Вдовиний пароплав - Сторінка 17

На узліссі вони зупинилися, вона підвела до нього своє невпізнанне, правдиве лице.

— Ти чого? — запитав він.

— Я тебе давно вже помітила. Ти цікавий.

— Скажеш таке... — знітився Вадим.

— Не заперечуй. Ти найцікавіший у нашому класі. Можливо, навіть у всіх дев'ятих. Мабуть, лише Вовка Суханов цікавіший за тебе...

Вадим аж зубами скреготнув. Вовку Суханова він терпіти не міг. Такий собі біло-рожевий красень, не хлопець, а тістечко з кремом. А головне, передовик. Він і відмінник навчання, він і спортсмен, він і громадською роботою займається. Вправно писав твори, виступав на зборах, брехав, брехав...

— Якщо цікавіший за мене, то з ним і... — сказав він грубо. Світлана вся подалася вперед, закинула руки йому на шию.

— Не ображайся. Це я об'єктивно кажу, а суб'єктивно...

Суб'єктивно вона його поцілувала. Холодок під серцем перетворився в мороз. Гіркий місяць скотився кудись убік, і в світі лишилася тільки Свєт-ка — її тоненьке, довірливе тіло, яке стало навшпиньки.

Потекли-замелькали лічені дні в радгоспі. Раніше Вадим їх ненавидів, рахував на пальцях, чи скоро закінчаться. Тепер він також рахував дні, але навпаки: невже минають? Затримати б, зупинити! Кожного вечора Вадим із Світланою, тримаючись за руки, не звертаючи уваги на підсмію-вання однокласників, ішли в ліс. Там, під ялиною, яка широко розкинула свої розкішні віти, був їхній єдиний, їхній правдивий дім. Вадим приносив у кишені клейонку, яку на останні гроші купив у сільмазі; ця клейонка називалася у них "домашній затишок". Вона чудово пахла свіжою синтетикою, від цього запаху у Вадима навіть удень го-лoвavйшлa обертом, і він потай зціловував його зі своїх пальців. А ввечері цей запах розквітав і змішувався з невинним, курчачим якимось запахом світлого волосся... Обіймаючи Світлану, вдихаючи її дитяче волосся, Вадим кожного разу відчував біль переповненості в серці. Йому більше не хотілося говорити і думати про те, що всі брешуть. Можливо, вони й брехали, але це було неважливо! А дні, хоча він і заклинав їх не спішити, проходили стрімко. Ось уже й місяць із вузенького став широким, круглим і зрілим, а потім схуд з одного боку і швидко став меншати... "Ех, косо-мордий!" — погрожував йому Вадим. Місяць його обкрадав. А тут ще й Світлана стала капризувати. Не до речі знову згадала про Вовку Суханова. Вадим її вдарив. Світлана заплакала:

— Який ти грубий, який некультурний... Вадим і сам жахнувся того, що вчинив, але намагався тримати себе в руках.

— Ти дозволив собі вдарити жінку... — схлипувала Свєтка.

— А що? — сказав Вадим.— Це мораль минулого століття, що жінку вдарити не можна. А ти подивись італійські фільми. Там жінок по морді луплять аж гай шумить.

Світлана підняла очі з краплями на віях:

— То їам же б'ють тому, що дуже люблять. Люблять доГ неможливості, тому й б'ють.

— Світлано, я тебе люблю,— сказав Вадим,— я тебе люблю до неможливості, тому й б'ю. Вибач мені, вибач. Ну, вдар мене куди хочеш. Я збожеволів.

Сльози на її щоках були солоні. Знову пригорнулася — значить, пробачила. Цілує — значить, любить. Він мимрив:

— Пробач, пробач, я від тебе божевільний.

Хто їх зрозуміє, жінок? Назавтра вона була з ним холодна, відмовилася піти від багаття. І післязавтра також. Співала з усіма під гітару, ніби дражнилася. Вадим страждав. Назло їй покликав гулять руду Майку-баскетболістку, найвищу дівчину в класі, схожу на хлопця з гармошкою. Нічого у нього з нею не вийшло. Хотів поцілувати — дала у вухо. Пішли назад.

