Утрачений світ - Сторінка 19

Але тут уже моя парафія, тож будьте ласкаві слухатись мене.

— Як це "ваша парафія", сер?

— В кожного з нас свій фах. Я в даному разі — солдат. Ми збираємось завойовувати незвідану країну, де на кожному кроці можна спіткати ворога. Кидатись туди наосліп тільки тому, що вам бракує розважливості й терпіння, по-моєму, не слід.

Зауваження це було вельми серйозне, і знехтувати його не випадало. Челенджер шарпнув головою і знизав плечима.

— Гаразд, сер, але що ж ви пропонуєте?

— Цілком можливо, що серед тих онде кущів засіло якесь канібальське плем'я, чекаючи на свій сніданок, — сказав лорд Джон, дивлячись через прірву на той бік. — Тож аби не потрапити в казан з окропом, краще вжити застережних заходів. Будемо сподіватись, що там ніякої небезпеки немає, але діймо так, ніби вона існує. Мелоун і я спустимося зараз униз, заберемо з собою всі чотири рушниці та візьмемо Гомеса й другого метиса. Тоді поки один з нас переходитиме натойбіч, решта буде прикривати його своїми рушницями. А там він нехай пересвідчиться, що й для всіх нас нема ніякої небезпеки.

Челенджер сів на пенька й аж застогнав від нетерплячки, але ми з професором Самерлі погодилися, що в таких випадках провід має брати на себе лорд Джон. Тепер уздовж найтяжчої ділянки підйому був канат, і спускатись, та й підніматись стало набагато легше. За годину ми повернулися з рушницями й дробовиком. А метиси за наказом лорда Джона принесли торбу з харчами на випадок, якби наша виправа на той берег затяглася. В кожного з нас у набій пику було повно набоїв.

— Тепер, Челенджере, якщо ви конче хочете бути першим, прошу, — сказав лорд Джон, коли всі готування скінчилися.

— Дуже дякую за ласкавий дозвіл, — сердито відповів професор, який не визнавав нічийого авторитету. — Коли вже ви так люб'язно дозволяєте, я, звичайно, скористаюся з нагоди бути першим, хто ступить у цю країну.

Челенджер з топірцем за плечима сів верхи на стовбур і, перебираючи руками по ньому, невдовзі дістався до протилежного боку. Ставши там на ноги, він закинув угору руки.

— Нарешті! — загукав Челенджер. — Нарешті!

Я з тривогою дивився на професора, остерігаючись, чи не влучить у нього якась ворожа стріла із зеленої гущини. Але все було спокійно, тільки якийсь чудний барвистий птах знявся у Челенджера з-під ніг і зник між деревами.

Другим перебрався через провалля Самерлі. Просто незвичайна енергія була в такому немічному тілі! Він наполіг, щоб на нього почепили дві рушниці, тож коли він опинився на тому боці, обидва професори вже мали зброю. Після Самерлі поліз я, силкуючись не дивитись у жахливу безодню, що розступилася у мене під ногами. Самерлі простяг мені приклад своєї рушниці, і через секунду я уже схопив його самого за руку. Щодо лорда Джона, то він любісінько пройшов собі по стовбуру, справді пройшов — ногами, ні за що не тримаючись. У нього, певно, залізні нерви!

Нарешті ми стояли в цій казковій країні, в утраченому світі, де перед нами бував лише Мепл-Вайт. Для нас то була хвилина найвищого тріумфу. Хто міг би подумати, що вона передуватиме найжахливішим нещастям? Дозвольте коротенько розповісти, як усе це жахіття сталося.

Ми відступили від краю плато і пройшли ярдів з п'ятдесят чагарниками, коли позад нас розлігся оглушливий гуркіт. Всі ми як один метнулися назад. Наш міст зник.

