Усмішка Джоконди - Сторінка 6

Згубна пристрасть штовхнула на вбивство дружини. Кілька місяців він жив у гріху, гадаючи, що він у безпеці. Але врешті-решт його було кинуто в яму, яку він сам собі викопав. Убивство розкрито — і він на лаві підсудних. Читачі мали змогу стежити за кожним порухом правиці Господньої: спочатку ходили непевні, але наполегливі чутки; нарешті поліція вживає заходів. Було вирішено зробити ексгумацію і провести посмертний розтин. Потім експертиза, свідчення експертів, вирок присяжних при коронері[15], затим суд і засудження. Цього разу провидіння виконало свій святий обов'язок ясно, до кінця, повчально, немов у мелодрамі. Газети мали рацію, зробивши з цієї події головну інтелектуальну поживу на весь сезон.

Першим почуттям містера Гаттона, коли його відкликали з Італії для свідчень на дізнання, було почуття обурення. Жахливо, неймовірно, що поліція сприйняла всерйоз ті пусті, підступні плітки. Тільки-но дізнання скінчиться, він подасть позов на начальника поліції, він примусить цю бабу Спенс відповідати за наклеп.

Почалося дізнання, й одразу ж з'явилися перші варті подиву докази: експертиза виявила сліди арсену. На думку експертів, покійна пані Гаттон померла від отруєння арсеном.

Отруєння арсеном… Емілі померла від отруєння арсеном? Саме тоді містер Гаттон вперше довідався, що в його теплиці було достатньо отрутохімікатів, до складу яких входив і арсен, щоб отруїти ціле військо.

І лише після цього, раптом, до нього дійшло: є підстава для заведення проти нього судової справи. Мов зачарований, він спостерігав, як вона зростала, зростала, ніби якась потворна тропічна рослина. Вона оповивала його, оточувала його, він блукав у непролазних хащах.

Коли було дано отруту? Експерти дійшли висновку, що небіжчиця проковтнула її десь за вісім-дев'ять годин до смерті. Десь близько по обіді. Викликали Клару, покоївку. Місіс Гаттон, пригадала вона, попросила її принести ліки. Натомість містер Гаттон зголосився зробити це сам. Так, він пішов один. Міс Спенс — о, ці спогади про бурю, бліде, націлене на нього обличчя! той жах, що він відчув тоді! — міс Спенс підтвердила свідчення Клари й додала, що містер Гаттон повернувся з ліками, яких вже було налито у склянку, а не з пляшечкою.

Обурення містера Гаттона випарувалося. Він був у розпачі, йому стало лячно. Усе було надто абсурдним, щоби йняти йому віри, проте цей нічний кошмар був фактом дійсності, він відбувався насправді.

М'Наб бачив, як вони цілувалися, і то частенько. Він возив їх на прогулянку того дня, коли померла місіс Гаттон. Він бачив їхні зображення у склі, краєчком ока.

Засідання слідчої комісії було відкладено на наступний день. Того вечора Доріс пішла спати рано, бо в неї страшенно боліла голова. Коли містер Гаттон після вечері зайшов до її покою, то застав її в сльозах.

— Що таке? — він сів на край ліжка й погладив її по голові. Вона довго не відповідала, і він продовжував пестити її волосся механічно, майже не усвідомлюючи цього; час від часу він навіть нахилявся й цілував її в оголене плече. Адже він мав свій власний клопіт, якому треба було дати ради. Що відбувається? Як же сталося, що дурна плітка виявилася правдою? Емілі була отруєна арсеном. Це було неможливо, абсурдно. Лад речей розпався, і його віддано на милість безвідповідальності. Що сталося, і що ще чекає на нього? Його перервали саме посеред цих думок.

— Це я винна, це я в усьому винна! — раптом схлипнула Доріс. — Я не повинна була кохати тебе, мені не треба було дозволяти тобі кохати мене. Навіщо я тільки народилася на світ?

Містер Гаттон нічого не говорив, а мовчки дивився на безпорадне втілення страждання, що лежало в ліжку.

— Якщо вони що-небудь тобі заподіють, я вб'ю себе, — вона сіла, поклала руки йому на плечі й подивилася на нього так, немовби бачила його востаннє.

— Я кохаю тебе, я кохаю тебе, я кохаю тебе, — вона притягла його до себе, інертного й пасивного, пригорнула його і притулилася до нього. — Я не гадала, що ти так сильно мене кохаєш, Ведмедику. Але навіщо ти зробив це, навіщо ти це зробив?

Містер Гаттон вивільнився з її обіймів і підвівся. Обличчя в нього стало червоним-червоним.

— Здається, ти не маєш жодного сумніву в тому, що я вбив свою дружину, — сказав він. — Це вже просто смішно. За кого ти мене маєш? За героя з кінофільму? — Він починав втрачати контроль над собою. Роздратування, страхи й збентеження того дня — усе це трансформувалося в неймовірну лють до неї. — Що за нісенітниці ти верзеш? Невже ти не маєш жодної уяви про поведінку цивілізованої людини? Хіба я схожий на вбивцю? Мабуть, ти уявила собі, що я до нестями закохався в тебе й через це був ладен на шаленство. Коли ви, жінки, нарешті зрозумієте, що ніхто не буває закоханим до нестями? Усе, що треба чоловікові — це спокійне життя, якого ви ніколи його не дозволяєте мати. Я не знаю, який біс спонукав мене одружитися з тобою. То був якийсь дурний, недотепний жарт. А тепер ти ще кажеш мені, що я вбивця. Це вже неприпустимо.

