-ої танкової дивізії пробилися аж до цього місця, але відкрити кітла ззовні не вдалося. З найбільшим геройством боронилися під найважчим тиском ворога всі частини генерала Ліндеманна, між ними численні українські вояки, — і все ж таки уможливили решткам корпусу вирватися з оточення. Зводячи запеклі бої, частини корпусу повільно відступали на південь. Почапи, Белзець, Скварява — це назви, які ніколи не забудуться у пам'яті вояків корпусу. Спочатку прорив мав тільки 150— 200 метрів; щойно згодом вдалося його більше поширити. Отвір кітла був під безнастанним найважчим обстрілом усіх родів зброї. Ворожі танки товклися ушир і вздовж прорваного коридору, обстрілюючи й валкуючи гусеницями всю місцевість. Спереду, ззаду, з боків — звідусіль сипався град ворожих куль. Командуючий генерал керував боєм у смузі на південний захід від Хильчич.

Безпосередньо перед місцем прориву, на південь від залізничої колії Бузьк — Золочів, підносяться стрімкі береги Подільської височини. Їх зайняв ворог, щоправда, не дуже численними, але зате добре замаскованими частинами, між якими було багато досвідчених снайперів. У штурмі на височину, від сильного вогню, головне 2-см протитанкової артилерії ззаду, та добре замаскованих снайперів спереду, впала не одна жертва. При подоланні стрімких берегів не можна було з собою нічого взяти крім найпотрібнішої ручної зброї. Ми зазнали дуже великих втрат (дивись схему ч. 7).

Під час штурму дії ворожих літаків припинилися, мабуть, тому, що в цій ситуації годі було розрізнити свого від ворога. Зате появилися два німецькі винищувачі, перші і останні німецькі літаки під час всіх боїв у брідському кітлі. Одначе вони не втручалися в бої.

Тим часом ворог не обмежив своїх дій тільки до оточення корпусу під Бродами; на південній частині фронту він пішов значно вперед на захід. Таким чином пролом з кітла ще не означав волі — треба було пробиватися далі. Перед нами ворог встиг спорудити численні опірні пункти. Деякі з них мали по два-три танки. У містечку Гологорах був один з таких пунктів, який наніс великих втрат нашим лавам. Там згинув також командуючий генерал.

Поза кітлом до начальника штабу Української Дивізії, якого попереднього дня генерал Ліндеманн післав до головнокомандувача по накази, приєднується багато українських вояків. Одночасно командир Дивізії виходить з кітла з другою більшою групою українських вояків.