Усмішка Джоконди - Сторінка 4

Всі вони, оті обітниці, відлетіли, мов дим, у небуття. Але ця мить важила набагато більше, і він дав набагато страшнішу клятву. Тепер усе буде інакше. Так, він житиме, керуючись розумом, він працюватиме, він стримуватиме свою хіть, він присвятить своє життя якійсь праведній меті. Він так вирішив, і так воно й буде.

На практиці це має виглядати так: ранками він займатиметься господарськими справами, об'їжджаючи поля з управителем, доглядаючи, щоб його землі оброблялися в найсучасніший спосіб — дбаючи про силос, штучні добрива, забезпечуючи врожаї протягом усього року й таке інше. Решту дня він присвятить серйозній праці. Він уже віддавна збирався написати ту книжку — "Вплив хвороб на цивілізацію".

Містер Гаттон лягав спати принижений і смиренний, проте з відчуттям, що Господь зглянувся на нього. Він спав сім годин із половиною і, прокинувшись, побачив, що знову яскраво сяє сонце. Почуття минулої ночі завдяки доброму відпочинку трансформувалися у звичну для нього бадьорість. І лише через деякий час після того як він повернувся до свідомого життя, містер Гаттон згадав свою обітницю, свою страшну клятву. Мільтон і смерть здавалися іншими при світлі дня. А щодо зірок, то їх взагалі не було. Однак наміри його були правильними; навіть удень він був певен цього. Після сніданку він наказав осідлати коня й об'їхав з управителем свій маєток. По другому сніданку він читав Тацитову "Чуму в Італії". Увечері він зробив кілька нотаток стосовно малярії на півдні Італії. Роздягаючись, пригадав, що у збірці анекдотів Скелтона був дуже дотепний жарт із приводу "спітнілої хвороби". Він це теж занотовував би, якби знайшов олівця.

На шостий ранок свого нового життя, поміж листів, що надійшли тими днями, він знайшов конверт, адреса на якому була написана тим плебейським почерком, у якому він одразу ж упізнав почерк Доріс. Він розкрив його й почав читати. Вона не знала, що сказати, слова були такими недоречними. Його дружина, ось так узяла й померла, і так раптом, і це все так жахливо. Містер Гаттон зітхнув, однак подальші рядки вже трохи зацікавили його:

Смерть так лякає мене, я ніколи не думаю про неї, якщо я в змозі. Але коли щось таке, як оце, трапляється, або коли я хворію, чи сумую, тоді я не можу не думати про те, що вона тут, поруч, і тоді я думаю про все погане, що я зробила, і про тебе, і про себе, і тоді я думаю, що ж то воно буде. І я так боюся. Я така самотня, Ведмедику, і така нещасна, і я не знаю, що маю діяти. Я не можу позбутися думки про смерть, я така безпорадна й така розгублена, коли тебе немає коло мене. Я не мала наміру писати тобі, я збиралася зачекати, коли скінчиться жалоба й коли ти знову зможеш приїхати до мене, але я була така самітна і така нещасна, Ведмедику, що мусила написати цього листа. Я не могла втриматися. Пробач мені, ти так потрібен мені, я не маю в цьому світі нікого, крім тебе. Ти такий добрий, такий ласкавий, ти мене розумієш, такого, як ти, немає ніде. Я ніколи не забуду, яким добрим та чуйним ти був до мене, і ти такий розумний, і так багато знаєш, і я не можу зрозуміти, як сталося, що ти взагалі звернув на мене увагу, я ж бо така дурна й нерозумна, і що я тобі сподобалася, і ти покохав мене, бо ти ж таки кохаєш мене хоч трішечки, Ведмедику?

Містер Гаттон відчув сором і гризоти. Щоб тобі так дякували, так обожнювали за те, що ти спокусив дівчину, — це вже було занадто. То була звичайнісінька дурість. Ідіотизм, безглуздість; інакше про це й не скажеш. Бо, по правді кажучи, втіха від усього того була мізерна. Якщо скласти все докупи, його це більше стомило, аніж розважило. Був час, коли він вважав себе гедоністом. Однак бути гедоністом означає керуватися логікою, умисно вибирати те, що дасть тобі насолоду, відмовлятися від того, що завдає болю. Те, що вчинив він, не мало жодного сенсу, ба, навіть, було всупереч йому. Адже він наперед знав, так добре, так добре знав, що ці нікчемні інтрижки не приносять ніякого задоволення. Але кожного разу, коли його полонило незбориме бажання, він підкорявся йому, пірнаючи в котрий уже раз у чорторий звичної дурості. Меггі, покоївка дружини, Едіт — дівчина з ферми, і місіс Прінгл, і кельнерка в Лондоні, і інші — було їх не менше десятка. Все було таким утертим, таким заяложеним. Він знав, що так воно й буде;

він завжди це знав. А втім, а втім… Життя нікого нічого не навчає.

Бідна маленька Доріс! Він напише їй гарного, лагідного листа, однак більше не бачитиметься з нею. Зайшов служник і сказав, що коня вже осідлали і він чекає на нього. Містер Гаттон сів на коня й поскакав. Того ранку управитель дратував його більш ніж звичайно.

Через п'ять днів Доріс і містер Гаттон сиділи вдвох на пірсі в Саутенді; Доріс у білій з рожевою оздобою сукні випромінювала щастя, містер Гаттон, витягнувши ноги, погойдуючись на стільці, зсунув капелюха на потилицю й намагався відчувати себе звичайним туристом. Тої ночі, коли Доріс, така тепла й така юна, спала в нього під боком, його знову, в ту хвилину темної ночі й фізичного виснаження, охопило майже нереальне відчуття, достоту таке саме, яке він відчув менш як два тижні тому, коли дав собі велику обітницю. І ось його страшна клятва вже пішла шляхом усіх його попередніх обіцянок. Нерозважність узяла гору; він скорився першому позиву бажання. Він невиправний, невиправний.

