Утрачений світ - Сторінка 20

Коли саме я спроможуся написати знову, — якщо взагалі колись писатиму, — не знаю. Бачу, індіанці ще на місці, і я певний, що наш вірний Самбо вибереться на скелю, щоб узяти листа. Хочу вірити — ви його одержите.

Р. S. Що більше я думаю, то розпачливішим здається мені наше становище. Не уявляю, як зможемо ми звідси вибратись назад. Якби ще понад краєм плато росло високе дерево, можна було б обернути його на міст, але ближче як за п'ятдесят ярдів дерев немає. Підтягти величезного стовбура зоддалік на край урвища ми не здужаємо навіть усі вчотирьох. А канат занадто короткий, щоб спуститись по ньому. Ні, наше становище безнадійне, цілковито безнадійне!

Розділ X

ТРАПИЛИСЯ НАЙНЕЗВИЧАЙНІШІ РЕЧІ

З нами трапилися і тепер ще трапляються найнезвичайніші події. Увесь мій запас паперу складається з п'ятьох старих записників та купки розрізнених аркушів. У мене тільки один стилографічний олівець. Але доки руки мої зможуть це робити, я записуватиму всі наші пригоди та враження. Ми ж бо єдині представники роду людського, яким судилося бачити такі речі, і я вважаю за потрібне занотовувати їх, доки вони свіжі в моїй пам'яті й доки обставини дозволяють це робити, тим паче, що я не певен, чи довго доля буде милостива до нас. Не знаю, чи Самбо приставить ці листи до берегів Амазонки, чи сам я спроможуся в якийсь дивний спосіб вирватися звідси й привезти їх з собою, чи потраплять вони до рук котрогось сміливця, що йтиме нашим слідом, мавши можливість послуговуватись якимсь удосконаленим монопланом. Але хоч би там що, а передчуття каже мені, що мої записки стануть класичним твором, якому суджено зберегти для вічності правдиві свідчення про наші пригоди.

Вранці другого дня по тому, як підлий Гомес ув'язнив нас на плато, почався новий етап наших пригод. Перше моє переживання в новій країні було не дуже приємне і аж ніяк не схиляло до захоплення місцевістю, до якої ми потрапили. На світанку, прокинувшись по недовгому сні, я випадково глянув на свої штани. Одна холоша, задершись трохи, оголила на кілька пальців шкіру над краєм шкарпетки; на ній лежало щось таке, ніби велика пурпурна виноградина. Здивований, я нахилився зняти її, і вжахнувся, коли вона луснула під моїми пальцями, а з неї на всі боки приснула кров. Я аж вереснув з огиди, чим привернув увагу до себе обох професорів.

— Надзвичайно цікаво, — сказав Самерлі, придивляючись до моєї литки. — Величезний кліщ і, наскільки мені відомо, ще не закласифікований.

— Перший плід наших досліджень, — повчально прогуготів низьким голосом Челенджер. — Мусимо назвати його Ixodes Maloni. На-мою думку, мій юний друже, щоб залишити своє ім'я в невмирущих аналах зоології, варто заплатити такою невеличкою неприємністю, як укус кліща. На лихо, ви своїми пучками розчавили цей чудовий екземпляр саме тоді, коли він смоктав вашу кров.

— Мерзенна гадина! — скрикнув я.

Професор Челенджер, протестуючи, підвів угору кущисті брови і заспокійливо поклав мені на плече руку.

— Ви повинні виховувати в собі науковий погляд на природу й незалежний розум ученого, — сказав він. — Для людини з філософічною вдачею, як у мене, наприклад, кліщ з його ланцетуватим хоботком і розтяжним шлунком — такий самий досконалий витвір природи, як павич або північне сяйво. Мені просто боляче слухати, що ви так зневажливо говорите про нього. Проте я не маю сумніву, що, бувши уважні, ми знайдемо й другий екземпляр.

