Українська Дивізія "Галичина" - Сторінка 20

Коли ще недавно було небезпечно їхати автомобілем одинцем удень, то тепер такий переїзд був зовсім безпечний навіть уночі.

Начальники окремих відділів дивізійного штабу часто перебували на обговоренні в штабі командувача в Братіславі. Він і його начальник штабу, офіцер вермахту, прихильно ставилися до потреб Дивізії. Дивізія одержала озброєння та устаткування різного роду, а головне вози, переважно чеського виробу. Чималу частину устаткування і озброєння приділено Дивізії з великої здобичі, захопленої у боях з повстанцями. Також бойові групи Дивізії здобули багато зброї, коней, амуніції і приладдя. Наприклад, 90% німецьких польових гавбиць для гарматного полку здобула Дивізія сама. Також начальник штабу Дивізії часто бував на тактичних обговореннях у командувача в Братіславі. Він теж завжди знаходив підтримку, зокрема багато зрозуміння щодо потреб українців. Але, мабуть, найчастішим гостем у Братіславі був начальник відділу І(b). Йому треба завдячувати, що Дивізія так швидко одержала добру зброю і спорядження.

З переміщенням на Словаччину бойове навчання продовжувалося у всіх частинах, зокрема багато уваги приділялося бойовим вправам з гострим стрілянням, тісно пов'язаним з поборюванням партизанів. На розвідках, нічних чи штурмових вправах завжди вибиралося за ціль таку місцевість, в якій або перебували або могли перебувати ворожі загони партизанів. Такі вправи приносили подвійну користь — по-перше, ворог постійно був переслідуваний, і по-друге, вправи створювали дійсні бойові умови, бо завжди існувала можливість сутички з ворогом. У таких умовах бойове навчання дуже зближене до фронтових боїв. Дивізія не несла майже ніяких втрат, зате постійні пересування і зміни позицій приносили певний успіх. Натомість район розташування Дивізії не був придатний на вправи в силі куреня чи полку, бо глибоко врізані, вузькі долини не дозволяли на розгортання таких частин у бойовий порядок в ширину. Разом з бойовим навчанням проводилася ціла низка різних спеціяльних курсів. Муштрою займалися лише настільки, наскільки це було потрібне для утримання дисципліни серед вояцтва.

Гориста місцевість давала добру нагоду для фізичної підготови. Практично застосовувалася вартова й охоронна служба, бо поодиноко розташовані сотні, а навіть чоти, мусіли забезпечуватися перед несподіваними наскоками партизанів. Щоб приспішити бойове навчання, Дивізія намагалася оминати охоронну службу важливих об'єктів. Де тільки можливо, таку службу передавано німецьким частинам, що складалися переважно з вояків старшого віку та воєнних інвалідів. Вони воліли йти на сторожу, ніж брати активну участь у поборюванні партизанів. Зате Дивізія перебирала на себе завдання поборювання партизанів, а українське вояцтво, змалку зжите з природою, дуже швидко звикло до служби в полі й у частих діях набувало бойового досвіду.

В кінці жовтня 1944 року німецькі сили повели наступ на центр повстання у Банській Бистриці. Повстанці в силі 60-80 000 чоловік чекали наступу в сильно укріплених позиціях. Вони були добре озброєні. У своєму розпорядженні вони мали важку зброю, включно з артилерією, танками і навіть літаками. За браком матеріялів годі тут подати докладний перебіг операції, якою керував німецький командувач Словаччини. Він мав невеликі сили, приблизно три дивізії, проте йому вдалося розгромити повстанців з дуже малими власними втратами. [29] З Дивізії участь у цьому наступі брала лише одна бойова група Вільднера, яка наступала на повстанський центр з південного заходу (дивись схему ч. 10). Вона відзначилася як у наступальних, так і оборонних боях і за це численні вояки цієї групи були нагороджені орденами. (Вояків Дивізії нагороджувано звичайними німецькими медалями, а не спеціяльно виданими медалями для народів Сходу Европи, як це практикувалося у східньо-европейських військових частинах, підпорядкованих вермахтові).

У той самий час друга бойова група Дивізії — ІІІ-ій курінь 30-го полку, командир — сотник Віттенмаєр (Wittenmeyer) — відкрила залізничий шлях і шосе з Ружомберку на схід. Ця друга група в силі одного піхотного куреня, підсиленого відділами артилерії, саперів, протитанкової оборони, зв'язку і постачання, вступила у 4-тижневі бої з партизанами, відкрила для комунікації обидва шляхи, відтиснула партизанські загони у неприступні гори (Високі й Низькі Татри) і продовжувала їх переслідування. У глибоких снігах і важкопрохідних горах ця група виявила високу боєздатність. Вона також знайшла великі криївки партизанської зброї, з яких походили майже всі польові гавбиці гарматного полку. На цьому місці треба відзначити, що командирами обох бойових груп були здібні і відповідальні старшини, які знали українців і вміли знайти "ключ" до їхньої душі. Обидва вони користалися пошаною і довір'ям серед українців і з ними домоглися добрих успіхів.

У Дивізії була зформована ще третя бойова група, яка повела акцію на південь від Ружомберку, але вона не зустріла жадного опору, бо повстанські загони почали розбігатися.

