Вдовиний пароплав - Сторінка 16

Все пропонував: розпишемось. Вона не наважувалася, тривожив її Вадим: як сприйме? Проте й не відмовляла. Василь Сергійович її з відповіддю не підганяв, але поводив себе упевнено: світло полагодив, новий кран поставив на кухні, почав навіть собі роботу підшукувати. І в квартирі до нього поступово звикли: як-не-як, чоловік у домі...

А Вадим жив у таборі і нудьгував. Навіщо його на два строки відправили? Йому й одного досить... Табірного побуту він терпіти не міг — усі ці лінійки, барабани, дурнуваті ці походи, де всі придурюються, що цікаво, а таки брешуть, бо нудота. З товаришами він не сходився, вважаючи їх дурними, а те, що багато з них були розвинутіші від нього, намагався не помічати. Часто сам ходив по території. Як не дивно, він думав про матір. Згадувалося йому, як вона ще в Будинку дитини сиділа в саду, серед малюків, уся золота на сонці, з вінком із кульбаб на голові. Як світилися на сонці її повні, стрункі руки. Вперше за своє життя він нудьгував за матір'ю, хотілося її побачити.

Одного разу завгосп їхав у місто, взяв його з собою. Вадим усю дорогу думав: оце мати зрадіє! Заплаче, засяє, почне цілувати. Він мужчина, йому ці ніжності ні до чого. Він просто поплескає її по плечу. Йшов додому, хвилювався. На сходах зустрілася йому Капа.

— Приїхав, ну-ну. Радощів!

З обличчя Капи, веселого, з хитринкою, було видно: щось сталося.

— А що таке?

— А нічого. Сам побачиш.

Вадим увійшов у кімнату і побачив: мати сидить за столом святково одягнена, а поруч з нею чужа людина, чоловік. Обідають. Мати схопилася:

— Вадик! От не чекала! Порадував! А в самої очі бігають.

— Ніяких Вадиків,— сказав Вадим.

— Ти назовсім, чи погостювати?

— Погостювати.

Чоловік підвівся, і Вадим побачив його суворе, літнє обличчя.

— Познайомся, Вадиме. Це Василь Сергійович, разом воювали.

Вадим руки не подав, кивнув, буркнув щось.

— Сідай їсти,— клопоталася Анфіса.— Підігріти тобі? Я враз.

Вийшла. Вадим сів, поклав кулаки на стіл. Василь Сергійович також сів.

— Не хочу,— сказав Вадим.

— Чого не хочеш?

— Нічого. Сказав: не хочу — і не хочу. Замполіт уважно його розглядав:

— Ну і фрукт же ти, Вадиме.

— Який є.

Вадим нахабно посміхався. Йому хотілося плакати.

— Що ж, по-твоєму, мати і права на життя не має?

— Не має.

— Фрукт,— повторив замполіт. Вадим усміхався. Ввійшла Анфіса.

— їж, синку.

— Не хочу. їжте самі.— І до дверей. Анфіса за ним.

— Вадику, Вадику! Замполіт її притримав:

— За ким женешся, дурна жінко?

— Син він мені,— бідкалась Анфіса.

Того вечора вони лягли мовчки, а вранці Василь Сергійович сказав:

— Погостював — і досить. Поїду до себе.

— Васю!

— Сказано: поїду. Не вийде в нас із тобою життя. Зразу видно. Не можеш ти свого негідника загнуздати. Чи можеш?

Анфіса мовчала.

— Не можеш,— сказав замполіт.— Справи наші, значить, кінчилися. Все.

Того ж дня він поїхав. Анфіса ридала, його проводжаючи, але розуміла: так треба.

Вадим повернувся восени засмаглий, з чужим лицем.

20

Он як буває: доглядаєш сина, виростає він і стає чужий.

У міру того, як дорослішав Вадим, усе частіше вони з матір'ю сварилися. У нього одна мова: "Мені не треба".

— Вадиме, я тобі штани попрасувала, візьми.

— А мені не треба.

— Я ж для тебе стараюсь, сил не шкодую тебе обслужити.