— Який може бути щодо цього сумнів, — іронічно озвався Самерлі, — коли той другий екземпляр оце тільки-но заліз за комір вашої сорочки.

Челенджер заревів як бик, схопився з місця й почав у нестямі стягати з себе куртку й сорочку. Самерлі і я реготалися так, що ледве могли допомогти йому. Нарешті нам пощастило заголити його могутній тулуб (п'ятдесят чотири дюйми у грудях). Тіло Челенджера було вкрито чорним волоссям, і з хащів його ми витягли блукальця-кліща раніше, ніж він устиг дошкулити професорові. Але виявилося, що в кущах круг нас аж кишіло цих жахливих створінь, і ми мусили перенести наш табір кудись-інде.

Та насамперед слід було домовитися з нашим вірним негром, що стояв уже на вершку скелі напроти з бляшанками какао та бісквітами. Це добро ми перетягли до себе, а з харчів, які були в таборі внизу, звеліли йому залишити собі запас приблизно на два місяці, решту ж віддати індіанцям у винагороду за їхню роботу в нас і за те, що вони приставлять наші листи до Амазонки. Через кілька годин ми вже бачили, як індіанці черідкою тяглися по рівнині, кожен з клунком на голові. Самбо влаштувався у нашому маленькому наметі під скелею й залишився там, як єдина ланка нашого зв'язку із зовнішнім світом.

Тепер треба було вирішити, що робити далі. Свій табір ми перенесли на невеличку галявину, оточену деревами. Посередині її лежало кілька пласких каменів, неподалік було джерело чудової води. Там ми охоче розмістилися і стали обмірковувати плани перших дій у незнаному краї. Серед листя над нами строкотіли птахи — один з них якось дуже дивно висвистував, — але ніяких інших ознак життя ніде не було помітно.

Перш за все ми з'ясували, скільки чого у нас є, бо мали знати, чи надовго наших запасів стане. Те, що ми принесли з собою, разом із тим, що за допомогою каната передав Самбо, забезпечувало пас достатньою мірою. Найголовніше — як уважати на небезпеку, що чигала на нас, — ми мали чотири рушниці з тисячею триста набоїв до них, дробовика й близько ста п'ятдесяти куль великого калібру до нього. Припасів їжі мало вистачити на кілька тижнів; був ще чималий запас тютюну та деяке наукове приладдя, в тому числі сильна підзорна труба і добрий польовий бінокль. Всі ці речі ми склали на галявині, а потім сокирами та ножами позрубували й позрізали багато колючих гілляк і зробили з них щось подібне до огорожі ярдів так в п'ятнадцять у перетині. Це мало бути нашим тимчасовим осідком, притулком на випадок якоїсь несподіваної небезпеки і сховищем наших запасів. Назвали ми його Форт Челенджера.

Цю свою роботу ми закінчили опівдні. На спеку нарікати не доводилось, бо й взагалі плато як щодо температури, так і щодо характеру рослинності мало риси помірного кліматичного поясу. Серед дерев круг нас росли буки, дуби і навіть берези. Височенне дерево гінкго, набагато більше за всі інші, простягало над новозбудованим фортом могутнє гілля з тоненькими листочками. Сівши в холодку під ним, ми заходились обговорювати наші дальші кроки. Лорд Джон, який рішучої хвилини завжди брав на себе командування, почав викладати нам свої міркування.

— Доки ніяка людина й ніякий звір не бачать і не чують нас, ми в безпеці, — сказав він. — Труднощі постануть тоді, коли вони довідаються про нашу присутність. Поки що в мене нема даних вважати, що нас виявлено. Наша тактика мусить тим часом полягати в тому, щоб сидіти тихо й потроху знайомитися з місцевістю. Перед тим як обмінюватись візитами з нашими сусідами, треба добре їх вивчити.

— Але ж ми мусимо посуватись наперед, — зауважив я.

