Утрачений світ - Сторінка 34

Пам'ять ніколи не зрадить мене, бо всі враження з перебування на плато, кожен крок наш тут довіку лишатимуться в моїй пам'яті свіжі, як перші спогади дитинства. Жодне з нових вражень не витіснить з мого мозку слідів цих незабутніх днів. Свого часу я змалюю чудову місячну ніч на озері, коли у волок індіанців упіймався молодий іхтіозавр, котрий ледве не перекинув нашого човна, поки його витягали на берег. Чудне це створіння, напівтюлень-напівриба, з трьома очима — два по боках голови, прикриті кістяними платівками, а третє на тім'ї. Тієї ж таки ночі величезна водяна гадюка блискавично вислизнула з очерету, обвила своїми кільцями стерничного з Челенджеревого човна й сховалася з ним під воду. Я розповім також про здоровезну білу тварюку — ми й досі не знаємо, ссавець то чи плазун, — що жила в гнилому драговинні на схід озера й сяяла в темряві мерехтливим фосфоричним блиском. Індіанці так страхаються її, що бояться й наблизитись до неї, а ми двічі вибиралися спеціально на те драговиння й обидва рази бачили невідому звірину, але не змогли підійти ближче через грузьке болото. Можу лише сказати, що вона більша від корови й неприємно тхне мускусом.

Я не забуду розповісти й про велетенського птаха-бігуна, значно вищого за страуса, з шиєю як у яструба і з головою, що нагадувала череп скелета. Він гнався за Челенджером, змусивши його шукати притулку в печері. Коли професор видирався кам'яними сходинками вгору, хижа тварюка встигла таки дзьобанути його кривим дзьобом у підбір і відтяла його наче бритвою. Та цим разом сучасна зброя таки взяла гору, і птах дванадцяти футів на зріст, форорахус на ймення (професор, тільки-но відхекавшись, поспішив довести це нам до відома) повалився на землю від кулі лорда Джона й затіпав у судомі ногами, збивши при цьому хмару пір'я і дивлячись на нас своїми жовтими очима. Ото б мені була радість побачити коли-небудь плескату голову цього хижака серед інших трофеїв у кабінеті лорда Рокстона в Олбені!

Ну і врешті треба буде розказати й про токсодона — величезного, на зріст футів десять, вепра з гострими довгими іклами, що його ми підстрелили якось уранці на березі озера.

Про все це я згодом напишу докладно і не забуду поряд із нашими пригодами з любов'ю змалювати чудову блакить неба та чарівні літні вечори, коли ми вчотирьох лежали в буйній траві на узліссі серед гарних дивовижних квітів і крізь гілля дерев, що вгиналося від сили соковитих плодів, дивилися вгору на чудних невідомих птахів, які кружляли над нами, а тоді переводили погляд на траву й придивлялись до якихось дивних створінь, що виповзали зі своїх нірок кинути на нас оком. Опишу я й ті довгі місячні ночі, коли ми вибиралися човнами насеред озера і з острахом та цікавістю спостерігали брижі від сплесків котрогось велетенського страховища та зеленкуваті проблиски десь у глибині озера, що позначали слід невідь-якої істоти. Моя пам'ять збереже ці картини в усіх деталях, і коли-небудь я не промину нагоди все це викласти на папері.

Але — спитаєте ви — навіщо нам потрібні були такі спостереження, коли ми мали б день і ніч тільки про одне думати: як його швидше повернутись до цивілізованого світу? Я відповім, що ми всі клопотали цим голови, тільки зусилля наші були марні. Невдовзі ми встановили один безперечний факт: індіанці нічого не зроблять, щоб допомогти нам. Вони в усьому ставились до нас як щирі друзі й були мало не по-рабському віддані нам, та тільки заходила мова про те, як би перетягти на край плато стовбур дерева, чи то сплести канат зі шкіри й ліан, — ми зустрічали стриману, але категоричну відмову. Тубільці починали всміхатись, підморгувати, хитати головами, і на цьому справа й кінчалася. Навіть старий ватаг виявляв недоброзичливість до наших планів, і лише Маретас — його син, якого ми врятували, — журливо поглядав у наш бік і жестами засвідчував своє співчуття.

Після блискучої перемоги над мавполюдьми індіанці стали вбачати в нас мовби істот вищого порядку, які носять ту перемогу в цівках своїх смертоносних знарядь, і думали, що поки ми з ними — їхня щаслива доля забезпечена. Якби ми погодилися забути свою батьківщину й залишилися назавжди на плато, кожному з нас дали б по окремій печері й по маленькій червоношкірій дружині. Тож хоч які приятельські були у нас із ними стосунки, ми знали, що з нашими намірами треба від них критися, бо, провідавши про це, індіанці могли б останнього моменту затримати нас силоміць.

Незважаючи на загрозу перестріти динозавра (хоча це було й малоймовірно, бо, як уже мовилося, динозаври полюють переважно ночами), я протягом трьох тижнів двічі ходив до нашого старого таборища побачитися з негром, котрий усе ще вартував під скелею. Мої очі жадібно вдивлялися в далечінь у надії побачити хоч яку ознаку допомоги, що мала надійти нам із зовнішнього світу. Але переді мною, як і раніше, слалася все та сама розлога безлюдна одноманітна просторінь, поросла кактусами, а на далекому обрії обмережена стягою бамбукових хащів.

— Вони скоро прийдуть, маса Мелоун. Ще тиждень почекати. Індіанці прийдуть з мотузками, й спустять вас униз! — підбадьорливо гукав мені наш славний Самбо.

