В свою останню годину - Сторінка 4

Він так і застряє там, наче йому більш нікуди йти й нема чого робити.

— Ну, ми, мабуть, уже поїдемо,— каже Кора.—Мені ще курей годувати.

Та й на дощ збирається. Хмари, такі, як оце, не обманюють, і бавовна з кожним божим днем достигає. То вже буде свіжий клопіт для нього. Кеш усе ще обтісує дошки.

— Бо що ж ми тут можемо зробити,— додає Кора.

— Енс сповістить нас,— кажу я.

Енс у наш бік не дивиться. Він роззирається й кліпає з тим своїм здивованим виглядом, наче геть виснажений власним дивуванням, а тепер здивований і своїм виснаженням. Оце якби Кеш мені клуню так дбайливо робив!

— Я казав Енсові, що, може, і не буде такої потреби,— кажу я.— Маймо надію.

— Ні, вона вже вирішила,— каже він.— Таки затялася відійти.

— Цього нікому з нас не минути,— каже Кора.— Хай господь тримає вас у своїй ласці.

— А щодо жнив,— кажу я. І знов повторюю, що допоможу йому в разі скрути, коли жінка хвора і все таке. Як. і більшість людей навкруги, я так часто допомагав йому, що тепер уже й не відмовиш.

— Хотів я сьогодні й почати,— каже він.— Але щось ніяка робота не йде до рук.

— Може, станеться, що вона піддужає, а ти зляжеш,— кажу я.

— На все господня воля,— відповідає він.

— Хай господь тримає вас у своїй ласці,— повторює Кора.

Оце якби Кеш так дбайливо клуню мені робив! Він підводить погляд, коли ми проходимо.

— Цього тижня мене вже не сподівайтесь,— каже Кеш.

— Та не горить,— відповідаю я.— Коли прийдеш, тоді й буде,. Сідаємо на підводу. Кора прилаштовує на колінах коробку з пирогами. Дощ таки певно збирається.

— Не знаю, що він і робитиме,— каже Кора.— Просто не знаю.

— Бідний Енс,— кажу я.— Тридцять з гаком років вона силувала його до роботи. Не дурно ж і втомилася.

— А я гадаю, вона ще тридцять років стоятиме у нього за плечима,— каже Кора.— А коли не вона, то інша яка, що він знайде їй на зміну ще до того, як почне збирати бавовну.

— На мою думку, Кеш і Дарл могли б уже й поженитися,— докидає Юла.

— Цей бідолашний хлопчина, — зауважує Кора. — Цей неприкаяний малюк...

— А Джуел? — питає Кейт.

— йому теж пора, — каже Юла.

— Гм,— каже Кейт.—Мабуть, і справді. Мабуть. Гадаю, у наших краях чимало таких дівчат, що не хотіли б його проґавити. Хоча зловити його діло нехитре.

— Кейт, ти що!.. — каже Кора. Підвода порипує.—Цей бідолашний малюк...

Вночі таки буде дощ. Атож, добродію. Підвода рипить, коли суша. Та це річ терпима, що там говорити.

— Але вона мусила б таки взяти пироги, коли обіцялася, — каже Кейт.

ЕНС

Клята дорога. А воно ще й на дощ хмариться. Я стою тут і ніби в живі очі бачу, як за ними постає щось таке, наче мур, і відгороджує їх від моєї обіцянки. Я роблю все, що можу, от тільки важко настроїтись, але ж ці кляті хлопці!..