— А мені не треба, щоб ти для мене старалась.

— Тобі не треба, так і мені не треба. Ти так зі мною, і я так.

Два дні не розмовляють. Вадим пропадає невідомо де. Приходить тільки ночувати. Курить. Анфіса Максимівна не втримується:

— Молодий ти ще курити. Сам зароби, тоді й кури.

— А, ти мені своїм хлібом дорікаєш? Добре! Все! Не буду в тебе їсти!

І не їсть. День не їсть, два не їсть. На третій день Анфіса Максимівна повзе до нього з покаянням:

— Пробач мені, Вадику. Винна. І кури, будь ласка, тільки не вередуй.

Буркне щось, сяде за стіл, їсть ніби байдуже, а видно, який голодний. Наїсться — і геть з дому:

— Ну, я пішов.

А куди — запитати не смій. То прийде ночувати, а то й ні. Анфіса Максимівна ходить боса до вхідних дверей, кожен крок на сходах слухає: ні, Не він. Не виспиться, встане розбита, а їй на роботу. Увечері повернеться Вадим — і зразу грубощі. Після яких-небудь дуже вже образливих слів тремтять у неї руки і починає вона, що називається, психувати. Не шкода їй нічого, кидає речі. Раз цілу гірку десертних тарілок на підлогу кинула. Злякався Вадим, але оговтався, посміхнувся презирливо і пішов по скалках.

Інколи Анфіса каже Вадимові:

— Ну, давай з тобою жити по-людськи, гарно.

— А я що? Я нічого,— відповідає Вадим.— Я по-людськи живу.

Анфіса жаліється Ользі Іванівні (знову між ними дружба):

— Зневажає він мене, ой зневажає!

— За що ж йому вас зневажати?

— За те саме, за Василя.

— Мерзотність це і гидота — його зневага,— каже Ольга Іванівна і стискує губи. Мабуть, відчуває, що і її Вадим зневажає. Ольга Іванівна Вадима тепер розлюбила. Навіть Ада-цокотуха стала його побоюватися: дуже жорстокий.

А їй, Анфісі, син завжди син.

21

...Ні, я не розлюбила Вадима, чимось він мені був таки дорогий. Надто багато я в нього вклала, щоб так, без боротьби ним поступитися.

А провина була моя. Після того як він став ходити до Ади Юхимівни, я на деякий час через дурне своє самолюбство залишила його в спокої. Не хоче — не треба. Отут я його й проґавила. Потім спохопилася, але пізно. Пішла людина. Так і не вдалося до неї пробитися.

Інколи я запрошувала Вадима до себе. Він відмовлявся, казав: "Ніколи". Якщо я дуже наполягала, заходив, сідав скраєчку на ліжку і казав: "Ну?" Означало це: починайте вже свої фокуси.

Намагалася я з ним говорити про школу, про життя, про книжки... На все він посміхався зневажливо, відчужено. Нове слівце у нього з'явилося: "пірамідон". Так називалися у нього високі слова, ніжні почуття, поняття: "совість", "обов'язок", "доброта"... Скажеш йому що-небудь, а він примружиться і отак-о протяжно, чітко: "Пі-ра-мі-дон".

Особливо не любив розмов про книжки: вони йому нагадували шкільні уроки літератури, де, на його думку, був суцільний "пірамідон". Літературу в них учили "за образами", і ненавидів він їх до зубовного скреготу.

— Для чого мені образ Лізи Калитіної з "Дворянського гнізда?" Плювати мені на те гніздо смердюче... Вона "ах", він "ох", вона в монастир — бух, а я вчи!

Я намагалася як уміла йому розтлумачити глибину і чарівність російської літератури, говорила уривчасто, шукала слова, весь час боячись впадати в "пірамідон" і однаково в нього впадала... Адже плакала я в юності, читаючи Толстого, Тургенева,— невже немає в мене засобів передати іншому ці сльози, це захоплення? Вадим дивився з посмішечкою. Коли я замовкала, він питав іронічно:

— Можна йти?

