Утрачений світ - Сторінка 2

Але з часом, коли ви здобудете собі якесь помітне місце в світі, ми, можливо, й повернемось до сьогоднішньої розмови.

Через кілька хвилин я вже наздоганяв кембервельський трамвай у тумані листопадового вечора, рішуче певний, що не мине й дня, як я знайду нагоду вчинити якесь геройство, гідне моєї прекрасної дами. Але хто б в усьому світі міг уявити, яких неймовірних форм набуде це геройство і яким дивовижним шляхом прийду я до нього!

Цей вступний розділ, як, може, здається комусь із читачів, не має ніби нічого спільного з подальшою моєю розповіддю. Але ж без нього не було б і самої розповіді. Бо порвати, як то зробив я, з усім своїм попереднім життям і поринути в таємниче, загадкове, невідоме, де на тебе чекають великі пригоди й велика нагорода, здатний тільки той, хто пройнятий певністю, що героєм можна бути скрізь, тільки той, хто докладає всіх зусиль до героїчного чину.

Тож уявіть, в якому стані прийшов я до редакції "Щоденної газети", де працював рядовим репортером, як я затявся по змозі ще того ж таки вечора знайти нагоду стати героєм, гідним моєї Гледіс. Чи ж вона не мала серця, чи була така себелюбна, коли зажадала, щоб я задля її прославляння наразив своє життя на небезпеку? Такі запитання можуть постати лише в голові людини літньої, а не палкого двадцятитрилітнього юнака, котрий уперше палко закохався.

Розділ ІІ

"СПРОБУЙТЕ, — МОЖЕ, ВАМ І ПОЩАСТИТЬ ІЗ ПРОФЕСОРОМ ЧЕЛЕНДЖЕРОМ"

Мені завжди подобався Макардл, старий, буркотливий, згорбатілий рудань, редактор відділу новий, та й він до мене, здається, непогано ставився. Звичайно, справжнім нашим владарем був Бомон, але Бомон перебував здебільшого у розрідженій атмосфері олімпійських високостей, звідки він завважував тільки речі, розміром не менші за міжнародну кризу або падіння кабінету міністрів. Часом ми бачили, як у самотній величі він простував до свого кабінету-святилища, очима втупившись у далечінь, а думками шугаючи на Балканах чи над Перською затокою. Для нас він був недосяжний, тож в усіх наших справах ми зверталися до Макардла, його першого помічника.

Коли я ввійшов у кабінет до старого, він кивнув мені головою і зсунув окуляри на лисину.

— Ну, містере Мелоуне, мушу вам сказати, що ви прогресуєте! — привітно сказав він із приємним шотландським акцентом.

Я подякував йому.

— З вибухом у вугільних копальнях ви чудово впоралися. Не гірша вийшла й пожежа в Саусворку. Безперечно, ви маєте хист описувати. То який у вас клопіт?

— Я хотів просити вас зробити мені ласку.

Він стривожено зиркнув на мене.

— Умгу, умгу… І яку саме?

— Чи не могли б ви, сер, послати мене кудись, давши серйозне доручення від газети? Я докладу всіх сил, щоб привезти цікавий матеріал.

— Яке саме доручення маєте ви на думці, містере Мелоуне?

— Таке, сер, щоб, виконуючи його, я зазнав би пригод і небезпек. Запевняю вас, я докладу всіх сил, щоб добре впоратись. І що важче буде завдання, то краще.

— Вам, я бачу, закортіло вкоротити собі віку.

— Ні, сер, я хочу виправдати своє існування.

— Любий мій містере Мелоуне, це щось таке занадто… занадто вже екзальтоване! Боюся, що час для таких екзальтацій уже минув. Наслідки отих "спеціальних доручень" ледве покривають видатки на них. А головне, такі доручення можна давати лише досвідченим газетярам, які мають довіру в публіки. Великі білі плями на географічних картах уже заповнено, і на землі більше нема місця для романтики… А втім, стривайте! — додав він і несподівано всміхнувся. — Білі плями на картах навели мене на одну думку. Що, якби викрити одного шахрая — такого собі сучасного Мюнхаузена? Довести, що він брехун, і висміяти його? Га, хлопче? Це було б непогано. Як ви гадаєте?

