В свою останню годину - Сторінка 6

Тата він зовсім не слухає. І до ліжка не підходить. Просто зупиняється серед кімнати, пилка при нозі, зіпрілі руки припорошені тирсою, обличчя поважне.

— Коли ти не встигнеш скінчити, взавтра, може, хтось прийде й допоможе,— каже тато.— Хоча б Верной.

Кеш не слухає. Він дивиться на її умиротворене й застигле обличчя, що розпливається у присмерку, немов темрява — це передвісниця тієї землі, куди наостанку ми всі відходимо, аж урешті здається, що обличчя підноситься вгору, легенько, як відбиток висохлого листка.

— Знайдеться досить християнських душ, щоб допомогти тобі,— каже тато.

Кеш не слухає. Трохи згодом він обертається і, так і не глянувши на тата, виходить. Пилка знову починає ширкати.

— Вони допоможуть нам у нашому горі,— додає тато.

Скрегіт пилки впевнений, вправний, неспішний; він розворушує на-півпригасле світло, і здається, що при кожному ході пилки її обличчя ледь оживає і набирає такого вигляду, наче вона прислухається й дожидає, наче рахує ті ходи. Тато дивиться вниз на її обличчя, на чорний розсип волосся Дьюї Делл, на її розкинені руки, на стиснуте в руці віяло, тепер непорушне на вицвілій ковдрі.

— Ти б краще вечерю приготувала,— каже він. Дьюї Делл не рухається.

— Справді, йди приготуй вечерю,— каже він знову.— Нам треба підкріпитися. Доктор Пібоді, гадаю, добре зголоднів по такій довгій дорозі. Та й Кешеві треба швидше поїсти і знов за роботу, щоб учасно скінчити.

Дьюї Делл зводиться, важко стає на ноги. Погляд її спрямований вниз, на обличчя. Воно на подушці наче відлите з бронзи, самі лише руки схожі на живі, зігнуті й вузлуваті у своїй розслабленості, спрацьовані, але й насторожені, бо втома, вичерпаність, муки ще не покинули їх, так наче вони не певні, чи справжній цей спочинок, і пильно й сторожко бережуть нагоду передихнути, добре знаючи, що вона не може тривати довго.

Дьюї Делл схиляється й висмикує ковдру у неї з-під рук і натягує до самого підборіддя, розпростує і вигладжує. Тоді, так і не глянувши на тата, обходить ліжко і виходить з кімнати.

Вона вийде туди, де Пібоді, де вона зможе стати у присмерку й подивитись йому в спину з таким виразом, що він відчує її погляд і обернеться і скаже: не треба так перейматися горем. Вона була стара, та й хвора. Страждала дужче, ніж ми уявляємо. Вона й не могла одужати. А Вардаман уже підростає, і ти зумієш про всіх подбати. Не треба так перейматися. Краще піди приготуй вечерю. Не конче багато. Але їм треба поїсти, а вона дивитиметься на нього й казатиме: "Ви так багато могли б зробити для мене, якби захотіли. Якби ви хоч здогадалися. Я — це я, і ви — це ви, тільки я знаю це, а ви ні, але ви могли б так багато зробити для мене, якби захотіли, і якби ви захотіли, я могла б усе розповісти, і тоді ніхто б цього не знав, окрім вас, та мене, та Дарла".

Тато стоїть над ліжком, руки обвисли, сам згорбатілий, непорушний. Він підносить руку до голови, чухрає волосся, прислухається до пилки. Потім підступає ближче, витирає руку з обох боків об полу і кладе їй на обличчя, а тоді на горбик ковдри, під яким її руки. Він доторкується до ковдри, як то, він бачив, Дьюї Делл робила, пробує розправити її до підборіддя, але замість того тільки мне все. Він знову пробує розгладити, тільки ж його рука незграбна, мов пазур, і ледве він вирівняє складки, як вони тут-таки з нав'язливою послідовністю наново набігають під його неоковирною рукою, аж нарешті він відмовляється від марних спроб, безсило опускає руку і знов витирає об полу її, з одного боку і з другого. Вищання пилки без угаву напливає на кімнату. Тато дихає тихо й хриплувато, жмакає яснами пучку тютюну.

