Вавилонська царівна - Сторінка 9

Ці дві партії пильнують одна одної, одна одній не дозволяють порушувати священні основи законів. Вони ненавидять одна одну, але вони люблять вітчизну. Це двоє ревних коханців, що служать єдиній володарці.

З глибини того самого розуму, який змусив нас зрозуміти й підтримати права людської природи, ми піднесли й знання до найвищої міри, якої можуть вони досягти між людьми. Ваші єгиптяни, що їх мають за найбільших механіків, ваші індуси, яких уважають за великих філософів, ваші вавилоняни, які вихваляються тим, що спостерігають зорі протягом чотирьохсот тридцяти тисяч років, греки, що написали так багато слів і так мало думок вклали в них, – безперечно, не знають нічого в порівнянні з нашими школярами, що вивчають відкриття наших великих учених. Протягом одного століття ми вирвали в природи більше таємниць, ніж увесь рід людський протягом безлічі століть.

От справжнє наше становище. Я не утаїв од вас ні доброго, ні лихого, ні нашої ганьби, ні слави, і я нічого не перебільшив.

Під час цієї розмови Амазан відчув, що його охоплює бажання пізнати ті високи науки, про які йому говорили, і коли б у його розбитому серці не так голосно промовляло пристрасне кохання до вавилонської царівни, синівська пошана до покинутої матері та любов до батьківщини, він волів би все своє життя прожити на острові Альбіоні. Та нещасливий поцілунок, який дала царівна єгипетському фараонові, так затьмарив його розум, що йому важко було приступити до вивчення високих наук.

– Признаюся вам, – сказав він, – що, поклавши сам собі за мету їздити по світах, щоб утекти від самого себе, я хотів би побачити старовинну землю Сатурна і той народ, що живе на берегах Тібру і на семи горбах, якому ви колись корилися. Це, безперечно, найкращий на землі народ.

– Раджу вам зробити таку подорож, – відповів йому альбіонець, – особливо коли ви кохаєтеся в музиці й малярстві. Ми самі інколи їздимо до семи горбів розвіяти трохи нудьгу. Але ви будете дуже вражені, побачивши нащадків наших завойовників.

Розмова ця була довга. Хоч розум прекрасного Амазана був трохи порушений, проте він розмовляв так приємно, голос його був такий зворушливий, поводився він так гарно й благородно, що господиня дому не могла втриматися й не порозмовляти наодинці. Розмовляючи, вона ніжно стискала йому руку й дивилася на нього вогкими й блискучими очима, щоб викликати в ньому бажання. Вона затримала його на вечерю й ночівлю. Кожне слово, кожна хвилина, кожен погляд запалювали її пристрасть. Щойно всі розійшлися, вона написала йому записку, не маючи й сумніву, що він прийде до неї в ліжко на ніч, тимчасом як мілорд "Ну так що ж" спатиме на своєму. Та Амазан і на цей раз мав мужність опиратися. Такі дивні наслідки викликає зернятко божевілля в гідній і глибоко враженій душі!

Своїм звичаєм, Амазан послав дамі шанобливу відповідь, якою доводив їй святість своєї присяги й суворий обов'язок навчити царівну вавилонську стримувати свої пристрасті. Після того звелів запрягти однорогів і виїхав у Батавію, лишивши все товариство в захопленні від нього, а господиню в розпачі. З надмірної туги вона забула сховати лист Амазана. Другого дня ранком мілорд "Ну так що ж" прочитав його.

– Ну й дурниці! – сказав він, знизавши плечима, і поїхав полювати на лисиць з кількома сусідніми п'яницями.

Тим часом Амазан плив уже морем, діставши географічну карту, яку подарував йому вчений альбіонець, з котрим він розмовляв у мілорда. Він був вражений, побачивши на клаптикові паперу велику частину землі.

Очі й уява його блукали по цьому шматочкові паперу. Він бачив Рейн, Дунай, Тірольські Альпи, які тоді звалися іншими іменами, і всі країни, якими мусив він переїхати, щоб дістатися до міста на семи горбах. Але найуважніше спинявся він поглядом на країні ґанґаридів, на Вавилоні, де він побачив любу царівну, і на фатальній Бассорській країні, де вона поцілувала єгипетського фараона. Він зітхав, лив сльози, але визнавав, що альбіонець, який подарував йому цю зменшену земну кулю, не помилявся, коли говорив, що на берегах Темзи люди в тисячу разів освіченіші, ніж на берегах Нілу, Євфрату й Ґанґу. Коли він повертався до Батавії, Формозанта летіла до Альбіону двома кораблями, на яких розвівалися всі вітрила. Корабель царівни і корабель Амазана зустрілися, мало не черкнулись, двоє закоханих були одне біля одного, хоч про те й не догадувались. Ах, коли б вони знали! Але всевладна доля не дозволила цього.