Містер Гаттон попрямував до дверей. Він сказав їй жахливі слова, він це знав, огидливі слова, яких йому негайно було би зректися. Але він цього не робитиме. Він зачинив за собою двері.

— Ведмедику!

Він повернув ручку; клацнула клямка.

— Ведмедику!

У голосі, що долинав до нього з-поза зачинених дверей, була нестерпна мука. Може, краще повернутися? Він мусить повернутися. Він узявся за ручку, потім відпустив її і швидко пішов геть. Коли вже був на середині сходів, він зупинився. А ну, як вона утне якусь дурницю — викинеться з вікна або ще хтозна-що! Він уважно прислухався; не було чути ані звуку. Однак містер Гаттон чітко уявив собі, як вона навшпиньки проходить кімнатою й відчиняє навстіж вікно в холодну темну ніч. Надворі сіє дрібний дощик. Попід вікном замощена тераса. Скільки до неї? Вісім чи десять метрів? Одного разу, коли він ішов вулицею Пікаділлі, з вікна третього поверху готелю "Ріц" вискочив собака. Він бачив, як той упав, він чув, як той ударився об бруківку. Може, повернутися? Ні, чорт забирай, він не повернеться. Він ненавидів її.

Він довгий час не виходив із бібліотеки. Що сталося? Що відбувається? Він знову й знову вертався думками до того запитання, однак не спромагався відповісти на нього. Припустімо, що те страхіття дійде до свого логічного жахливого кінця. На нього чекала смерть. Очі містера Гаттона сповнилися сльозами — він так пристрасно бажав жити. Просто бути живим. Він пам'ятав, що сердешна Емілі теж бажала цього — "Живою бути добре". У цьому дивовижному світі залишається стільки місць, де він ще не встиг побувати, так багато незвичайних, гарних людей, з якими він ще не знайомився, так багато красивих жінок, яких він навіть ще не бачив. Величезні білі воли так само будуть тягти вози шляхами Тоскани, кипариси, прямі мов колони, так само будуть рватися у блакить неба, але його там не буде, щоб бачити це. І солодкі південні вина — "Сльози Христа" та "Кров Іуди" — питимуть інші, не він. Інші ходитимуть темними, вузькими проходами поміж книжкових полиць Лондонської бібліотеки, вдихаючи пахощі запилених цікавих книжок, удивляючись у незнайомі заголовки, знаходячи незнані імена, розвідуючи неосяжні володіння знання. А він лежатиме в ямі у землі. І за що, за що? У цій плутанині думок він відчув, що вершиться надзвичайне правосуддя. У минулому він був розпусником, дурним і безвідповідальним. А тепер доля грала з ним у таку саму безглузду й безвідповідальну гру. То була помста, і Бог таки є.

Йому захотілось помолитися. Сорок років тому він кожного вечора ставав навколішки біля ліжка. Вечірня формула його дитячих років прийшла до нього з якоїсь давно не відкриваної шухляди пам'яті майже без зусиль. "Господи, благослови тата й матусю, Тома і Сісі, і маленького, мадемуазель і няньку, і всіх, кого я люблю, і зроби так, щоб я був гарним хлопчиком. Амінь". Усі вони вже померли, усі, опріч Сісі.

Здавалося, що розум його став м'яким і розчинився, на душі йому зробилося спокійно-спокійно. Він піднявся нагору, щоб вибачитися перед Доріс. Вона лежала на канапці, що стояла поруч ліжка. На підлозі він побачив пляшечку з написом "Тільки для зовнішнього споживання". Вона випила майже половину.

— Ти не кохав мене, — було все, що вона сказала, коли розплющила очі і його побачила.

Доктор Ліббард приїхав вчасно, щоб запобігти серйознішим наслідкам.

— Ви не повинні більше робити цього, ніколи, — сказав він, коли містера Гаттона не було в кімнаті.

— А що може мене зупинити? — визивно запитала вона.

Доктор Ліббард подивився на неї своїми великими сумними очима.

— Ніщо не зупинить вас, — сказав він. — Тільки ви самі й ваша дитина. Хіба то не страшний злочин проти вашої дитини, не дозволити їй народитися на світ через те, що ви хочете його покинути?

Доріс помовчала, а потім прошепотіла:

— Добре, я не буду.

Містер Гаттон просидів біля неї до ранку. Зараз він почувався справжнім убивцею. На якийсь час він спромігся переконати себе, що кохає цю беззахисну дівчину. Задрімавши у кріслі, він прокинувся затерплий, замерзлий, і відчув себе спустошеним, позбавленим будь-яких емоцій: він був лише стомлений, страждаючим тілом. О шостій він роздягнувся й ліг у ліжко, щоб поспати зо дві години. Того самого дня по обіді присяжні коронера виголосили рішення: "Винен у навмисному вбивстві", і справу містера Гаттона було передано до суду.

Міс Спенс почувалася зле. їй було нестерпно важко давати свідчення на суді у присутності публіки, і коли все скінчилося, вона була недалеко від нервового зриву. Вона погано спала, у неї були проблеми з травленням (на нервовому грунті). Доктор Ліббард заходив до неї мало не щодня. Вона дуже багато говорила з ним — головним чином про справу Гаттона. Обурення її не мало меж. Як жасно навіть подумати, що до тебе у дім навідувався убивця. Хіба не дивно, що так довго можна було помилятися щодо справжньої суті того чоловіка? (Але в неї від самого початку була якась, хоча й не зовсім певна, підозра.) А тоді ще та дівчина, з якою він одружився, такого низького походження, майже повія. Новина, що друга місіс Гаттон чекає на дитину — посмертне дитя засудженого і страченого злочинця — викликала в неї огиду; то було щось страшне, неподобство, та й годі.