Утрачений світ - Сторінка 23

— В такій тиші постріл розкотиться на кілька миль. Куля — це остання наша ставка.

— Якщо ця потвора перемахне загорожу, нам кінець, — мовив Самерлі, і голос його затремтів нервовим смішком.

— Цього ми не допустимо! — скрикнув лорд Джон. — Але стріляйте тільки у крайньому разі. Може, мені пощастить і так з нею впоратись. Принаймні я спробую.

То був найвідважніший вчинок з усіх, що я будь-коли бачив. Рокстон нахилився над багаттям, витяг звідти розжарену гілляку і блискавично прослизнув через вузенький отвір у загорожі. Звір з жахливим гарчанням сунув просто на нього. Лорд Джон, анітрохи не вагаючись, підскочив йому назустріч і тицьнув вогненною головешкою в морду страховища.

На мить перед моїми очима майнула огидна постать, схожа на величезну жабу, з бородавчастою, як у прокажених, шкірою і з роззявленою пащею у свіжій крові. Ще момент — затріскотіли кущі, і жахливий наш гість зник.

— Я так і думав, що він не встоїть проти вогню, — засміявся лорд Джон, повернувшись до нас і кинувши свою гілляку в багаття.

— Ви не мали права наражатись на таку небезпеку, — дорікнули ми йому гуртом.

— Нічого іншого не залишалося. Якби він удерся до нас, ми могли б перестріляти один одного в загальній колотнечі. Знову ж таки, стріляючи крізь отвір, ми не вбили б його, а лише поранили, і він неминуче кинувся б на нас, уже не кажучи про те, що пострілами ми виказали б свою присутність. Зрештою, я вважаю, ми щасливо здихалися звірюки, відбувшись самим переляком… Тільки хто ж він такий, цей звір?

Наші вчені мужі перезирнулися дещо розгублено:

— Я особисто не міг би з певністю визначити, до якого класу він належить, — сказав Самерлі, запалюючи люльку жаринкою з вогнища.

— Це показує, що ви ставитесь до цієї серйозної справи обережно, як і личить науковцеві, — милостиво похвалив його Челенджер. — Щодо мене, то я поки що можу сказати тільки одне: цю ніч ми спіткалися з якимось хижаком із породи м'ясожерних динозаврів. Як пригадуєте, я й давніше казав, що ми можемо надибати тут щось у такому роді.

— Треба лише пам'ятати, — зауважив Самерлі, — що існувало багато передісторичних форм, які зовсім не лишили по собі сліду. Було б нерозважливо гадати, немов ми спроможні класифікувати все, на що натрапимо тут.

— Цілком слушно, — погодився Челенджер. — Тим часом доведеться задовольнитись лише приблизним класифікуванням. Завтра вдень ми роздивимося краще і, можливо, зможемо визначити його точніш. А тепер нам лишається тільки досипати.

— Але хтось із нас мусить зостатися на варті, — рішучим тоном сказав лорд Джон. — У цій країні не можна легковажити небезпеки. Надалі будемо вартувати, чергуючись що дві години.

— Тоді нехай перша черга буде моя, — запропонував Самерлі. — Я саме встигну випалити свою люльку.

Відтоді ми вже ні на хвилину не лишалися вночі без вартового.

Знайти вранці причину нічних криків було не важко. На галяві ігуанодонів сталася жахлива різанина. Побачивши калюжі крові й порозкидані скрізь величезні шматки закривавленого м'яса, ми спершу думали, що тут було вбито кілька тварин. Проте, придивившись пильніше, впевнилися, що за жертву бою стало тільки одне з цих незграбних створінь, пошматоване достоту на клапті якимсь, може, не більшим, але, безперечно, набагато лютішим звіром.

Обидва професори сіли й заходились розглядати шматок по шматку останки ігуанодона, де залишились відбитки зубів або велетенських пазурів нападника.

— Остаточного висновку все ж таки зробити не можна, — зазначив урешті Челенджер, розпластавши на своїх колінах здоровезний шматок білуватого м'яса. — Дані, що їх ми маємо, промовляють нібито за шаблезубого тигра, кістки якого знаходять іноді в наших печерних конгломератах. Однак той звір, якого ми бачили на власні очі, був явно більший і, ймовірно, належав до плазунів. Я, особисто, висловився б за алозавра.

— Або мегалозавра, — докинув Самерлі.

— Можливо. Одне слово, це котрийсь великий м'ясожерний динозавр. Саме серед них і знаходимо ми найбільш хижих представників тваринного світу, що опоганювали нашу планету, а тепер правлять за цінні експонати у наших музеях, — І Челенджер громохко засміявся: він хоч і не дуже розумівся на жартах, але свої власні жарти завжди сприймав за бозна-як дотепні.

— Що менше ми галасуватимем, то краще, — гостро остеріг його лорд Джон. — Ми не знаємо, хто або що може почути нас. Якщо той суб'єкт з'явиться сюди по сніданок і застане нас тут, навряд чи воно буде вельми смішно. До речі, що то за знак на шкірі ігуанодона?

На темній шорсткій шкірі сланцевої барви, трохи вище плеча була якась кругла чорна пляма, що нагадувала кольором асфальт. Ніхто з нас не знав, що воно таке, хоч Самерлі й казав, ніби щось схоже бачив на тілі одного з молодих ігуанодоиів два дні тому. Челенджер мовчав, але мав такий гордовитий вираз на обличчі, немов натякав, що він якби хотів, міг би роз'яснити нам цю загадку, Нарешті лорд Джон удався безпосередньо до нього.