— Іди, Вадиме. —

Розмов про матір він взагалі уникав, а після історії із замполітом і зовсім перестав про неї говорити, нібито й не було її не тільки в цій квартирі — на світі. Одного разу я сама обережно навела розмову на небезпечну тему, згадала Василя Сергійовича. Ненависть на обличчі Вадимовому спалахнула так яскраво, що я злякалася.

— Він мені сказав "фрукт".

— Ну то й що? Можливо, пожартував? А може, ти сам поводив себе зухвало?

— Він мені сказав "фрукт". Людині не кажуть "фрукт"...

Вадим був у дев'ятому класі, перейшов у десятий, коли поруч з ним з'явилася Світлана. Було це в радгоспі — послали їх туди всім класом на прополювання овочів. Працювати було важко — земля пересохла, цеглина цеглиною, і бур'яни стирчали з неї, як щетинисте, зле волосся. Де-не-де серед бур'янів траплялися ледь зелені віяльця моркви; разом з ними із землі висмикувалися вбогі рожеві хвостики. Школярі їх чистили і пробували їсти, але вони були сухі і в'ялі, їх тут же викидали разом з гичкою. Мабуть, усе це поле було виоране й засіяне, а тепер прополювалося не для того, щоб виросло щось, а для звітності. Вадим відчував у цьому всьому ту саму брехню, яка переслідувала його скрізь, але вже не тужив, як раніше, а зловтішався: виходило по його — всі брешуть. Товариші його в розмовах на цю тему не підтримували, їм нудно було говорити й слухати про брехню. Вони просто жартували, просто пололи, просто намагалися гризти морквяні хвостики і викидали їх разом з гичкою. Брехня їх не тривожила, вона їм не боліла... Вадим вважав себе розумнішим від них, вищим, таким, що мислить більше по-державному. І разом з тим він заздрив їхній веселій спільності. Він же завжди був сам, поки вони насолоджувалися купанням, печеною картоплею, піснями коло багаття. Він також купався і їв картоплю, але без насолоди, з усвідомленням якоїсь високої своєї місії. Вечорами ставало прохолодно, виводили комарі, тонкий місяць сходив на синьому небі. Однокласники палили багаття, бренькали на гітарі, били комарів, сміялися. "І чого сміються?" — думав Вадим. І все ж йому було заздрісно...

Якось він сидів біля самого багаття, відчуваючи жар на обличчі, і помішував у вогні довгою рогатою хворостиною, вже обвугленою на кінці, що своїми чорними ріжками нагадував хитруватого чорта. Вадим розжарив чорта і, постукуючи, відбивав у нього роги. Тут хтось торкнув його за Руку.

— Ходім прошвирнемося,— сказала Світлана.

Уперше він на неї подивився. Така собі невиразна, біла мишка. Гостренький носик, гострі зубки. А втім, гарненька.

Зараз вона, присівши біля Вадима, зігнувши дитячі коліна з подряпинами, поклала свою маленьку руку на його велику і грубу й сказала:

— Давай прошвирнемося.

"Дуже потрібно",— хотів було відповісти Вадим, але замість того встав, потягнувся, і вони разом зі Світланою пішли по голубій порохнявій стежці в бік лісу. Світлий місяць висів угорі, і якийсь птах тужно кричав.

— Чого це він? — запитав Вадим.

— Мабуть, дітей своїх шукає,— тихо відповіла Світлана.

На її щоках блукали великі тіні від темних вій, і враз вона видалася йому дуже красивою. І ліс, і місяць, і невідомий птах, який шукає дітей,— усе було новим, загадковим, ніколи не баченим. А найновішим був солодкий холодок під серцем. Ніяковіючи, Вадим узяв Світлану під руку. Тонкий прохолодний лікоть віддав себе його руці з лякаючою готовністю. Відчуття холоду під серцем переходило у давлюче відчуття стисненості. Дійшовши до лісу, стежка круто завертала праворуч, у темряву, під округлі насуплені дерева. Вадим зрозумів, що там, серед цих дерев, можна відпочити від брехні.