— Подумаєш, царівна-несміяна,— бурчав Вадим. Світлана коло багаття жмурилася і посміхалася, ніби їй однаково, що він з Майкою ходив.

А скоро настав і день від'їзду. Так вони із Світланою й не порозумілися. Зранку йшов дощ, дрібний, але в'їдливий, холодний. Школярі розсідалися по машинах. Коли Світлана вилазила на машину з великого колеса, вона видалася йому маленькою і нещасною. Він допоміг їй і потис холодну дитячу ногу. Вона відчужено на нього глянула, а ногу підібгала під себе. Ну то й нехай, нічого йому не треба.

У Вадима плаща не було, зараз знадобився б "домашній затишок", але він його на днях викинув, щоб позбавитися запаху. Ішов дощ, йому пропонували брезент накритися, але він не взяв, навмисне промок, щоб застудитися, захворіти, померти, та й по всьому.

У місті все було по-старому: та сама огидна квартира, та сама кімната, та сама мати...

— Синку,— сказала вона, боязко радіючи,— як же ти виріс, покращав, я б тебе й не впізнала...

І, зрозуміло, заплакала. Він так і знав.

— Знову! Терпіти цього не можу. Жіночі сльози — сама брехня. Плачеш, а не бачиш, що вимок до нитки. Дай що-небудь сухе.

Анфіса заохкала, заголосила, вишукуючи йому сухе, а він сидів набурмосений, злий, мріючи: добре б померти. Але не помер, навіть не захворів.

Пішов у школу. І там усе як було. Світлана здавалася чужою, та й негарною: маленьке лице заклопотане, зморщечка біля губів. Вона йому всміхнулася — — Вадим насупився. Нехай покрутить хвостом. Жде, щоб сам підійшов. Не діждеться.

І ось — минуло вже більше місяця — Світлана сама призначила йому побачення:

— Приходь завтра в сквер після уроків, лавочка біля пам'ятника жертвам.

Вадим кивнув. Спочатку він подумав, що не прийде, аби ще більше її покарати, але прийшов. Вона вже була там, сиділа понура, ворушила камінчики носком босоніжка.

— Ну, чого тобі треба? — запитав Вадим. Він знову її любив.

— Привітик,— сказала Світлана.— Треба з тобою побесідувати.

Якась вона була вся похилена. І волосся не розкинула по плечах, а сколола на потилиці так, що вуха видно.

— Ну, кажи швидше,— хрипко сказав Вадим,— а то мені ніколи.

Світлана заплакала. Знову, чорт, ці сльози! Що мати, що вона... Любов падала, мізернішала.

— Не реви. Кажи толком, що таке. ("Чоловік повинен бути лютий",— сказано в

якійсь книжці).

— Я не можу так зразу. Мені соромно. "Мабуть, скаже: "Люблю тебе",— думав Вадим,

і серце його знову забилося і любов збільшилася.

Це метання від любові до нелюбові і навпаки було болісне. Він аж спітнів.— Швидше, ну, швидше кажи: "Люблю тебе"..."

Світлана відкрила рота, втягла в себе повітря і на цьому вдиху сказала:

— Ой, Вадику, здається, я попалася.

— У якому розумінні попалася?

— У звичайному, як усі попадаються. Ну що я тобі буду пояснювати? Як маленький.— Вона перестала плакати і сухо дивилася на нього.— Маленького корчиш,— сказала вонауз ненавистю.

— Нічого не корчу, тільки не розумію...

— Тоді розумів,— сказала вона зі страшною ворожістю.

Вона була страшна зі своїм волоссям, по-жіночому зібраним у пучок, з маленькими сухими очима. Ні про яку любов мови бути не могло. Що ж тепер від нього вимагається? Одружитися, чи що? Неможливо. У десятому класі! І як він матері скаже?

— І що ж тепер робить? — запитав він, уникаючи її очей.

Вона мовчала.

— Женитися, чи що? Світлана зареготала:

— Женитися! Ви тільки подивіться на нього — жених із соплями!

— А що ж робити?