Він довго лежав із заплющеними очима в роздумах про свої приниження. Дівчина поворухнулася уві сні. Містер Гаттон повернувся й подивився на неї. У невиразному світлі, що пробивалося крізь наполовину запнені фіранки, він побачив її оголену руку й плече, шию й темний кучерик на подушці. Вона була прекрасна, жадана. То що ж він лежить тут і кається у своїх гріхах? Хіба це має якесь значення? Якщо він невиправний, то хай йому грець; він якнайкраще скористається своєю невиправністю. Його раптом охопило чарівне відчуття безвідповідальності. Він почувався вільним, напрочуд вільним. У запалі пристрасті він притягнув дівчину до себе. Вона прокинулася, збентежена, мало не налякана його брутальними поцілунками.

Буря пристрасті вляглася й поступилася місцем безтурботній веселості. Здавалося, все навкруги здригається від мовчазного сміху.

— Хіба може ще хтось кохати тебе так, як я кохаю тебе, мій Ведмедику? — запитання долинуло до нього з далеких світів кохання.

— Гадаю, що знаю ще когось, хто кохає мене так само палко, — відповів містер Гаттон. Стриманий, прихований сміх зростав у ньому, готовий вирватися на поверхню крізь мовчання й вибухнути гучним реготом.

— Хто? Скажи мені. Про кого це ти? — голос уже був поруч; він був сповнений підозри, страждання, обурення — він належав сьогочасності.

— Ха-ха!

— Хто?

— Ти ніколи не здогадаєшся. — Містер Гаттон продовжував гру, доки йому це набридло, і він назвав ім'я — Дженіт Спенс. Доріс нізащо не хотіла вірити.

— Міс Спенс із Менора? Та стара діва?

То було справді смішно. Містер Гаттон теж сміявся.

— Але це так, — сказав він. — Вона обожнює мене. — О, який чудовий жарт. Тільки-но він повернеться, він поїде до неї і здобуде її. — Гадаю, вона хоче, щоб я одружився з нею, — додав він.

— Але ж ти… ти ж не збираєшся…

Повітря просякло гумором. Містер Гаттон гучно засміявся.

— Я збираюся одружитися з тобою, — сказав він. Йому здалося, що то був найкращий дотеп, який він вигадав у своєму житті.

Коли містер Гаттон покинув Саутенд, він знову був одружений. Вони домовилися, що деякий час триматимуть це в таємниці. Восени вони поїдуть удвох за кордон і тоді повідомлять усіх про їхній шлюб. А зараз він поїде до себе додому, а Доріс — до себе.

Наступного дня по поверненні він поїхав із візитом до міс Спенс. Вона зустріла його звичною усмішкою, усмішкою Джоконди.

— Я чекала на ваш візит.

— Я не міг не завітати до вас, — відповів ґречно містер Гаттон. Вони сиділи в альтанці. То була чарівна невеличка споруда у вигляді античного храму, оточена густими вічнозеленими чагарниками. Міс Спенс зробила і свій внесок в її оздоблення, повісивши над лавою блакитно-білу таріль Делла Роббіа.

— Цієї осені я збираюся до Італії,— сказав містер Гаттон. Він почувався пляшкою пива, що ось-ось вибухне від веселого збудження.

— Італія… — міс Спенс заплющила в екстазі очі. — Мене теж тягне туди.

— То ж чому не підкоритися цьому бажанню?

— Ну, я не знаю. Якось нелегко зважитися на подорож наодинці.

— Наодинці… — А, ці звуки гітари й низьке контральто! — Так, подорожувати самотою не дуже весело.

Міс Спенс лежала у кріслі й мовчала. Очі її ще були заплющені. Містер Гаттон підкрутив вуса. Здавалося, мовчання триває нескінченно довго.

Коли вона наполягла, щоб він залишився повечеряти, містер Гаттон не став відмовлятися. Забавка тільки-но розпочалася. Стіл було накрито в лоджії. Крізь арки їм було видно парк, що збігав у долину, саму долину та пагорби в далечині.

Споночіло; спека й тиша були нестерпні. У небі здіймалася велика темна хмара й здалеку було чути, як гуркоче грім. Гуркіт дедалі ближчав, повіяв вітрець, і впали перші краплини дощу. Зі столу прибрали. Міс Спенс і містер Гаттон сиділи в темряві, що чимдалі густішала. Міс Спенс урвала мовчання, задумливо промовивши:

— Гадаю, що кожен має право на свою частку щастя, хіба ні?

— Певно, що так. — Але до чого вона це каже? Ніхто не робить узагальнень щодо життя, якщо не збирається говорити про своє. Щастя: він озирнувся на своє власне життя й побачив безжурне, спокійне існування, не потурбоване ані значними втратами, ані неприємностями, ані тривогами. Він завжди мав гроші і свободу;

він майже завжди робив те, що йому заманеться. Так, він вважав себе щасливим — щасливішим за багатьох людей. А зараз він був не просто щасливий; він відкрив у безвідповідальності таємницю радості. Він саме збирався сказати щось про своє щастя, коли міс Спенс продовжила свою мову:

— Такі люди, як ми з вами, мають право хоч колись у житті бути щасливими.

— Я? — запитав здивовано містер Гаттон.

— Бідний Генрі! Доля не дуже пестила нас із вами.

— Але вона могла поставитися до мене й гірше.

— Це ви лише бадьоритесь. Ви молодець. Але не думайте, що я не бачу, що криється за цією маскою.

Міс Спенс говорила чимраз гучніше й гучніше, мірою того, як дощ посилювався.