Під час других відвідин таборища я там заночував, а поворітьма мав уранці несподівану зустріч. Я йшов добре знаною мені дорогою і був уже за милю від болота птеродактилів, коли в око мені впало щось таке чудернацьке, що наближалося до мене з-за кущів. Приглянувся я — аж то пересувається чоловік у такій своєрідній клітці, зробленій з очеретин, — вона закривала його з усіх боків. На превеликий свій подив я впізнав у цій постаті не кого іншого, як лорда Джона Рокстона. Побачивши мене, він виліз зі своєї чудної фортеці й засміявся, хоч і дещо силувано.

— Не думав я, що стрінуся з вами, мій голубе, — сказав він.

— Що ви тут робите? — здивовано запитав я.

— Іду в гості до своїх приятелів-птеродактилів.

— А це-бо навіщо?

— Вони ж цікаві звірята, хіба ні? Тільки страшенно нетовариські. З відвідувачами, як ви й самі бачили, вони поводяться дуже негостинно. Отож я й спорудив цю ось переносну огорожу, щоб уберегти себе від їхньої люб'язності.

— Та чого вам треба на тому болоті?

Лорд Джон кинув на мене пильний погляд і завагався на хвильку.

— А ви гадаєте, що допитливість притаманна лише людям професорського звання? — нарешті промовив він. — Я так само вивчаю дещо. Вас задовольнить така відповідь?

— Ну, не ображайтеся, прошу, — тільки й спромігся я сказати.

Обличчя лордове розпогодилось, і він засміявся вже природніше.

— Ніякої образи нема, мій голубо. Я просто хочу роздобути для Челенджера це маленьке бісове курча. Такий мій клопіт. Ні, дякую, я не потребую вашої допомоги. У цій клітці я в безпеці, а вас ніщо не захищає. Бувайте. Надвечір я повернуся.

Він знову напнув на себе свого чудернацьку клітку й рушив далі в напрямку до лісу.

Та коли поведінку лорда Джона в ці дні можна було назвати дивною, то що вже було казати про Челенджера? Треба зазначити, що він мав незвичайний успіх в індіанського жіноцтва і мусив завжди носити при собі лапату пальмову гілку, відмахуючись від своїх прихильниць, як від мух, коли вони занадто вже дошкуляли йому. Ото було видовище! Мабуть, найкумедніше з усіх, які мені судилося побачити в Країні Мепл-Вайта. Широко розкидаючи ступні, Челенджер простує зі своїми клейнодами влади в руці, а за ним, як за чорнобородим оперетковим султаном, прямую почет широкооких дівчат-індіанок в шатах з тонкого рослинного волокна.

Що ж до Самерлі, то цей професор заглибився у спостереження комашиного й пташиного світу на плато і весь час, — вільний від кількагодинних, бувало, суперечок з Челенджером, котрий, мовляв, не хотів придумати, як нам вибратися у світ цивілізації — збував на впорядкування своїх колекцій.

А Челенджер завів собі звичку щоранку зникати кудись, звідки повертався серед дня з вельми врочистим виглядом, так ніби на його плечах лежав тягар відповідальності за бозна-яку поважну справу. Та ось однієї прегарної днини, ступаючи все так само зі своєю пальмовою гілкою в руці, він повів нас за собою і відкрив свої потаємні плани.

Ми опинилися на невеличкій галявині, навкіл якої росли пальми. Там був один з тих булькотливих гейзерів, що про них уже була мова. Біля гейзера валялися порозкидувані ремінці з шкіри ігуанодонів; неподалік лежав чималий шматок перетинчастої плівки-пухиря, яка являла собою (що з'ясувалося згодом) вичищений і висушений шлунок озерної риби-ящірки. Ця плівка була зшита по краях, але мала кілька маленьких отворів; Челенджер устромив у них бамбукові стеблини, другим кінцем зануривши їх у стіжкуваті ямки, крізь які виходили гарячими цівками гази з гейзера. Невдовзі зморщена плівка почала розпростуватись і надиматись, і вже виявляла такий виразний потяг злинути вгору, що Челенджерові довелося прив'язати її ремінцями до стовбурів поблизьких пальм. За півгодини пухир цей перетворився на справжню повітряну кулю, а натягнені ремінці свідчили, що вона має неабияку підіймальну силу. Челенджер стояв, самовдоволено погладжував бороду й дивився на цей витвір власного мозку чисто як той щасливий батько, що милується своїм дитям-первістком.

Самерлі перший порушив надто вже тривалу мовчанку.

— Невже ви збираєтеся запропонувати нам піднятись ось на цьому, Челенджере? — спитав він ущипливим тоном.

— Поки що я тільки продемонструю вам силу цієї кулі, любий Самерлі, і я певний, що, побачивши її в дії, ви без вагань на неї звіритесь.

— Та не баламутьте собі голови цією вигадкою, — рішуче відказав Самерлі. — Ви нізащо в світі не спонукаєте мене пристати на таке божевілля. Сподіваюся, лорде Джоне, що й ви на це не зважитесь?

— Превельми цікава ця штуковина, — озвався той замість відповіді. — Я лишень хотів би побачити, як вона літає.

— Зараз ви й побачите, — мовив Челенджер. — Останніми днями я сушив собі голову, як нам вибратися звідси. Ми вже переконалися, що стіна занадто прямовисна, щоб злізти нею, і що тунелю тепер нема. Не можемо ми й перекинути місток на шпичасту скелю, через яку перебралися сюди. Де ж його було шукати способу? Якось я звернув увагу нашого юного друга на те, що ці гейзери мають виділяти водень у вільному стані.