Прослалась під самими дверима, щоб кожне лихо сюди забредало. Я говорив Едді, це нікуди не годиться — селитись над дорогою, а вона відказала —що ж ти з неї візьмеш, коли вона жінка: "То й перебирайся собі куди-інде". Говорив же я їй, це не на добро, бо господь проклав дороги, аби ними мандрувати, того ж то вони у нього й пласкі на землі. Коли він хоче чогось такого, що повсякчас було б у русі, то й робить його довгим, як от дорога, кінь або підвода, але коли хоче чогось нерухливого, то робить його високим, як дерево чи людина. Тож він ніколи й у думці не покладав, аби люди жили на дорозі, бо що, питаю я, було перше: дорога чи хата? Чи ж хто-небудь бачив, аби він проклав дорогу попри хату? Так я питаю. Ні, ніхто ніколи такого не бачив, кажу, бо чоловік повік не матиме спокою, коли поставить хату в такому місці, де кожен, проїжджаючи возом, може плюнути тобі під поріг, де ніколи не маєш спочинку й тебе так і підбурює схопитися й повіятись світ за очі, тоді як бог мав на меті, аби люди пробували на місці, як дерево чи колос пшениці. Бо коли б він хотів, аби людина безнастанно снувала з місця на місце, то хіба б він не міг зробити її такою довгою, як от змія? Звісно, міг би.

Прокласти її так, щоб кожне лихо до тебе просто в хату лізло, що й клопоту не обберешсяі І примусили мене платити за Кеша, аби він вивчився теслярському реместву—якби ж не дорога, він би й не додумався до цього. А там ще звалився з даху й цілих півроку ані руки не міг звести, тоді як ми з Едді так тяжко гарували, бо ж стіль-ки-оно роботи, коли він навіть пилки не годен був утримати.

Та ще й Дарл. Хочуть мене з ним порізнити, чортяки. Не те, щоб я боявся роботи: я завжди заробляв і на себе, і на родину, і дах мав над головою, а просто їм закортіло позбавити мене помічника, бо ж його тільки своє цікавило, у нього в очах тільки й була земля. Я кажу їм: спершу то було нормально, що в очах у нього була сама земля, бо ж тоді вона вільно розпросторювалась на всі боки, але от відколи сюди прийшла дорога і перемежувала весь край, а в нього й далі в очах була сама земля, мені стали погрожувати, що спровадять його, спробують законним чином позбавити мене помічника.

І примушують мене за це платити. Вона була дужа й здорова, як тільки жінка може бути, ото якби ж не ця дорога. А тепер лягла собі, спочиває на ліжку, ні в кого нічого не просить.

— Ти хвора, Едді? — питаю її.

— Ні, не хвора, — відказує.

— То полеж та відпочинь, — кажу. — Я так і знав, що ти не хвора. Просто втомлена. Полеж відпочинь.

— Я не хвора,— вона каже.— Зараз я встану.

— Лежи спокійно й відпочивай, — кажу я. — Ти просто втомилася, Завтра встанеш.

І так вона й лежала, дужа й здорова, як тільки жінка може бути, якби не ця дорога.

— Зовсім я по вас не посилав, — кажу я йому, — Хто завгодно може посвідчити, що я не посилав.

— Я знаю, що ти не посилав, — відказує мені Пібоді. — Я й не сумніваюся. Де вона?

— Лягла собі полежати, — кажу я. — Просто притомилася трохи, але вона...

— Вийди звідси, Енсе, — він мені. — Вийди посидь на ґанку.

І тепер я мушу платити за це, коли в мене жодного зуба в роті иема. і тільки надія колись спромогтися на вставні зуби, аби я міг споживати божий харч, як людині годиться, а вона була дужа й здорова, як тільки жінка може бути, до того самого дня... Мушу платити, коли припекла потреба мати тих три долари. Платити за цю дорогу, якою подалися хлопці, аби заробити ті гроші. А тепер я ніби в живі очі бачу, як поміж нами постає стіна дощу, насувається дорогою, мов мана, наче на всій людній землі нема десь іншої хати, яку міг би заливати дощ.

Я чував, як люди кленуть свій талан, але ж то грішники — що заробили, те й мають. А на мені нема ніякого прокляття, ніякої шкоди я не чинив, аби мене проклинати. Я не дуже побожний, це правда. Але я знаю, що в серці у мене мир. Що я робив у житті, то воно — ні краще й не гірше, ніж інші робили, ті, які вдають із себе бозна-що, і я знаю, що господь бог подбає за мене, як за горобця, втомленого від знесилля. Та все-таки негаразд це, коли людині у скруті так може дошкуляти дорога.

