Утрачений світ - Сторінка 35

Це, звісна річ, привело мені на пам'ять повітряну кулю. Спершу, мушу признатись, мене стримували труднощі, де дістати належну оболонку для неї, але коли я побачив величезні тельбухи тутешніх плазунів, що їх забили індіанці, проблема ця відпала сама собою. І ось маєте наслідки моїх зусиль.

Одну руку він заклав за борт своєї обстріпаної куртки, а другою гордовито показав на кулю, що вже остаточно заокруглилась і поривалася злинути вгору зі своїх припон.

— Маячня! Чистісінька маячня! — чмихнув Самерлі.

Проте лорд Джон був у захваті від Челенджерової ідеї.

— Ну й розумника ж наш стариган! — шепнув він мені, а вголос сказав: — Але як з гондолою?

— Тепер я помізкую і про неї. У мене вже є деякі міркування, як її зробити та примоцювати до кулі. А тим часом я покажу вам, що мій апарат спроможний піднести нас.

— Ви хочете сказати — всіх нас заразом?

— Ні. Я гадаю, кожен з нас поодинці спуститься, немов на парашуті, а куля повертатиметься назад, — як саме, я ще маю подумати. Але то вже невеликий клопіт. Якщо мій апарат витримає вагу кожного з нас і дасть нам змогу повільно спуститися на землю, мені більше нічого й не треба. Сьогодні ми випробуємо його саме під цим оглядом.

Челенджер приніс чималеньку базальтову брилу такої форми, щоб її легко було обснувати канатом, за допомогою якого ми були вибиралися на шпичасту скелю. Канат мав близько ста футів завдовжки і був хоч і тонкий, але дуже міцний. З ремінців Челенджер зробив щось на зразок нашийника, з якого звисали довгі шкуратяні стропи, насадив його на повітряну кулю, а ті шкуратки зібрав унизу в пучок, прив'язавши ними базальтову брилу, так щоб вага її більш-менш рівномірно розподілялася по всій поверхні кулі. До брили ж, у свою чергу, він прив'язав і канат, другим кінцем якого тричі обмотавши свою праву руку.

— Зараз ви побачите, яку підіймальну силу має моя куля, — із задоволеною усмішкою промовив Челенджер і поодрізував туго напнуті ремінці, що стримували її при землі.

Ніколи ще наша експедиція не опинялася так близько від цілковитої загибелі, як тоді. Наповнена газом оболонка рвучко шарпнулася вгору, і водномить Челенджер одірвався від землі й злетів у повітря слідом за кулею.

Я ледве встиг обхопити, його за поперек, як уже й сам був у повітрі. Лорд Джон мов обценьками вчепився в мої ноги й теж злетів угору, як і ми. На хвильку у мене в уяві промайнула дивовижна картина: троє відважних мандрівників, наче вервечка сосисок, знялися над країною, що її збиралися досліджувати. На щастя, канат міг витримувати лише обмежену вагу, чого, здається, не можна було сказати про ту пекельну машину. Розлігся, хрускіт, і ми всі гепнулися на землю з кружалком канату поверх нас. Насилу звівшись на ноги, ми вгледіли в блакитному небі маленьку чорну цятку — то прудко зникала в далечіні наша базальтова брила.

— Чудово! — скрикнув невтомний Челенджер, потираючи забиту руку. — Спроба вдалася блискуче. Я навіть не сподівався на такий успіх. Обіцяю вам, джентльмени, зробити за тиждень нову кулю і ручуся, що перший етап нашої поворотної подорожі ви відбудете цілі й неушкоджені.

Досі я описував подію за подією в такій послідовності, як вони відбувалися, а тепер, коли нам уже ніщо не загрожує, коли всі наші знегоди минулись, як важке сновиддя, я закінчую свою розповідь у нашому давньому таборі біля підніжжя червонястих скель, де нас так довго чекав вірний Самбо.