— Хай діється воля божа,—каже він.— Тепер я зможу зуби вставити.

Криси капелюха обвисають Джуелові на плечі, вода крапотить на промоклий заплечник; він стоїть по самі кібточки в прудкому рові й підважує вісь підводи слизькою дошкою два на чотири пальці завгрубшки, сперши її на гнилу колоду. Джуеле, кажу я, вона померла, Джуеле. Едді Бандрен померла.

ВАРДАМАН

Потім я починаю бігти. Я добігаю до задніх дверей, вихоплююсь на ґанок і зупиняюся. Там я починаю плакати. Я відчуваю, де в поросі валялася та рибина. Тепер її порізано на шматки не-рибини, і на руках і на комбінезоні у мене не-кров. Тоді було не так. Це трапилось не тоді. А тепер вона так далеко зайшла, що мені П не схопити.

У спеку дерева стають схожі на курей, коли ті купаються в прохолодній пилюзі. Якщо скочити з ґанку, опинишся там, де лежала рибина, пошматована тепер на не-рибину. Мені чутно ліжко, видно її обличчя, їхні, я відчуваю, як підлога трясеться, коли по ній ступає той, хто приїхав і це все накоїв. Він приїхав і накоїв це все, з нею було все гаразд, але він приїхав і накоїв.

— Цей гладкий сучий син.

Я зіскакую з ґанку, біжу. З сутінок насувається дах клуні. Якщо підскочити, можна перелетіти — як та рожева леді у цирку.— прямісінько в теплий запах, і зовсім не треба чекати. Руки чіпляються за кущі, камінці й земля з-під моїх ніг сповзають униз.

Потім я знову можу дихати тим теплим запахом. Я заходжу в стійло, пробую доторкнутись до нього, і вже я можу плакати, можу вивергати з себе цей плач. Як тільки кінь перестає хвицятись, я можу плакати, плач може плакати.

— Він убив ЇТ. В?н убив її.

В ньому нуртує життя під шкірою, я чую його рукою крізь ту плямистість, воно вдаряє мені в ніздрі, аж нудота підступає плачем до горла, і я вивергаю з себе плач, і вже я можу дихати, вивергаючи цей плач. Такий він голосний! Я відчуваю, як життя тягнеться мені до рук, під пахви, тепер л вже можу вийти зі стійла.

Я не можу знайти її. Темно, пилюга, стіни — ніяк не можу знайти. Плач такий голосний. Якби він був тихіший. Але ось я знаходжу її у возівні, в пилюзі, збігаю через двір на дорогу, палиця товче мене в плечі.

Вони дивляться, як я підбігаю, починають сахатись, очі викочені, хропуть, шарпаються на прив'язу. Я луплю. Я чую, як гупає палиця, бачу, як вона телющить по головах, по упряжі, а то й мимо, коли вони ухиляються назад чи вбік, але я радий.

— Ви вбили мою маму!

Палиця ламається, вони відступають і хропуть, ноги їхні лунко тупають по землі — лунко, бо збирається на дощ, і повітря спорожніло перед дощем. Але вона й коротша годиться. Я наскакую до них відти й відси, луплю, а вони шарпаються і сахаються на прив'язу.

— Ви вбили її!

Я луплю їх, луплю, вони ухиляються, наскільки прив'яз дозволяє, бричка крутиться на двох колесах і все на місці, наче припнута до землі, коні так само на місці, наче припнуті за задні ноги до дзиги.

Я бігаю в пилюзі. Я нічого не бачу в цій хмарі пилюги, що поглинула бричку, поставлену на два колеса. Я луплю, палиця бухає об землю, відскакуючи, збиваючи порох, і знов знімається в повітря, і порох застилає всю дорогу швидше, ніж якби від машини. Тепер я можу плакати, дивлячись на палицю. Вона розламалась у мене біля самої руки, стала коротенька, як цурпалок, а була ж така довга. Я кидаю її геть і плачу. Тепер уже плач не такий голосний.