— Куди завгодно, що завгодно — я на все пристану.

Кілька хвилин Макардл сидів, поринувши в задуму.

— Цікаво, чи пощастить вам заприязнитися з цим суб'єктом або хоч поговорити з ним, — промовив він урешті. — Ви, здається, маєте талант знаходити спільну мову з людьми, викликати у них симпатію. Чи то це тваринний магнетизм у вас, чи юнацька вітальність, чи що інше. В усякому разі, я зазнав цього на собі самому.

— Ви дуже люб'язний, сер.

— Так ото спробуйте — може, вам і пощастить із професором Челенджером з Енмоур-Парку.

— Я був трохи приголомшений.

— Челенджер! — скрикнув я, — Професор Челенджер, славетний зоолог! Той самий, що розтрощив щелепу Бланделові з "Телеграфу"?

Редактор відділу новин похмуро всміхнувся.

— А вам це не подобається? Хіба ви не казали, що шукаєте пригод?

— Але пригод ділового характеру, сер.

— Оце ж і є. Я не думаю, щоб він завжди був такий лютий, як тоді. Може, Бландел потрапив до Челенджера в недобру хвилину, може, не зумів підійти до нього. Вам, сподіваюся, пощастить більше — може, ви зумієте взяти його своєю тактовністю. Це, я певний, саме для вас справа, і для "Газети" воно саме те, що треба.

— Але ж я анічогісінько не знаю про професора, — сказав я. — Його ім'я я пам'ятаю тільки в зв'язку з судовим процесом за побиття Бландела.

— У мене знайдуться деякі матеріали, що стануть вам у пригоді, містере Мелоуне. Свого часу я цікавився професором. — Він витяг із шухляди аркуш паперу. — Ось короткі відомості про нього: "Челенджер, Джордж Едвард. Народився в Ларгсі року 1863-го. Освіта: Ларгська школа, Едінбурзький університет. 1892 року — асистент у Британському музеї. 1893 року — старший асистент на кафедрі порівняльної антропології. Того ж року звільнився з роботи, звинувачений у нетактовності в листуванні. Одержав Крейстонську медаль за студії в галузі зоології. Член закордонних наукових установ…" — тут сила різних назв, кільканадцять рядків петитом: — "Бельгійське наукове товариство, Американська академія наук, товариство Ла-Плата" і таке інше, і таке інше. "Колишній президент Палеонтологічного товариства… член секції Британської асоціації" і так далі. "Опубліковано дослідження: "Нотатки про будову черепа в калмиків", "Нариси з теорії еволюції хребетних", і ще численні статті, серед них — "Основні помилки теорії Вейсмана", що викликала жваві дискусії на останньому конгресі зоологів у Відні. Розваги: прогулянки пішки, альпінізм. Адреса: Енмоур-Парк, Зах. Кенсінгтон".

— Візьміть цього аркуша г собою. На сьогодні це все, що я маю для вас.

Я сховав папірця до кишені.

— Ще хвилиночку, сер, — промовив я, побачивши перед собою замість червоного обличчя лису рожеву потилицю. — Мені все-таки не зовсім ясно, з якого питання я маю інтерв'ювати цього джентльмена. Що, власне, він такого накоїв?

Переді мною знову зблиснуло обличчя.