— Посунемось, не журіться цим, голубчику! Тільки це слід робити розважливо. Ніколи не відходьмо від нашого табору так далеко, щоб при потребі не можна було б зараз же повернутись назад. І ще одне найважливіше: не стріляймо, хіба що загрожуватиме смертельна небезпека.

— А проте вчора ви таки вистрілили, — нагадав Самерлі.

— Вистрілив, бо не міг стриматися. Та вчора був великий вітер, і віяв він у бік рівнини. Навряд чи звук пострілу чути було далеко на плато. А, до речі, як назвемо ми цю місцевість? Адже це ми мусимо дати їй якесь ім'я.

Пропозицій більш-менш вдалих було кілька, але останнє слово сказав Челенджер.

— Вона може мати тільки одне ім'я, — промовив він. — Ім'я людини, що відкрила її. Це — Країна Мепл-Вайта.

Так вона й стала Країною Мепл-Вайта, і цим ім'ям позначено її на карті, яку мені доручено креслити. Гадаю, під такою назвою фігуруватиме вона і в майбутніх атласах.

Тепер перед нами стояло невідкладне завдання тихомирно добутися в глиб цієї країни. Ми на власні очі переконалися, що тут живуть якісь незвичайні істоти, а до того ж у нас був альбом Мепл-Вайта, і малюнки в ньому провіщали появу ще жахливіших і небезпечніших потвор. А що там мешкають люди, і то вельми злостиві — про це свідчив кістяк, прошитий бамбуковими стеблами. Кістяк міг опинитися в такому становищі тільки тому, що хтось скинув його згори.

Отож перебуваючи на плато під загрозою постійної небезпеки і не маючи змоги втекти звідси, ми мусили вжити всіх застережних заходів, які підказував лордові Джону Рокстону його досвід. І водночас не могли ж ми зупинитися на порозі цього таємничого світу, до якого нас непереможно поривала цікавість і бажання виконати взяте на себе завдання.

Ми затулили вхід до нашого табору купою колючого гілля і залишили всі свої запаси під захистом цієї загорожі. Потім, ідучи, берегом струмка, що витікав з джерела на галявині і полегшив би нам зворотну дорогу, ми нечутно й обережно рушили в невідоме.

З перших же кроків стало ясно, що тут на нас чекають дива. Ми йшли густим лісом, де росли незнані мені дерева, що їх Самерлі, найкращий ботанік у нашій експедиції, визначив як хвойні й цикадові — породи рослин, знаходжувані в найдавніших геологічних шарах. За кількасот ярдів ми побачили, що струмок ширшає й утворює досить велике багнище. Перед нами височів густий очерет, який нібито звався хвощем чи то хвосняком, усуміш з папоротниковими деревами. Буйний вітер гойдав їхні верховіття.

Раптом лорд Джон, що вів перед, зупинився й підніс руку.

— Дивіться!.. — скрикнув він. — Це ж, напевне, слід прабатька всіх птахів!

На м'якій твані виднів величезний трипалий слід. Тварина, очевидно, перетяла багнище й подалась до лісу. Всі ми спинилися і з цікавістю розглядали цей дивовижний відбиток. Якщо це був птах — а яка ж інша тварина могла залишити такий слід? — то, судячи з відбитка ноги, куди вищий за страуса. Лорд Джон пильно озирнувся навкруги й зарядив свого потужного дробовика двома кулями.

— Свідчуся своєю репутацією мисливця, — сказав він, — що слід зовсім свіжий. Ця істота пройшла не більше як десять хвилин тому. Бачите, як просотується вода в ямку. А хай йому чорт! Дивіться, ось відбиток ноги дитинчати!

І справді, сліди меншого розміру, але такої самої форми, йшли поруч із більшими слідами.

— Ну, а що ви про це думаєте? — тріумфально вигукнув професор Самерлі, показуючи на щось між трипалими відбитками, схоже на відбиток п'яти пальців великої людської руки.

— Вельд! — скрикнув у захваті Челенджер.