Вечори на хуторі біля Диканьки (збірка) - Сторінка 10

"Я піду! Я не подивлюсь на якогось там голову! Що він собі думає, дідько б утисся його батькові, що він голова, що він обливає людей на морозі холодною водою, то й кирпу дере! Ну, голова, голова. Я сам собі голова. От бий мене сила божа! Хай мене сила божа поб'є! Я сам собі голова. От що, а не то що…" говорив він, підходячи до першої найближчої хати, і спинився перед вікном, мацкуючи пальцями по склу і силкуючись налапати дерев'яну закрутку: "Стара, одчиняй! Стара, мерщій, казано тобі, одчиняй! Козакові спати пора!"

"Куди ти, Каленику! Ти ж до чужої хати потрапив", закричали, сміючись, позад нього дівчата, що верталися з веселої вулиці. "Показать тобі твою хату?"

"Покажіть, любі молодички!"

"Молодички? чи чуєте", підхопила одна: "що за чемний цей Каленик? За це йому треба показати хату… та ні, раніше потанцюй!"

"Потанцювать?.. Ой, ви ж химерні дівчата!" протяг Каленик, сміючись та сварячись пальцем і заточуючись, бо ноги його не могли вдержатись на одному місці. "А дастеся перецілувати? Всіх перецілую, всіх!.." І він, бокуючи, припустив за ними. Дівчата зчинили крик, перемішались; та потім посмілішали і перебігли на другий бік, побачивши, що Каленик не дуже швидкий на ходу.

"Он де твоя хата!" закричали вони йому, тікаючи й показуючи на хату, багато більшу за сусідні, що належала сільському голові. Каленик слухняно поплентався у той бік, починаючи знову лаяти голову.

Але хто ж цей голова, що накликав на себе такі недобрі поголоски та пересуди? О, цей голова велика особа на селі. Доки Каленик дійде, куди прямує, ми, певна річ, встигнемо дещо сказати про нього. Все село, побачивши його, береться за шапки; а дівчата, щонаймолодші, віддають надобридень. Хто б із парубків не захотів головувати? Голові вільно навідуватися до всіх тавлинок; і кремезний дядько шанобливо стоїть, знявши шапку, увесь час, поки голова порається своїми грубими та зашкарублими пальцями в його луб'яній табакерці. На сільському сході чи громаді, дарма, що влада його обмежена кількома голосами, голова завжди бере гору і мало не з власної волі висилає, кого йому схочеться, справляти та рівняти шляхи чи копати рови. Голова чоловік понурий, суворий на вигляд і не любить багато говорити. Давно ще, дуже давно, коли блаженної пам'яті велика цариця Катерина їздила до Криму, був обраний він за провожатого; цілих два дні служив він цю службу і навіть удостоївся сидіти на передку поруч із царициним кучером. І з того самого часу голова вивчився роздумливо та поважно понурювати голову, розгладжувати довгі закручені вниз вуси і бистрим соколиним оком зиркати спідлоба. І з того часу голова, про що було тільки хто з ним заговорить, завжди уміє звернути на те, як він ото віз царицю і сидів на передку в царській кареті. Голова любить інколи вдати глухого, а надто як почує те, чого б не хотілося йому чути. Голова ненавидить франтівство: ходить завжди у свитці з чорного доморобного сукна, підперізується кольоровим шерстяним поясом, і ніхто ніколи не бачив його інакше одягненим, опріч хіба того часу, як переїздила цариця до Криму, коли на ньому був синій козацький жупан. Але навряд чи вже хто на селі той час пам'ятає, а жупан лежить у нього в скрині під замком. Голова вдівець: та коло нього живе своячениця, що варить йому обідати й вечеряти, змиває лавки, білить хату, пряде йому на сорочки, заправляє всією господою. На селі подейкують, буцімто вона зовсім йому не родичка; але ми вже бачили, що є в голови багато ворогів, радих про нього пускати всякий поговір. Проте, може, цьому дало привід і те, що своячениці завжди не подобалось, коли голова заходив у поле, вкрите жницями, або до козака, у якого була молода дочка. Голова сліпий на одно око; зате видюче око в нього лиходійське і здалека може примітити гарненьку селянку. Одначе він тоді тільки наведе його на гарненьке личко, як роздивиться добре, чи не стежить звідкись своячениця. Але ми, мабуть, усе вже розповіли, що треба, про голову; а п'яний Каленик не дочвалав іще й до половини дороги, і довго ще частував голову всіма добірними словами, що тільки могли спасти на лінивий та неповоротний язик його.

III. НЕСПОДІВАНИЙ СУПЕРНИК. ЗМОВА

Ні, хлопці, ні, не хочу! Що за розгулля таке? Як вам не набридне гультяювати? Уже й так ославлено нас, буцімто ми бозна-які паливоди. Лягайте краще спати!" Так говорив Левко до розгульних товаришів своїх, що підбивали його на нові витівки. "Прощайте, братове! добраніч!" Він швидко пішов від них вулицею.