Геть унизу, біля підніжжя плато, я побачив купу гілля та трісок з розтрощеного стовбура. То все, що лишилося від нашого бука. Може, край майданчика не витримав і завалився? Спершу саме це спало всім нам на думку. Але за мить з-за прискалка на скелі звільна виткнулося смагляве обличчя метиса Гомеса. Так, то був Гомес, тільки не той Гомес, що завжди такий непроникний, такий догідливо усміхнений. Ми бачили перед собою вогнистий погляд і лице, скривлене ненавистю та шаленою радістю задоволеного почуття помсти.

— Лорде Рокстоне! — гукнув він. — Лорде Рокстоне!

— Ну? — озвався наш товариш. — Я тут.

З того боку провалля до нас долинув зухвалий сміх.

— Атож, ти там, англійська псяюро! Там ти й повік лишишся. Я чекав, довго чекав і нарешті час мій настав. Нелегко було тобі дертись угору, — спускатися, побачиш, буде ще важче. А, кляті дурні, спіймалися-таки! Вскочили в пастку всі до одного!

Від подиву ми не могли й рота розтулити. Ми лише стояли і вражено дивились на Гомеса. Великий переламаний сук на траві коло нього показував, чим саме він підважив нашого моста. Обличчя його на хвильку сховалося, а тоді з'явилося знову, ще лютіше, ніж перше.

— Ми мало не вбили вас отоді брилою, у розпадині, — крикнув він, — але так буде краще! Повільніше й дошкульніше. Ваші кістки збіліють тут і ніхто не знатиме, де вони лежать, і не поховає їх. Коли ти подихатимеш, згадай за Лопеса, якого ти застрелив п'ять років тому над річкою Путумайо. Він мій брат, і нехай буде, що буде, але я помру тепер спокійно, бо помстився за брата.

Він запекло посварився на нас рукою і зник.

Якби метис задовольнивсь цією своєю помстою і просто ушився собі, все вийшло б для нього на добре. Але його занапастив нерозумний, нездоланний нахил до драматичних ефектів, властивий усім представникам латинської раси. Та й Рокстон, чоловік, що в трьох республіках Південної Америки здобув славне ім'я "бич Божий", був не з тих, хто дозволяє безкарно брати себе на глузи. Метис уже спускався зі скелі з протилежного боку, та раніше, ніж він устиг добутись землі, лорд Джон підбіг з рушницею до урвища й вистежив свою жертву. Єдиний постріл, і ми, нічого так і не побачивши, тільки вчули зойк і глухий шум від падіння тіла. Рокстон прилучився до нас із скам'янілим обличчям.

— Я вклепався, як хлопчисько, — гірко мовив він. — Через мою дурість ми всі опинилися в халепі. Я мусив би пам'ятати, що серед цих людей панує дух кровної помсти, і бути обачнішим.

— А де ж другий метис? Адже підважити таке дерево сам Гомес навряд чи зміг би.

— Я хотів убити і його, але передумав. Може, він тут ні при чому. Хоча, можливо, краще було б і його пристрелити, бо, як ви кажете, він справді, мабуть, допомагав Гомесові.

Тепер, коли ми знали розгадку Гомесових дій, кожен згадав різні незрозумілі спершу вчинки метиса — бажання знати всі наші плани, підслухування під наметом, де його зловив на цьому Самбо, ненависні погляди, що їх деколи він кидав на нас. Несподівана сцена на рівнині під нами притягла раптом до себе всю нашу увагу й перепинила розмову про Гомеса та про зміни в нашому становищі.

Якийсь чоловік у білому вбранні — чи не той другий метис — мчав так, ніби за ним гналася сама смерть. Слідом, на відстані небагатьох ярдів від нього, вистрибом біг велетень Самбо, відданий нам негр. Невдовзі він наздогнав утікача, скочив йому на плечі й схопив за шию. Обидва вони покотились на землю. За хвилинку Самбо звівся на ноги, глянув на розпластаного долі супротивника і, переможно помахавши нам руками, гайнув назад до скелі. Нерухома біла постать залишилась лежати серед рівнини.