— Що всі, коли попадуться. Я вже умовилася з однією, зробить за дешево.— Вона назвала суму. Вадим обімлів.— Половина в мене є, треба ще стільки ж. Я думала, ти...

— Немає в мене, Світлано.

— У матері візьми.

— Не дасть вона. Та й немає в неї.

— Ну, дістань де-небудь. Ти ж мужчина.

Вадим страждав невимовно:

— Гаразд. Спробую.

— Дивись тільки швидше. Мені не пізніше п'ятниці треба. Вона вимагає наперед, а сьогодні вівторок.

— Кажу, постараюсь. Ну, пока.

— So long,— сказала Світлана чомусь англійською мовою і ручкою помахала на закордонний манір, долонею вперед.

Вадим скреготнув зубами. Цілі гори брехні!

Гроші він дістав у Ади Юхимівни. Довелося їй усе розповісти — без цього не давала. Ада Юхимівна жахнулася, але й була в захопленні:

— Ти її любив, любив?

— Ну, любив.

— Бідні діти! Але ти мені дай слово, що це останній раз.

Слово він дав охоче, він і сам жахався того, у що вплутався. У четвер він відніс гроші Світлані. У п'ятницю вона в школу не прийшла, в суботу також. Вадима розривала тривога і каяття, уявляв собі найгірше — що Світлана померла або все розповіла матері, і та побіжить жалітися. За суботу і неділю він увесь змучився, а в понеділок Світлана прийшла в школу як ніби нічого й не сталося, навіть не бліда і волосся знову по плечах розпустила. Все брехала. Вадим дав собі слово не любити ніколи.

23

Десятий клас минув швидко. По уроках пробіг, як по купинах — і ось уже Вадим закінчив школу і приніс додому атестат. Атестат так собі, ні хороший, ні поганий — з трієчками. Анфіса Максимівна прочитала його і заплакала:

— Що ж тепер робити? Куди ти сунешся з таким атестатом? Моя мрія, щоб ти вчився... Домрія-лась...

У інших однокласників дома свято: все ж закінчили, хоча й з трійками. У нього одного лише сльози. Сліз цих Вадим просто-таки бачити не міг.

— А я й не хочу у вуз. Дуже треба — за копійки бути інженером! Піду працювати, і все.

Анфіса Максимівна заридала на повен голос. У неї навіть почалася істерика, як у дореволюційній літературі. Вадим плюнув і пішов на кухню.

Коло плити господарювала Ада Юхимівна в мік-рофартушку, готувала якийсь соус. Куховарити вона взагалі не вміла, але час від часу затівала щось незвичайне. Соус булькав у судочку.

— Що це у вас? — похмуро запитав Вадим.

— Соус прентаньєр з білим вином. Старовинний рецепт. Повинне вийти щось чарівне, якщо не пригорить.

Вадим зобразив на обличчі глибоке презирство до всього дореволюційного, у тому числі й до соусу прентаньєр. Ада Юхимівна засміялася:

— А ти чого такий похмурий? Щось трапилось?

— Школу закінчив.

Ада Юхимівна сплеснула руками:

— Ой, що ти кажеш? Поздоровляю, поздоровляю!

Соус негайно вибіг.

— Так я й знала,— спокійно сказала Ада Юхимівна.— Домашнє господарство не для мене. Я створена для вищої нервової діяльності. На чому ми зупинилися? Так, я тебе поздоровляю. Цілий великий етап твого життя закінчився, почався новий.

— Ну їх до біса, ці етапи,— сказав Вадим.

— Господи, який ти цинічний! Невже вся молодь така?

— Ще гірша.

— Не вірю, не вірю.

У кухню долинув ридаючий голос Анфіси Максимівни.

— Що це? — здивувалася Ада.

— Святкує мій великий етап. Радіє успіхам сина.

— А що, погані успіхи?

— Хрінові.

— Знову цинізм?

— Вибачаюсь. Я хотів сказати: середні. За успішністю я на двадцятому місці, а в класі тридцять чоловік.

— Так це ж добре — на двадцятому місці! З кінця, чи з початку?

— На жаль, з початку.

— Однаково добре.

— А вона думає, що погано.