Вавилонська царівна - Сторінка 10

Наш святий володар не такий багатий, щоб утримувати й десять тисяч солдатів. Але він має по інших країнах від чотирьохсот до п'ятисот тисяч божих пророків. Ці пророки різних поглядів і живуть, зрозуміло, коштом народу. Вони іменем Божим провіщають, що наш володар своїми ключами може відмикати й замикати всі замки, і насамперед замки від скринь з грошима. Один нормандський священик,[511] що має за обов'язок сповідати короля, про якого я оце говорив вам, переконав його без заперечень скоритися сто й одній думці мого володаря, бо треба вам знати, що один із привілеїв Старця із семи горбів полягає в тому, що він завжди правий, чи то він має волю сказати щось, а чи написати.

– Далебі, – сказав Амазан, – це незвичайна людина; цікаво було б пообідати з ним.

– Коли б ви, ваша світлість, були королем, то й тоді ви не могли б обідати з ним за одним столом. Усе, що він може зробити для вас, це наказати поставити для вас поряд себе інший стіл, менший і нижчий за його. Але коли ви хочете мати честь говорити з ним, я попрошу в нього аудієнції для вас, за умови, що ви будете такі добрі й дасте мені buona mancia.[512]

– З великою охотою, – сказав ґанґарид.

Чоловік у фіолетовім убранні вклонився.

– Я проведу вас завтра, – сказав він, – ви тричі станете навколішки і поцілуєте ноги Старцеві із семи горбів.

Од цих слів Амазан вибухнув таким сміхом, що ледве не задушився. Він вийшов, хапаючись за боки, сміючись до сліз усю дорогу, аж поки не дійшов до своєї корчми, та й там сміявся ще довго.

Під час обіду з'явилося до нього двадцять безбородих чоловіків і двадцять скрипалів, які дали на честь його концерт. До кінця дня йому виявляли прихильність найзначніші в місті люди й робили йому пропозиції, дивніші за пропозицію поцілувати ноги Старцеві із семи горбів. Бувши надзвичайно ґречним, він думав спочатку, що вони вважають його за жінку, і дуже скромно та обережно повідомив їх, що вони помиляються. Та коли двоє чи троє у фіолетових убраннях стали надто рішуче в'язнути до нього, він повикидав їх у вікно, не гадаючи, що робить цим велику жертву заради прекрасної Формозанти. Якомога швидше покинув він це місто світових владарів, де треба старця цілувати в підошву, немовби щоки в нього на ногах, а до молодих чоловіків чіпляються з іще дивнішими пропозиціями.

X

З провінції до провінції, скрізь відкидаючи найрізноманітніші спокуси, вірний вавилонській царівні, розгніваний на єгипетського фараона, Амазан, цей зразок вірності, прибув до новітньої столиці галлів. Як і всі інші, це місто перейшло всі щаблі дикунства, неуцтва, глупоти і злиднів; його перше ім'я означало "бруд і гній". Згодом воно прибрало ймення Ізіди,[513] бо Ізідин культ дійшов до нього. Перший сенат цього міста складався з перевізників через річку. Воно довго було в рабстві у героїв-грабіжників із семи горбів, а по кількох століттях інші герої-розбишаки, прийшовши з протилежного берега Рейну, захопили його невеличку територію.[514]

Час, що змінює все, зробив із неї місто, половина якого була дуже пишна й приємна, а друга – брутальна й незграбна; це було характерною рисою і його жителів. За його мурами було близько ста тисяч осіб, що не мали іншої роботи, як грати й розважатися. Ці нероби судили про мистецтво, яке творили інші. Хоч двір був за чотири милі від них, вони не знали нічого, що робиться там, і здавалося, неначе вони живуть щонайменше за шістсот миль од двору. Єдиною важливою справою у них були легковажні, веселі, світські втіхи, і ними правили, як дітьми, що їм дають забавки, аби вони не кричали. Коли заговорити з ними про ті жахливі речі, що два століття тому руйнували їхню батьківщину, про ті страшні часи, коли одна половина нації винищувала другу в ім'я дурниць,[515] вони скажуть, що це справді було недобре, і потім почнуть сміятися та співати веселих пісень.

Що чемніші, веселіші й привітніші були ці нероби, то більше впадав в око контраст між ними й зайнятими людьми.

Поміж цих зайнятих людей або тих, що претендували бути такими, була група темних фанатиків,[516] почасти недоумків, почасти шахраїв, один вигляд яких смутив землю і які були б перевернули її, коли б змогли, аби лиш мати деякий вплив. Але нероби, співаючи й танцюючи, змушували їх ховатися по своїх печерах, як птахи змушують кажанів ховатися по закутках руїн.

Інші зайняті люди, яких було менше, додержувалися давніх дикунських звичаїв,[517] проти яких голосно заперечувала людська природа, – вони спиралися тільки на свої зотлілі літописи. Коли вони знаходили там безглуздий або жахливий звичай, то вважали його за святий закон. Через цю гидку звичку не наважуватися думати самим, а черпати думки в стародавніх часах, коли не міркували, у цьому місті розваг збереглися ще жорстокі звичаї. З цієї ж причини кара аж ніяк не відповідала провині. Часто безневинного змушували тяжкими тортурами зізнаватися в злочині, якого він не робив. За легку провину юнака карали[518] так само, як отруйника чи батьковбивцю. Нероби голосно кричали про це, а завтра вже забували й говорили тільки про останні моди.