Корова стоїть на порозі клуні й жує жуйку. Коли вона бачить, що я приходжу на двір, вона мукає, в роті повно розплесканої жуйки, язик плескатий.

— Я не доїтиму тебе. Я нічого для них не робитиму.

Я чую, як вона обертається, коли я проходжу. Я обернувся, а вона саме за спиною у мене, подих її солодкий, гарячий, важкий.

— Не чула, що не доїтиму?

Вона підштовхує мене, форкає. Глибоко в ній чути стогін, рот стулений. Я відштурхую її рукою, сварячись, як то Джуел робить.

— Геть відси!

Я нахиляюсь рукою до землі й замахуюсь на неї. Вона відступає, ухиляється і знов стає, приглядається до мене. Вона стогне. Тоді підходить до стежки й зупиняється там, дивлячись удалину.

У клуні темно, тепло, пахуче, тихо. Я можу тихенько плакати, втупившись на вершину пагорба.

Там показується Кеш, накульгуючи, бо він звалився з даху церкви. Він дивиться вниз, де джерело, потім далі на дорогу, тоді оглядається на клуню. Силувано прямою ходою він спускається по стежці, дивиться на обірваний прив'яз, на дорожню пилюгу близько й ген далі на дорогу, де пилюги немає.

— Сподіваюсь, вони встигли проїхати Таллову ферму. Я так сподіваюся.

Потім обертається й шкутильгає стежкою підгору.

— Чортів йолоп. Я ж йому наказував. Чортів йолоп.

Я вже не плачу. Я просто стою. Дьюї Делл підходить до пагорба й гукає мене:

— Вардамане!

Я просто стою. Я спокійний.

— Гей, Вардаманеї

Я тепер можу тихенько плакати, чуючи й прислухаючись до своїх

сліз.

— Тоді її не було. Це не тоді сталося. Вона лежала просто на землі. А тепер її збираються зварити.

Темно. Я чую ліс, тишу — я знаю їх. Але немає тут звуків чогось живого, хоча б коня. Це так каче темрява ділить його на складові частини— окремо форкання ніздрів і тупіт копит, запахи прохололої плоті й потний дух шерсті,— коли тільки здається, що воно зв'язане в ціле, ця плямиста шкура й міцні кістки, в яких самостійні, приховані, але з певністю відомі нам органи існують окремо від мого існування. Я бачу, як він розпався — ноги, вибалушені очі, яскраві плями на шкурі, мов холодні язики полум'я,— усе це напливає з темряви й розчиняється, все в одному, але воно й не те, й не друге, воно і є, і його нема. Я бачу, як слух надить мене до нього, я ніби гладжу його, відтворюю чіткий його обрис — мичка на нозі, плече, голова, я відчуваю запах його і звук. Я не боюся.

— Зварити і з'їсти! Зварити і з'їсти!

ДЬЮІ ДЕЛЛ

Він би міг так багато зробити для мене, якби захотів. Він міг би все для мене зробити. Здається, весь світ для мене вмістився в барилі, де самі кишки, що аж дивно, як там знаходиться місце на щось інше, дуже важливе. Він — це велике барило з кишками, а я — маленьке з кишками, і якщо у великому барилі нема місця на щось інше, дуже важливе, то як місце може бути у маленькому? Але я знаю, що воно там, бо господь дає жінці знак, коли щось негаразд трапляється.

Це тому, що я самотня. Якби тільки я могла хоча б відчувати його, було б інакше, я не була б самотня. Але якби я не була самотня, про це знав би кожен. І він міг би так багато зробити для мене, і я тоді не була б самотня. Тоді мені й самотній було б добре.

Нехай би він став поміж мною і Лейфом, як от Дарл став поміж мною і Лейфом, отож Лейф також самотній.