Словацьке повстання, правдоподібно інспіроване комуністичними елементами і підтримане лише нечисленними словацькими націоналістами, було з самого початку приречене на невдачу. Його придушено впродовж короткого часу при дуже малих власних втратах. Повстанці здавалися в полон цілими формаціями. Тільки деякі малі групи пробилися крізь німецьке кільце оточення і продовжували боротьбу на власну руку. Але й ці групи за короткий час вдалося розбити, розпорошити або взяти в полон.

Під час тих боїв у районі міст Зволеня і Банської Бистриці частини Дивізії перебували у постійній акції проти тих партизанських загонів, які вирвалися з оточення, з завданням вступати з ними в бої і не дати їм можливости для передишки. Переслідування тих загонів вело аж в райони гір Низьких Татр і Фатра, де багато партизанських загонів, опинившися без жадних засобів прожитку, здавалися добровільно в полон.

Розуміючи, що в боротьбі з партизанами може легко дійти до зайвих жорстокостей чи надуживання щодо цивільного населення, командування Дивізії ввесь час звертало увагу на коректне ведення боїв. Суворо заборонялися розстріли закладників чи полонених. Заборонено було нищити будинки, хоч часто партизанські позиції змушували до таких заходів. Очевидно, що в діях, коли цивільне населення сприяло партизанам, часом було дуже важко уникнути прикрих інцидентів. За всі проступки завжди суворо каралося. Але і тут українцям також почали приписувати вчинки, яких Дивізія ніколи не робила. Командування Дивізії дуже рішуче виступало проти таких неправдивих обвинувачень.

Після придушення повстання Дивізія або сама здобула або одержала від німецького командувача стільки зброї, коней, возів, автомашин та іншого устаткування, що вона стала повністю озброєною і боєздатною. Її устаткування було майже на 100 відсотків чеське, а добрі чеські легкі автомобілі виявилися дуже практичними.

При придушуванні повстання брала участь також так звана "Бриґада Дірлеванґер" (SS-Dirlewanger Brigade), спеціяльна карна формація зброї СС, де вояки, покарані за проступки проти військових законів, мали себе виправдати. У цій бриґаді перебувало багато старшин і вояків з різних частин вермахту. Усі старшини, підстаршини і стрільці були здеґрадовані до найнижчого ранґу ґренадира. На жаль, так як у німецьких концентраційних таборах, а спочатку і в таборах інтернованих альянтів у Німеччині, у бриґаді не відокремлювано звичайного кримінального елементу від людей, які з моральними злочинами не мали нічого спільного. Наприклад, у бриґаді було багато старшин, яких здеґрадовано і покарано за "невиконання наказу", якого в певних обставинах постійного змінного становища на фронтах не можливо було виконати. Командиром цієї бриґади був бриґаденфюрер зброї СС О. Дірлеванґер (Dr. Otto Dirlewanger), протеже начальника головного управління СС оберґруппенфюрера Ґ. Берґера (Gottlob Berger). [30] Дірлеванґер не був жадний бойовий старшина. Він відзначався брутальністю і безглуздим керуванням бриґади. Під час бойових дій він часто пиячив ночами, а спав удень. В наслідок його безглуздих тактичних помилок, бриґада мала великі втрати. У цій бриґаді ледве чи існувала можливість реабілітації її вояків, наприклад, двох здеґрадованих старшин вермахту, які виявили велику хоробрість у боях з ворогом, німецький командувач Словаччини порекомендував до підвищення, але у відповідь на це з головного управління СС чи також головної канцелярії Гіммлера дістав відмову з доганою за те, що ніби він протеґує членів вермахту. Обидва ті старшини не одержали ніякого визнання за свої заслуги.

Дуже недовго під час однієї бойової дії Дірлеванґер був підпорядкований Дивізії. Він тільки тим відзначився, що не виконував жадних наказів Дивізії, а у вирішальний момент бою лежав в ліжку, зовсім не цікавлячися долею своєї частини. Дірлеванґер не мав ніякого контролю над тим, що робилося в його бриґаді, яка була опанована кримінальним елементом. Вони допускалися різних зловживань супроти цивільного населення і всюди по собі лишали неславу. Такі проступки та бриґада пізніше намагалася видати за проступки Дивізії, мовляв, чужинцям можна все приписувати. На жаль, на наказ Гіммлера і головного управління СС, бриґаду постійно переміщувано так, що вона залишила по собі цілі сплюндровані околиці. Дірлеванґер також не дотримувався ніяких приписів щодо зберігання військових таємниць. Наприклад, він видрукував у цивільній словацькій друкарні ввесь склад, силу та озброєння своєї частини. Цей важкий промах командування Дивізії негайно зголосило до вищого командування, уважаючи, що таке порушення приписів врешті приведе до усунення Дірлеванґера з його становища. Але сподівання були надаремні — Дірлеванґера ніхто не притягнув до відповідальности і він залишився на своєму посту.

У той самий час на західній Словаччині в так званій "охоронній області" перебувала теж так звана "східньо-турецька" військова частина (Osttьrkischer Waffenverband), яка воювала по німецькому боці. Своєрідною персоною цієї частини був її командир, який з гордістю називав себе принцом Гарум аль Рашід чи щось подібне. Насправді це був, мабуть, німець, що добре говорив по-німецькому і раніше носив звичайне німецьке прізвище.