— Якщо ваша світлість ласкаво дозволить мені розкрити рота, я охоче висловлюся з цього питання, — відповів той, силкуючись надати саркастичної нотки своєму голосові. — Може, вашій світлості це й звична річ, але я не звик, щоб мені так вичитували. Я і в думках собі не покладав, що перед тим, як засміятись, я маю спитати у вас на це дозволу.

Наш вразливий друг почав заспокоюватись лише тоді, коли Рокстон попросив у нього пробачення. Вгамувавшись трохи, Челенджер сів на повалене дерево, трохи на відстані від нас, і, як то мав звичай, висловив свою думку так, наче промовляв до аудиторії принаймні в тисячу слухачів.

— Щодо плями на шкірі ігуанодона, — сказав він, — то я схильний погодитися зі своїм другом і колегою професором Самерлі й визнати її за асфальт. Характер цього плато суто вулканічний, а що асфальт — один з продуктів, утворюваних при вулканічній діяльності, то, я гадаю, він мусить бути тут в плинному стані, і тварина могла просто доторкнутись до нього. Проте значно важливішим є інше питання: як могли вижити на цьому терені м'ясожерні хижаки, сліди одного з яких ми бачили на цій галяві. Ми більш-менш орієнтовно можемо встановити розміри плато: площею воно не більше від пересічного англійського графства. На цій обмеженій поверхні незчисленні сторіччя існують декілька видів тварин, більшість яких давно вже зникла в інших місцях на нашій планеті. Я завжди вважав, що м'ясожерні тварини, безборонно розмножуючись якийсь час, кінець кінцем мусять винищити природний свій харч і через брак його або вимерти з голоду, або змінити характер їжі. Як ми бачимо, тут ні одного, ні другого не сталось. Тож доводиться припускати, що, аби зберегти природну рівновагу, постали якісь інші перепони безмежному розмноженню хижаків. І одне з найцікавіших завдань, які стоять перед нами, — дослідити, що то за перепони і як саме впливають вони на життя тварин. Сподіваюся, ми ще матимемо нагоду вивчити цю проблему зблизька на цікавому прикладі м'ясожерних динозаврів.

— А я волів би, щоб у нас ніколи не було такої нагоди, — вихопилось у мене.

Професор лише підвів свої кущисті брови, як то робить учитель, зачувши недоречне зауваження пустуна-учня.

— Може, професор Самерлі має якісь зауваги з цього приводу? — спитав він, і обидва вчені тут-таки занурилися в розріджену атмосферу чистої науки, де зниження природного приросту внаслідок зменшення харчових запасів розглядається як прояв боротьби за існування.

Того ранку ми, старанно обминаючи птеродактилів, пішли на схід, а це на захід від струмка. Тут ліс був такий густий, що ми ледве посувалися наперед, через що дослідили тільки невеличку частішу плато.

До цього часу я розповідав лише про страхіття Країни Мепл-Вайта, але ж вона багато чим і приваблювала. Цілий ранок ми йшли серед прегарних квітів, здебільшого білих і жовтих; у давнину квіти, як твердять наші професори, саме й мали переважно ці кольори. Часто-густо квітковий килим покривав усю землю, сягаючи нам до колін, і міцні солодкі пахощі п'янили наші голови. В золотому сонячному промінні бриніли бджоли, геть такі самісінькі, як і в Англії. Гілля багатьох дерев, під якими ми проходили, вгиналося під вагою плодів, почасти знайомих нам, а почасти й ні. Щоб внести приємну різноманітність у наше меню і притім ненароком не отруїтись, ми вибирали тільки плоди, подзьобані птахами. В цих заростях була сила-силенна стежок, що їх пробили дикі звірі, а на багнищах ми знаходили безліч слідів якоїсь дивної форми й чимало відбитків лап ігуанодона. На одній галявині ми побачили, як пасся табун цих велетенських тварин, і лорд Джон запевняв, ніби шкіра у них, як ви дію в бінокль, теж поцяткована асфальтом, тільки не в тих місцях, що у забитого ігуанодона. Що означало це явище, ми так і не могли збагнути.

Траплялися нам і менші тварини: дикобрази, лускаті мурахоїди, а також рябі дикі свині з довгими кривими іклами. Раз крізь просвіт між деревами ми побачили зелений схил пагорба, а на ньому велику темно-сіру тварину, яка щодуху мчала кудись. Бігла вона так прудко, що ми не встигли розгледіти її як слід, але коли це й був олень, як гадав лорд Джон, то хіба з тих велетенських прадавніх ірландських оленів, викопні скелети яких час від часу знаходять у багнищах моєї батьківщини.

Після відвідин нашого табору таємничим гостем ми поверталися до Форту Челенджера з деякою тривогою в душі. А втім, — цього разу все було гаразд. Увечері в нас розпалилася суперечка з приводу нашого теперішнього становища та планів на майбутнє. Я викладу її детальніше, бо вона мала той наслідок, що ми за кілька наступних днів набагато ближче ознайомилися з Країною Мейл-Вайта, аніж це можна було зробити за цілий місяць.

Розмову завів Самерлі. Цілий день він був у дуже поганому гуморі, а запитання лорда Джона про те, що робитимемо ми завтра, й зовсім розсердило його.

— Єдине, що ми маємо робити сьогодні, завтра й увесь час, це — шукати виходу з пастки, до якої потрапили. Ви клопочете собі голову, як забратись у глиб цієї країни. А на мою думку, ми повинні докласти всіх зусиль тільки на те, щоб вибратися звідси.

— Мені дивно чути, сер, — погладжуючи свою величну бороду, озвався на це Челенджер, — що людина науки виявляє такі плиткі почуття.