Цей народ був свідком того, як протягом цілого століття мистецтво досягло такої висоти, про яку не можна було й мріяти. Тоді чужинці приїздили до того міста, як до Вавилона, милуватися величними пам'ятниками архітектури, чарівними садами, чудовими здобутками скульптури й малярства, їх чарувала музика, що зворушувала душу, не стомлюючи вух.

Тільки в цьому віці народові стала доступна справжня поезія, тобто поезія природна й гармонійна, що однаково промовляє й серцеві, й розумові. Нові зразки красномовства з'явились у всій своїй високій красі. Особливо в театрах гриміли тоді шедеври, до яких не підносився ніколи жоден народ; одне слово, добрі смаки досягли такої довершеності, що навіть поміж друїдів[519]були там добрі письменники.

Та всі ці лаврові дерева, що верховіттям своїм сягали попід хмари, почали сохнути, щойно виснажився ґрунт. Небагато лишилося їх там, і їхнє листя стає бліде та зів'яле. Занепад у мистецтві стався через те, що надто вже легко робили й ліньки було робити добре, через те, що переситилися красою і з'явилися зіпсуті смаки. Пиха була притаманна артистам, що відновили варварські часи, і ця сама пиха, переслідуючи справжні таланти, приневолювала їх покидати батьківщину; трутні виганяли бджіл.

Майже немає вже справжнього мистецтва, майже зникли генії. Заслуга полягає в тому, щоб без ладу й пуття розмовляти про заслуги минулого століття; розписувач стін у якомусь шинку з виглядом знавця критикує картини великих художників; якийсь письмак перекручує твори великих письменників. Неуцтво і зіпсуті смаки мають своїх найманих писак. У сотнях томів під різними назвами повторюється одне й те саме. Все має вигляд або словника, або брошури. Один друїдський газетяр[520] двічі на тиждень пише про якихось невідомих народові кількох навіжених і про божественні чудеса, що відбуваються на горищах у маленьких старців і старчих.[521] Інші ж друїди, одягнені в чорне,[522] трохи не вмираючи з голоду й люті, в сотнях писань скаржаться на те, що їм більше не вільно дурити народ, бо це право залишили дармоїдам у сірій одежі, кілька архідруїдів друкують наклепницькі пасквілі.[523]

Амазан про це нічого не знав, та коли б і знав, то це не дуже б його й обходило, бо в голові йому була сама тільки вавилонська царівна та єгипетський фараон і власна непорушна клятва не зважати на всякі спокуси жінок, хоч би до якої країни завела була його журба.

Легковажна й темна чернь, що має надмірну цікавість, як це властиво людському родові, довго тиснулася біля однорогів, а жінки, бувши розумніші, вдерлися в двері готелю, де спинився Амазан, щоб подивитися на нього самого.

Спочатку він висловив своєму господареві бажання з'явитися до королівського двору, але компанія гультяїв з вищого світу, що випадково була там, сказала йому, що це вже не модно, що часи дуже змінилися і що розваги тепер є тільки в місті. Того самого вечора його запросила на вечерю одна дама,[524] розум і таланти якої відомі були далеко за межами країни і яка бувала в деяких із тих країн, якими мандрував Амазан.[525] Йому дуже сподобалася ця дама й товариство, що зібралося в неї. Вільність була там пристойна, веселість була негаласлива, в ученості не було нічого огидного, а в дотепах – нічого вимушеного. Він бачив, що слова "приємне товариство" були не порожніми словами, хоч їх вживали занадто часто. Другого дня він обідав у не менш приємному товаристві, але менш поважному. Що більше був він задоволений з присутніх, то більше й він подобався їм. Він почував, що серце йому м'якшає й тане, неначе пахощі його країни, що легко тануть на легкому вогні й так ніжно пахнуть.

По обіді його повели на чудесну виставу, яку друїди засудили, бо вона відтягла до себе їхніх слухачів, а на це вони найбільше зважали. Вистава та складалася з гарних віршів, ніжних співів, з танків, що відбивали душевні зворушення, і декорацій, що, даючи цілковиту ілюзію, чарували їх. Такий спосіб розваги, що вбирав у себе всі інші, відомий був під чужим ім'ям: він звався "опера". Давно колись мовою семи горбів це означало: праця, турбота, заняття, промисел, підприємство, потреба, діло. Це діло зачарувало Амазана. Особливо причарувала його одна дівчина своїм мелодійним голосом і грацією. Його нові друзі після вистави познайомили його з цією "лицедійкою". Він подарував їй жменю діамантів. Вона була така вдячна, що решту дня не хотіла кидати його. Він вечеряв із нею і, споживаючи страву, забув про свою обережність, а повечерявши, забув про свою клятву бути завжди нечутливим до краси і не піддаватися ніжним залицянням. Який приклад людського безсилля!

Саме тоді приїхала прекрасна вавилонська царівна з феніксом, покоївкою Ірлею і двомастами ґанґаридських вершників, що сиділи на однорогах. Їм довго довелося чекати, аж поки відчинили браму. Насамперед царівна спитала, чи перебуває ще в місті найкращий, найодважніший, найрозумніший і найвірніший з-поміж чоловіків. Міські начальники ясно побачили, що вона має на увазі Амазана. Вона наказала відвести себе до його готелю, увійшла туди, і серце в неї тремтіло від кохання. Душу її охопила невимовна радість, що нарешті побачить вона свого коханого, взірець вірності.