IX

Щойно Амазан пристав до низьких і болотяних батавських берегів, він блискавкою помчав до міста на семи горбах. Треба було проїхати південну частину Німеччини; там що чотири милі стрічав він то князя, то княгиню, то двірську даму, то жебраків. Він дивувався німецькій простодушності, з якою ці дами і їхні фрейліни кокетували з ним, і відповідав тільки скромними відмовами. Перейшовши через Альпи, він сів на корабель на березі Далматського моря і приплив до міста,[504] яке не було подібне ні до одного з тих, які він досі бачив. Там море утворювало вулиці, а будинки збудовані були на воді. На площах цього міста кишіли чоловіки й жінки, що мали два обличчя:[505] одне – дане їм від природи і друге – з погано розмальованого картону, яке вони одягали поверх першого, так що здавалося, ніби населення складається з привидів. Приїхавши до цієї країни, чужинці починали з того, що купували собі "обличчя", як по інших країнах купують капелюхи й черевики. Амазан не зважав на цю протиприродну моду й ходив так, як звичайно. У тому місті було дванадцять тисяч дівчат, зареєстрованих у великій книзі республіки, дівчат, корисних для держави, – на них була покладена найприбутковіша і найприємніша торгівля з усіх, які будь-коли збагачували націю. Звичайно купці з великими витратами й великим ризиком надсилали на Схід крам, а ці чарівні крамарки, нічим не ризикуючи, промишляли своїми принадами. Усі вони з'явилися до Амазана й пропонували йому вибрати котрусь з-поміж них, але він утік якомога швидше, повторюючи ім'я незрівнянної вавилонської царівни і присягаючись невмирущими богами, що вона краща за всі дванадцять тисяч венеціанських дівчат.

– О царівна-баламутко, – вигукнув він, – я навчу вас бути вірною!

Нарешті перед його очима з'явилися жовті хвилі Тібру, смердючі багна, голодні й виснажені люди, прикриті старими дірявими плащами, крізь які можна було бачити суху смугляву шкіру. Все це було ознакою того, що він перед брамою міста на семи горбах, міста героїв і законодавців, які перемогли й підкорили велику частину земної кулі.

Він уявляв собі, що перед тріумфальною брамою побачить п'ятсот батальйонів, на чолі яких стоять герої, а в сенаті – зібрання напівбогів, які дають закони світові. Та замість армії він побачив усього з тридцятеро голяків, що, боячись сонця, стояли на варті з парасольками. Зайшовши у якийсь храм, що здався йому дуже гарним,[506] але не таким, як вавилонський, він був дуже вражений, почувши там спів чоловіків, що співали жіночими голосами.

– От чудна країна, – сказав він, – ця стародавня земля Сатурна. Я бачив місто, де ні в кого не було свого обличчя, а тепер бачу інше, де чоловіки не мають ні свого голосу, ні борід.

Йому сказали, що ці співаки вже не чоловіки, що їх позбавлено чоловічої статі на те, щоб вони приємними голосами співали хвалу великій силі знатних людей. Амазан нічого не зрозумів з цих пояснень. Та ось панове попрохали його проспівати щось. З властивою йому грацією він проспівав ґанґаридську пісню. У нього був чудовий тенор.

– Ах, сеньйоре, – сказали вони йому, – яке прекрасне було б у вас сопрано, коли б…

– Що – коли б? Що ви хочете сказати?

– Ах, сеньйоре!

– Ну, що ж далі?

– Коли б у вас не було бороди!

І вони дуже кумедно, з властивою їм комічною жестикуляцією, пояснили йому, про що мова. Амазан зовсім зніяковів.

– Я багато де мандрував, – сказав він, – та ніколи не чув про такі вигадки!

Коли добре поспівали, до храму з великим почтом увійшов Старець із семи горбів. Витягнувши два пальці, а два зігнувши, він розітнув начетверо повітря, промовляючи мовою, якою ніхто вже не говорить: "Містові й світові". Ґанґарид не міг збагнути, щоб два пальці могли так далеко сягнути.

Потім він побачив, як пройшов перед його очима весь двір цього господаря світу. Двір той складався з панів або в червоних, або у фіалкових убраннях,[507] мало не всі вони солодко поглядали на Амазана. Вони вклонялися йому й казали один до одного: "San Martino, che bel ragazzo! San Pancratio, che bel fanciullo!"[508]

Старанні ледацюги, що показували чужинцям усе цікаве в місті, подбали про те, щоб він подивився на руїни, де і погонич мулів не згодився б переночувати, але колись вони були гідним пам'ятником величі народу-володаря. Ще бачив він картини, яким було двісті років, і статуї, що мали понад двадцять віків, і вони видалися йому шедеврами.

– Чи й тепер творять у вас такі речі?

– Ні, ваша світлість, – відповів йому один із ледацюг, – але ми з презирством дивимося на всіх інших людей на землі, бо в нас збереглися ці незвичайні речі. Ми, немов ті тандитники, пишаємося старою одежиною, що збереглася по наших крамничках.

Амазан захотів побачити палац володаря світу, і його повели туди. Він побачив людей у фіолетовому вбранні, які рахували гроші, що надходили із земель понад Дунаєм і понад Луарою, понад Гвадалквівіром і понад Віслою.

– Ого! – сказав Амазан, глянувши на свою географічну карту. – То ваш повелитель володіє всією Європою, як ті стародавні герої із семи горбів?

– Він мав би володіти з божеського права всією землею, – відповів один у фіолетовому вбранні, – і був навіть час, коли його попередники близькі були до того, щоб утворити всесвітню монархію. Але тепер їхні спадкоємці такі добрі, що обмежуються тими грошима, які королі, їхні підданці, виплачують їм як дань.

– То ваш володар справді цар царів? Він так і зветься? – спитав Амазан.

– Ні, ваша світлість, він зветься слугою слуг. Спочатку він був рибалкою та ключарем,[509] і тому його емблема – це невід і ключі. Але він завжди має зверхність над царями. Недавно він послав сто одне розпорядження кельтському королеві, і той скорився їм.[510]

– Ваш рибалка, – сказав Амазан, – послав, мабуть, п'ятсот чи шістсот тисяч людей, щоб змусити виконати ці сто й одне своє бажання?

– Зовсім ні, ваша світлість.