Утрачений світ - Сторінка 3
- Артур Конан Дойл -Я намагаюся уникати пліток, але про професора Челенджера я дещо чув навіть у наукових дискусіях, тому бо він належить до категорії людей, яких не можна так просто зігнорувати. Челенджер справді чоловік талановитий, він наче та електрична батарея, наснажена життєвою силою, а разом із тим страшенно сварливий і впертий фанатик, та ще й неперебірливий у засобах. Він навіть дійшов до того, що підробив фотографії, нібито привезені з південноамериканської подорожі.
— Ви сказали, що він фанатик. У чому конкретно це виявляється?
— Та в чому завгодно! Ось хоча б останній його вибрик — еволюційна теорія і теорія Вейсмана. Через них він, переказують, влаштував страшний скандал у Відні.
— Чи не могли б ви розповісти мені про це докладніше?
— Зараз ні, але в нас у редакції є переклад протоколів конгресу. Якщо хочете, можете прийти, я покажу вам.
— Це саме те, що мені треба. Я маю завдання взяти інтерв'ю у цього суб'єкта, і я шукаю хоч якого-небудь приступу до нього. Дуже вдячний за те, що ви згодилися мені допомогти. Я пішов би з вами хоч і зараз, коли вам не дуже пізно.
За півгодини я вже сидів у редакції "Природи". Переді мною лежав грубезний том, розгорнений на статті "Вейсман проти Дарвіна" з підзаголовком "Рішучий протест у Відні. Жваві дискусії". Мої наукові пізнання досить скромні, і мені важкувато було стежити за всією аргументацією, але, в усякому разі, було ясно, що англійський професор висловлювався в цьому питанні вельми гостро, чим неабияк збурив своїх континентальних колег. "Протести", "галас", "загальні вимоги спинити промовця" — ось перші три нотатки в дужках, що зараз же зупинили на собі мою увагу. Щодо самого змісту дебатів, то для мене вони були все одно що китайська грамота.
— Я попрошу вас перекласти їх мені простою людською мовою. — звернувся я до мого провідника.
— Та це ж бо й є переклад.
— Тоді, може, мені краще вдатися до оригіналу?
— Для невтаємниченого воно й справді трохи темно.
— Якби виловити хоча б одну зрозумілу фразу, приступну для звичайного людського мозку! Ага, ось це нібито підійде. Здається, тут і я дещо второпав. Перепишім її. Вона правитиме мені за першу ланку в моєму знайомстві з неприступним професором.
— Більш я вам не потрібний?
— Та ні. Хоча стривайте. Я збираюся написати йому листа. Якщо я накидаю його тут і скористаюся вашою зворотною адресою, то це надасть більшої ваги моєму посланню.
— А тоді цей суб'єкт з'явиться сюди, зчинить бучу й потрощить меблі.
— Ні, ні. Я дам вам прочитати листа. В ньому не буде жодної зачіпки для скандалу, запевняю вас.
— Ну, гаразд. Ось мій стіл і стілець, онде — папір. Тільки дозвольте мені переглянути вашого листа, перше ніж ви його вишлете.
Мені довелося добряче-таки попрацювати, але кінець кінцем, можу похвалитись, послання вийшло непогане, і я не без гордощів прочитав його вголос критично настроєному бактеріологові.
"Шановний професоре Челенджере, — так починався мій лист. — Скромний дослідник-природознавець, я довгий час з глибоким інтересом стежу за вашими міркуваннями щодо суперечностей між поглядами Дарвіна і Вейсмана. Нещодавно мені випало відсвіжити свою пам'ять з цього питання, перечитавши…"
— Ну, й ловко ж брешете! — пробурмотів Тарп Генрі.