Ми спустилися з плато без будь-яких пригод і в найнесподіваніший спосіб. Через півтора-два місяці ми будемо вже в Лондоні, і цей мій лист навряд чи дуже мене випередить. У думках і помислах своїх ми вже вдома, у рідному місті, де залишилося стільки любого й дорогого кожному з нас.

Вирішальна зміна в нашому становищі сталася ввечері того дня, коли Челенджер не без ризику випробував свою повітряну кулю. Я казав уже, що з індіанців співчував нашим планам вибратися з плато лише ватагів син, якого ми врятували. Тільки він один красномовними жестами дав нам на здогад, що не хоче затримувати нас проти нашої волі у цій дивній країні.

Того вечора, вже у смерку, він нишком скрався до нашого табору, простяг мені невеликий згорнутий шматок деревної кори — він чомусь завжди волів мати справу зі мною, може, тому, що ми були ближчі один одному віком, — тоді повагом показав рукою на отвори печер вад нашими головами, приклав пальця до уст на знак мовчання і так само тихенько повернувся до своїх.

Я підсів ближче до вогнища, й ми заходились пильно розглядати шматок кори. Близько квадратного фута завбільшки, він на внутрішньому боці містив низку рисок ось такого вигляду:

Намальовані вуглинкою, вони чітко вирізнялись на білій поверхні кори і спершу видалися мені примітивними нотними знаками.

— Ви помітили, який поважний вигляд був у цього хлопця? — звернувся я до своїх супутників. — Це мав бути щось важливе для нас.

— Якщо то не якийсь дикунський жарт, — зауважив Самерлі. — З таких простацьких розваг, либонь, і починається розвиток людини.

— Це, певно, якесь умовне письмо, — висловив думку Челенджер.

— Або ребус, — докинув лорд Джон, приглядаючись через моє плече до малюнка. Раптом він простяг руку й схопив у мене загадковий шмат кори. — Свідчуся небом, я розгадав! Наш юнак має рацію. Дивіться-но. Скільки рисок на цій корі? Вісімнадцять. А скільки печер на схилі над нами? Теж вісімнадцять.

— Він саме й показав на печери, коли передавав це мені, — нагадав я.

— Ось вам і розгадка. Це план печер. Бачите — вісімнадцять печер уряд, є й короткі, і довгі, декотрі вилчасті. Під однією рискою хрестик. Навіщо він? Він, очевидно, означає найглибшу печеру.

— Ту, що проходить аж до рівнини! — вигукнув я.

— Наш юний друг, мабуть, вгадав, — погодився зі мною Челенджер. — Бо інакше який сенс був би молодому індіанцеві позначати її хрестиком? І він мав усі підстави бути до нас прихильним. Але в такому разі, коли печера й справді виходить на той бік на цьому самому рівні, нам доведеться спускатися "не більш як сто футів.

— Аж сто футів! — невдоволено буркнув Самерлі.

— Чого там! Наш канат понад сто футів завдовжки! — вигукнув я. — Ми запросто спустимося.

— А про індіанців ви забули? — не поступався Самерлі.

— У цих печерах індіанці не живуть, — відповів я. — Вони правлять індіанцям за комори. Але чом би нам зараз-таки не піднятись туди й не роздивитись усе як слід?

На плато росте міцне смолисте дерево — з породи араукарій, за словами нашого ботаніка, — гілки якого індіанці використовують як смолоскипи. Взявши кожен по оберемку таких гілок, ми скралися замшілими сходинками до печери, позначеної на плані хрестиком. Як я й гадав, вона виявилася порожньою, коли не лічити тьми-тьменної великих кажанів, що, лунко хляпаючи крильми, закружляли над нами. Щоб не привернути до себе уваги індіанців, ми досить довгий час ішли напомацки в темряві й запалили свої смолоскипи лише проминувши багато колін та закрутів. Перед нашими очима постав сухий тунель з гладкими сірими стінами, на яких були різні символічні малюнки. Над нами зависала склепінчаста стеля, під ногами у нас хрущала блискуча біла жорства.