Вардаман з'являється з-за хати, в крові по коліна, як свиня, а ту рибину, мабуть, порубали сокирою на шматки, а може, й ні, може, викинули геть, аби він міг збрехати, що її зжерли собаки. Що ж, я й не можу сподіватись від нього чогось іншого, як від його дорослих братів. Він никає туди-сюди, дивиться на хату, тихенько сідає на приступку.

— Х-ху, — каже, — я так наморився.

— Іди помий руки,— я йому кажу.

Жодна жінка не здужала б так тримати їх у руках, — що дорослих, що малого, — як Едді, це вже правда.

— У ній було повно крові й нутрощів, як у свині, — каже він. Але ця погода так доймає, що у мене просто душа ні до чого не

лежить.

— Тату,—питає він, — то мамі гірше?

— Іди помий руки, — кажу я. Таки не лежить душа.

ДАРЛ

Він був цього тижня в місті: чуприна на потилиці рівненько підстрижена і між волоссям та засмаглою шиєю — біла смужка, мов біла кісточка. Ні разу він і не оглянувся.

— Джуеле, — кажу я. Дорога біжить назад між рухливими вухами мула, як у проймі, зникає під підводою, наче вона стрічка, а передня вісь — це шпулька. — Ти знаєш, що вона помирає, Джуеле?

Треба двох, щоб створити тебе, і ось один з них помирає. Так світ доходить до кінця.

Я кажу Дьюї Дслл:

— Ти ж хочеш, щоб вона померла, бо тоді зможеш поїхати до міста, хіба ні?

Вона не скаже того, що ми двоє й без слів знаємо.

— А не говориш ти тому, що коли скажеш, бодай самій собі, то побачиш, що це правда, — хіба ні? Але ти, однак, знаєш, що це таки правда. Я можу тобі мало не самий день назвати, коли ти в цьому переконалася. То чого ж ти цього не хочеш визнати, бодай сама перед собою?

Але вона не скаже. У неї тільки одне на язиці: "Хочеш татові виказати? Хочеш його вбити?"

— Ти не можеш повірити, що це правда, бо тобі в голові не вкладається, щоб Дьюї Делл, Дьюї Делл Бандрен, виявилась така безталанна, хіба ні?

Сонце вже з годину над обрієм, воно зависло кривавим обводом вище грозяних хмар — світло набрало мідяної барви, на око зловісне, в ніс ударяє сірчастим духом блискавки. Коли приїде Пібоді, без мотузки не обійтися. Розбух черевом від холодної городини. На просяк* лому сіркою повітрі доведеться їм витягувати цього пухиря мотузкою по крутій стежці.

— Джуеле, — кажу я, — ти знаєш, що Едді Бандрен помирає? Що Едді Бандрен помирає?

ПІБОДІ

Коли Енс нарешті покликав мене з власної своєї волі, я сказав: —— Тепер він уже доконав її.

І ще я вилаявся добряче й вирішив спершу, що не поїду, бо ну ж раптом вдасться щось зробити, підлікувати її? І якщо й на небі така сама ідіотська етика, як у медичному коледжі, і якщо це знову Верной Талл викликав мене в останню хвилину, як він має звичку робити, заправляючи Енсовими грішми як своїми власними? Але коли добре розвидніло і можна було завбачити, куди погода хилиться, я зрозумів, що це не хто, як Енс посилав. Бо ніхто, крім найбільшого невдахи, не може потребувати лікаря перед самою бурею. І ще я зрозумів, що якщо кінець кінцем сам Енс вирішив викликати лікаря, то вже запізно.

Коли я добрався до джерела, зліз із брички й прив'язав коней, сонце сховалося за краєм чорної хмари, схожої на важенний гірський хребет, притрушений зверху попелом; було зовсім безвітряно. Дзижчання Кешевої пилки чулося за цілу милю. На вершині кручі над стежкою стоїть Енс.

— А де кінь? — питаю я.

— Джуел забрав і поїхав, — відповідає він. — Він один тільки може дати йому раду.