"… перечитавши вашу майстерну доповідь на Віденському конгресі, Ваші надзвичайно ясні та переконливі докази являють собою останнє слово науки в цьому питанні. У мене тільки одне речення там викликає деяке застереження, а саме; "Я рішуче заперечую нічим не обгрунтоване й суто догматичне твердження, ніби кожен окремий організм — це мікрокосмос, що повільно змінював свою історичну будову в цілій низці поколінь". Чи не здається вам, що у світлі останніх досліджень у цій галузі ваша думка потребує деякого корегування? Чи не гадаєте ви, що фраза ваша звучить аж надто категорично? Уклінно прошу вас зробити ласку й дозволити мені побачитися з вами, щоб поділитись деякими думками, які я хотів би обговорити з вами особисто. З вашого дозволу я матиму честь завітати до вас післязавтра (в середу) об одинадцятій годині ранку.
Прошу прийняти, сер, запевнення в щирій до вас пошані вашого покірного слуги
Едварда Мелоуна".
— Ну, як? — спитав я, тріумфуючи.
— Що ж, коли ваше сумління не протестує…
— До цього часу воно мені не муляло.
— Але що ви збираєтесь робити далі?
— Мені треба найперше добутись туди. Опинившись у нього в кімнаті, а вже якось зорієнтуюся. Можливо, навіть просто зізнаюсь в усьому. Якщо він бодай трохи спортивної натури, це може ще й сподобатись йому.
— Гай-гай! Глядіть краще, щоб він вас не "уподобав" чим-небудь важкеньким. Вам треба вбратися в кільчастий панцир або американський футбольний костюм, ось що я вам скажу. Ну, бажаю вам успіху! Відповідь, якщо він зволить відповісти, чекатиме вас у середу вранці. Він — запальний, небезпечний і лайливий суб'єкт, якого ненавидять усі, хто має з ним справу, а студенти, котрі зухваліші, беруть його на сміх. Вам, мабуть, краще було б, якби ви ніколи й не чули про цього типа.
Розділ III
"ВІН — АБСОЛЮТНО НЕМОЖЛИВА ОСОБА"
Страхам чи надіям мого приятеля не судилося справдитись. Зайшовши в середу до редакції "Природи", я знайшов там листа з штемпелем Західного Кенсінгтона. На конверті, письмом, що нагадувало загорожу з колючого дроту, було надряпано моє ім'я. У самому листі говорилось таке:
"Енмоур-Парк, Зах. Кенсінгтон.
Сер, я вчасно одержав вашого листа, де ви запевняєте мене у підтримці моїх поглядів, які, до речі, зовсім не потребують ні вашої, ні чиєїсь іншої підтримки. Торкаючись моїх праць у ділянці дарвінізму, ви вжили слова "міркування". Мушу звернути вашу увагу на те, що це слово, застосоване до таких важливих питань, набуває характеру образи. Дальші ваші рядки переконали мене, що ви прогрішились не зловмисно, а через свою неосвіченість та нетактовність. Ви цитуєте вихоплене з контексту речення у моїй промові, бо, видно, не зовсім зрозуміли його. Гадаю, що не добрати в ньому сенсу може тільки людина дуже низького розумового рівня. Проте, якщо ви бажаєте мати додаткові пояснення, я згодний прийняти вас у призначену вами годину, дарма що всі відвідувачі та візити мені остогидли. Щодо зміни моїх поглядів, як це ви пропонуєте, то мушу повідомити вас, що я не звик міняти своїх думок після того, як всебічно обгрунтую їх. Прийшовши, ви, будь ласка, покажіть конверт із цього листа моєму служникові Остіну, оскільки йому доручено не пускати до мене нахабних пройдисвітів, які звуть себе "журналістами".
З пошаною
Джордж Едвард Челенджер".
Цього листа я прочитав Тарпові Генрі, який із самого ранку зайшов до редакції — спеціально, щоб довідатись про наслідок моєї спроби. Вислухавши мене, він зауважив, що тепер з'явилися нові ліки "кутикура, чи щось подібне", які проти побоїв допомагають краще за арніку, і не сказав більше нічого. Дивні бувають іноді дотепи в людей!