Ми шпаркою ходою рушили вперед, але невдовзі втупилися у суцільну кам'яну стіну, де не було ні шпари, ні тріщинки — навіть миша там би не пробралася.

З глибоким розчаруванням дивились ми на цю несподівану перепону. Це була зовсім не завала, як у тому тунелі, що ним намагалися ми вибратись на плато: стіна перед нами нічим на відрізнялася від стін з боків. Це був просто сліпий закут.

— Не журіться, друзі, — озвався невгамовний Челенджер. — У нас є ще в запасі повітряна куля, яку я обіцяв вам зробити.

Самерлі аж застогнав.

— А може, ми втрапили не в ту печеру? — висловив я гадку.

— Ні, юначе, — відказав лорд Джон і показав пальцем на план. — Сімнадцята печера з правої руки, вона ж друга — з лівої. Печера, безперечно, та.

Я глянув на план і нараз радісно вигукнув:

— Здається, я вгадав! Ходіть за мною, ходіть!

І я побіг назад, освітлюючи дорогу смолоскипом.

— Ось тут! — Я тицьнув на обгорілі сірничини, що валялися долі. — Тут ми запалили смолоскипи.

— Ну й що?

— На малюнку ця печера має розгалуження. Мабуть, у темряві ми просто проминули цей поворот. Тримаймося правого боку, і я певен, що ми його знайдемо.

Я не помилився. Ми ледве пройшли з тридцять кроків, як у стіні зачорнів розлогий боковий хід. Завернувши туди, ми опинилися в набагато ширшому тунелі. Кинувшись уперед, ми швидко пробігли кількасот кроків, і ось раптом попереду замерехтіло червонувате світло. Здавалося, шлях нам перетяв відсвіт рівномірного полум'я. Ми ще наддали ходи. Але дивна річ: ідучи, ми не відчували ні жару, ні шереху вогню. Перед нами висіла ніби велика світляна завіса, яка сріблястим сяйвом заливала печеру й обертала камінці під ногами в палахкі самоцвіти. Коли ми підступили зовсім близько, стало ясно, що ця завіса виразно округлої форми.

— Та це ж місяць, їй-бо! — скрикнув лорд Джон. — Ми врятовані, друзі! Врятовані!

І справді, крізь отвір у скелі, що виходив на зовнішній бік скелястого кряжа, світив місяць. Отвір той був невеличкий, як-от звичайне вікно, але ми й не потребували більшого. Виткнувшись із нього, ми побачили, що спускатись буде не дуже важко і що відстань до землі не така й велика. Не дивно, що знизу ми не помітили цього отвору — якраз-бо над ним зависав прискалок, та й стрімкий схил відохочував шукати саме тут можливості вибратись нагору.

Ми переконалися, що за допомогою каната легко спустимося в діл, і, зраділі, вернулися у свій табір готуватись до завтрашнього вечора.

Робити все треба було нишком, але без загайки, бо ж індіанці могли затримати нас навіть в останню хвилину.

Свої припаси ми вирішили всі залишити на місці, крім рушниць та набоїв. Тільки в Челенджера знайшовся якийсь незграбний ящик та пакунок, що їх він неодмінно хотів узяти з собою, і з тим ящиком ми добряче попомучились. Але про це я не буду зараз розводитись.

День минав страшенно повільно, та коли нарешті смеркло, ми були цілком готові. Натужуючи всі сили, ми обережно втягли свої пожитки сходинками нагору, і ось уже, зупинившись в отворі печери, кинули останній погляд. на цю загадкову країну. Незабаром, боюся, вона стане поживою мисливців та шукачів усілякої здобичі, але для кожного з нас це була земля, оповита чарами й романтикою, земля, де ми важили життям і багато чого навчилися, і кожен з нас, я певен, з любов'ю називатиме її нашою країною.

Ліворуч привітно ряхтіли відблиски багать у сусідніх печерах.