Обидва зрадники загинули, але шкоду, що її вони вчинили, годі було направити. Ні в який спосіб не могли ми повернутись назад на шпилясту скелю. Досі ми були громадянами цілої землі — тепер стали мешканцями самого плато. То були різні цілком відмежовані один від одного світи. Внизу перед нами слалася рівнина — шлях до наших човнів. Там за фіолетово-млистим обрієм текла річка, що вела до цивілізації. Але між нею й нами бракувало однієї сполучної ланки. Жоден мозок людський не міг би добрати способу, як перекинути міст через безодню, що лежала між нашим теперішнім і нашим минулим. Одна мить — і всі умови нашого існування змінилися.

Тільки тоді, такого критичного моменту, спізнав я, з якого матеріалу зроблені мої товариші. Вони, щоправда, були поважні й задумливі, але й на хвильку не втрачали бадьорості. Тим часом же нам лишалося сидіти серед чагарів і очікувати, коли Самбо вибереться на скелю. Нарешті його чорне обличчя виткнулось з-за прискалків, а незабаром на вершку скелі з'явилася і вся його геркулесова статура.

— Що я роблю зараз? — скрикнув він. — Ви кажете, а я роблю.

Це питання легше було поставити, ніж на. нього відповісти. Ми розуміли одне: він — єдиний зв'язок між нами й околишнім світом, тож ні в якому разі не можна відпустити його.

— Ні, ні! — гукав він. — Я не кидаю вас. Хоч що трапляється, ви завше знайдете мене тут. Але не сила мені затримати індіанців. Вони кажуть, що тут живе забагато Курупурі і що вони йдуть додому. Затримайте їх самі, я не можу.

І справді, наші індіанці віддавна вже різними способами давали нам на здогад, що вони втомилися й хочуть повернутися до своїх країв. Ми визнали, що Самбо має рацію, і погодилися з тим, що затримати індіанців йому ніяк не вдасться.

— Нехай тільки вони почекають до завтра, Самбо! — гукнув я. — Я хочу передати через них листа.

— Дуже добре, сер. Обіцяю — до завтра вони будуть чекати. Але що я роблю вам тепер?

Роботи для нього знайшлося чимало, і славний хлопець сумлінно виконав її. Перш за все він за нашими вказівками відв'язав канат від пенька й кинув нам один кінець. Канат був завгрубшки як звичайний мотузок, але надзвичайно цупкий, і хоч він не міг правити за міст, та став би нам у великій пригоді, якби довелося дертися по скелях. До другого кінця його Самбо прив'язав скриньку з харчами, яку приніс, і ми, перетягши до себе канат, у такий спосіб поповнили свої запаси. Тепер, навіть якщо ми й не поновлюватимемо їх через полювання, харчів нам вистачить принаймні на тиждень. Потім Самбо спустився на землю й витяг нагору ще дві скриньки з набоями та всякими іншими речами. Все це ми одержали, кидаючи Самбо канат і потім перетягуючи його назад до себе. Було вже поночі, коли він востаннє зліз із скелі, запевнивши нас, що затримає індіанців до завтрашнього ранку.

Першу ніч нашого життя на плато я перебув, пишучи цього листа при світлі ліхтарика, що ледве блимав у темряві.

Ми розташувалися на самому краєчку плато, повечерявши й задовольнивши спрагу двома пляшками аполінарису, що були в одній скриньці з харчами. Нам конче потрібно розшукати воду, але сьогоднішніх пригод, думаю, задосить навіть для лорда Джона, а решті нас і поготів не кортить робити наосліп перший крок у невідоме. Ми вирішили нб розкладати багаття і взагалі сидіти якомога тихіше.

Завтра (або вірніш — сьогодні, бо, коли я пишу ці рядки, вже займається на світ) ми почнемо досліджувати цю дивну країну.