Коли я ознайомився з листом, було вже майже пів на одинадцяту, але кеб приставив мене до Кенсінгтопа вчасно. Будинок, біля якого ми спинилися, мав величний портик, і важкі штори на вікнах вказували на чималі статки того небезпечного професора. Двері відчинив якийсь чудний, сухоребрий і смаглявий тип невизначеного віку в темній моряцькій куртці й коричневих шкіряних гетрах. Пізніше я довідався, що то був шофер, який викопував обов'язки лакея відтоді, як декілька служників один за одним повтікали з цього дому. Цей суб'єкт зміряв мене від голови до п'ят допитливим поглядом своїх голубих очей.
— Вас чекають? — спитав він.
— Мені призначено на цю годину.
— Лист із вами?
Я показав конверта.
— Гаразд! — Служник явно був не балакучий. Коли я йшов слідом за ним, мене несподівано зупинила якась невисока на зріст жінка, що вийшла в коридор з дверей нібито їдальні. То була жвава кароока леді. Скидалась вона більше на француженку, ніж на англійку.
— Хвилиночку! — сказала леді. — Зачекайте, Остіне. Прошу, зайдіть сюди, сер. Дозвольте вас запитати: зустрічалися ви з моїм чоловіком колись давніше?
— Ні, пані, я не мав такої честі.
— Тоді мені треба заздалегідь перепросити вас. Я мушу сказати, що він — абсолютно неможлива особа, абсолютно неможлива. Тепер я попередила вас, і ви будете ставитись до нього поблажливіше.
— Це дуже люб'язно з вашого боку, пані.
— Коли ви побачите, що він починає лютувати, швидше вибігайте з кімнати. Не сперечайтеся з ним. Дехто уже постраждав через це. Кінець кінцем стається прилюдний скандал, що вводить у неславу мене й усіх нас. Сподіваюсь, ви не говоритимете з ним про Південну Америку?
Я не міг збрехати цій леді.
— Ой-ой-ой! Це ж найнебезпечніша тема! Я певна, ви не повірите жодному слову з того, що він оповідатиме. Тільки не кажіть йому цього, бо інакше він украй розлютується. Вдавайте, ніби вірите, і тоді, може, все буде гаразд. Майте на увазі: сам він вірить у те, що каже. Цього ви можете бути певні. Чеснішої людини ще не було на світі. Ну, не баріться, а то він запідозрить щось. Побачите, що становище загрозливе, справді небезпечне, — подзвоніть і тримайтеся, аж доки я прибіжу. Я звичайно можу вплинути на нього, навіть коли він розпалиться.
По цих підбадьорливих словах леді перепоручила мене мовчазному Остінові, що під час нашої короткої розмови стояв, мов бронзова статуя. У кінці коридору були двері. Ми постукали. В кімнаті хтось заревів, мов бик, і я опинився віч-на-віч із професором.
Челенджер сидів на обертовому кріслі перед широчезним столом, заваленим книжками, картами та кресленнями. Коли я ввійшов, він круто повернувся до мене. Глянувши на нього, я сторопів. Я й був готовий стрінутися з незвичайною людиною, але те, що я побачив, перевершило всі мої сподіванки. Перше, що вражало в ньому, були його розміри й показна статура. Такої величезної голови я не бачив ні в кого. Професорів циліндр, якби мені стало духу нап'ясти його на себе, напевне вкрив би всю мою голову до плечей. Його квітуче обличчя й чорна борода, що буйно кучерявилась на дужих грудях, нагадували асирійського бика. Волосся на голові мав він рівне, і довгі пасма його облямовували високе могутнє чоло. З-під буйних чорних брів владно, прискіпливо й насмішкувато дивились ясні сіро-блакитні очі. Крім цього, над столом підносилися широченні плечі, верхня частина тулуба з добру діжку завбільшки, а на столі лежали здоровезні вкриті довгим чорним заростом руки.