— Два роки тому він вирушив одинцем в експедицію до Південної Америки. Повернувся звідти торік. Безсумнівно, Південну Америку він одвідав, але категорично відмовляється сказати, де саме побував. Він почав був оповідати про свої пригоди, та побачивши, що йому не вірять, заховався в черепашці, неначе слимак. З ним, мабуть, і справді трапилося щось незвичайне, а може, — і це ймовірніше — він просто незвичайний брехун. Є в нього кілька зіпсованих фотографій. Каже, що робив їх з натури. Він став такий вразливий, що ображає кожного, хто насмілюється розпитувати його, і виганяє з дому всіх репортерів. На мою думку, це просто небезпечний божевілень, хворий на манію величі і з деяким нахилом до науки. Це якраз людина для вас, містере Мелоуне. Тепер ідіть і подумайте, що з ним можна зробити. Ви вже досить дорослий, щоб подбати про себе, та й силою природа вам не поскупилася. Крім того, вас захищає закон про недоторканість особи.

Усміхнене червоне обличчя знов обернулося в рожевий овал, облямований пухом. Аудієнція скінчилася.

Я пішов до свого "Клубу Диких", але перед тим, як увійти туди, сперся на поруччя Адельфі-террас і, замислившися, втупив погляд у брунатну, масну від нафти річку. На вільному повітрі моя голова завжди краще працює. Я витяг з кишені список подвигів професора Челенджера і ще раз перечитав його при світлі електричного ліхтаря. І раптом на мене зійшла ідея. Я чудово розумів, що мені, як репортерові, не "пощастить знайти спільну мову з вередливим професором. До того ж, наскільки я довідався з коротенької біографії, він був фанатик науки. Може, в цьому слід пошукати його вразливого місця? Варто спробувати.

Я ввійшов до клубу. Тільки-но вибило одинадцяту годину. У великій залі вже було майже повно людей, хоч нові відвідувачі надходили й надходили. В кріслі проти каміна я побачив високого, худорлявого чоловіка. Коли я підсунув крісло до нього, він обернувся в мій бік. То був саме той, кого я найбільше хотів бачити — Тарп Генрі з редакції журналу "Природа", він завжди радо допомагав усім своїм знайомим. Не гаючи часу, я завів з ним розмову.

— Що відомо вам про професора Челенджера?

— Челенджер? — він насупив брови й прибрав вигляду суворого вченого. — Челенджер — це той, що наплів сім мішків гречаної вовни про свою подорож до Південної Америки.

— Які там сім мішків?

— Е, та він набазікав якихось нісенітниць про чудернацьких відкритих нібито ним тварин, але згодом, здається, зрікся своїх слів. Принаймні облишив ті свої химерні розповіді. Спершу він дав інтерв'ю представникові агентства Рейтер, та внаслідок того інтерв'ю зчинилася велика буча, і професор побачив, що забрехався. Це — скандальна історія. Знайшлося двоє чи троє, що повірили були йому, але невдовзі він і їх відштовхнув.

— Яким це чином?

— Дуже простим — своєю нестерпно брутальною поведінкою. Знаєте бідолаху Ведлі з Зоологічного інституту? Так оцей Ведлі надіслав йому листа: "Директор Зоологічного інституту вітає професора Челенджера і матиме за честь для себе, якщо професор ушанує своєю присутністю чергові збори співробітників Інституту". Відповідь була просто соромітна.

— Та що ви кажете!

— Атож, у сильно пом'якшеному викладі зміст її був такий: "Професор Челенджер вітає директора Зоологічного інституту і матиме за честь, якщо шановний колега піде під три чорти".

— Ну й ну!

— Оце ж так, мабуть, зреагував і Ведлі, діставши цю відповідь. Я пригадую, як приголомшено почав він свою промову на зборах: "За п'ятдесят років свого спілкування з науковим світом…" Старого відповідь Челенджера зовсім вибила з колії.

— А що ще ви знаєте про Челенджера?

— Як вам відомо, я — бактеріолог з фаху, живу світом, видимим у мікроскоп, який збільшує в дев'ятсот разів, і не дуже цікавлюся навколишнім, яке на межі Пізнаного, тож мені буває якось моторошно, коли я покидаю свій кабінет і стикаюся з людьми, істотами брутальними й нав'язливими.