"Чи спить же то моя ясноока Ганна?" думав він, підходячи до знайомої нам хати з вишневими деревами. Серед тиші почулася неголосна розмова. Левко спинився. Поміж деревами забіліла сорочка… "Що це значить?" подумав він і, підкравшися ближче, сховався за дерево. Проти місяця сіяло перед ним дівоче обличчя… Це Ганна! Але хто ж отой високий чоловік, що стояв до нього спиною? Даремно придивлявся він: тінь огортала того від ніг до голови. Тільки спереду він був освітлений трохи, та найменший рух Левка вперед загрожував неприємністю бути поміченим, і тому, тихо прихилившись до дерева, вирішив він зоставатися на місці. Дівчина ясно вимовила його ім'я. "Левко? Левко ще молокосос!" говорив хрипко і півголосом високий чоловік. "Якщо я застану його коли в тебе, то добре намну йому чуба…"

"Хотілося б мені знати, що це за шельма нахваляється нам'яти мені чуба!" стиха промовив Левко і витяг шию, щоб не пропустити жодного слова. Але незнайомий говорив далі так тихо, що нічого не можна було почути.

"Як же тобі не соромно?" сказала Ганна, коли він докінчив своє. "Ти неправду кажеш; ти обманюєш мене; ти мене не любиш; і я ніколи не повірю, щоб ти мене любив!"

"Знаю", провадив далі високий чоловік: "Левко багато наговорив тобі дурниць і закрутив твою голову" (тут здалося парубкові, що голос незнайомого не зовсім незнайомий, і начебто він десь його й чув); "та я дамся взнаки Левкові!" вів далі свою мову незнайомий. "Він думає, що я не бачу всіх його фіглів. Скуштує він, собачий син, які в мене кулаки!"

При цих словах Левко не міг уже більше стримати свого гніву. Підійшовши на три кроки до нього, замахнувся він з усієї сили, щоб одважити доброго ляща, від якого незнайомий, хоч, бачилось, і дужий, та не встояв би, певне, на місці; але саме тут світло впало на лице йому, і Левко остовпів, побачивши, що перед ним стояв батько його. Тільки й міг парубок на таке диво похитати головою та присвиснути стиха крізь зуби. Десь збоку щось шелеснуло; Ганна прудко влетіла в хату, грюкнувши за собою дверима.

"Прощай, Ганно!" закричав тут один із парубків, підкравшись і обнявши голову, — і з ляком одскочив назад, зустрівши жорсткі вуси.

"Прощай, красуне!" скрикнув другий; та зараз же полетів сторчака від тяжкого стусана голови.

"Прощай, прощай, Ганно!" закричало декілька парубків, почепившися йому на шию.

"Згиньте ви, прокляті гульвіси!" кричав голова, одбиваючись і тупаючи ногами. "Що я вам за Ганна! Гетьте слідом за батьками на шибеницю, бісові діти! Поприлипали, як мухи до меду. Дам я вам Ганни!" "Голова! голова! голова це!" загукали хлопці та й кинулись урозтіч.

"От так батько!" казав Левко, отямившись од такого дива і дивлячись услід голові, що, лаючись, відходив геть. "Бач, які фіглі-миглі він витіває! добре! А я ж то дивлюсь та мізкую, що воно за знак, що він раз у раз удає глухого, коли з ним заговориш про діло. Стривай же, старий шкарбане, будеш ти в мене знать, як швендяти під вікнами у молодих дівчат, будеш знать, як одбивати чужих наречених! Гей, хлопці! сюди! сюди!" гукав він, махаючи рукою парубкам, що знову сходились до гурту. "А йдіть-но сюди! Я умовляв вас іти спати, а тепер передумав і ладен хоч цілу ніч сам гуляти з вами".

"Оце до діла!" сказав плечистий і кремезний парубок, що мали його за найпершого паливоду та гультяя на селі. "Мені все якось нудно, коли не вдасться погуляти гаразд та штук натворити. Усе наче бракує чогось. Так, немовби загубив шапку чи люльку; одно слово, не козак та й годі".

"Чи згода ваша подратувати сьогодні як слід голову?"

"Голову!"

"Еге, голову. Що він собі справді вигадав! Він верховодить у нас, наче гетьман який. Мало йому, що коверзує, наче над своїми холопами, так ні, він ще й під'їжджає до дівчат наших. Адже, мабуть, нема на все село гарненької дівчини, щоб до неї не лицявся голова".

"А так, а так", гуртом закричали всі хлопці. "Що ми, хлопці, за холопи? Хіба ми не такого роду, як і він? Ми, слава богу, вольні козаки! Покажімо йому, братця, що ми вольні козаки!"

"А й покажемо!" загукало парубоцтво. "Та як голову, то вже й писаря не минути!"

"Не минемо й писаря! А в мене, як на те, склалася славна пісня про голову. Ходім-но, я вас її навчу", казав далі Левко, вдаривши по струнах бандури. "Та слухайте: попереодягайтеся, хто там у що може!"

"Гуляй, козацька голово!" казав кремезний гультяй, вдаривши ногою об ногу й ляснувши руками. "Що за розкіш! Що за воля! Як візьмеш дуріти, то здається, наче давні літа згадуєш. Любо, вольно на серці; а душа наче в раю. Гей, хлопці! Гей! гуляй!.."

І ватага галасливо понеслася вулицями. І благочестиві бабусі, розбуджені криком, одчиняли віконця і хрестилися сонними руками, примовляючи: "ну, тепер гуляють парубки!"

IV. ПАРУБКИ ГУЛЯЮТЬ

Водній тільки хаті кінець вулиці ще світилося. То господа голови. Голова вже давно скінчив свою вечерю і, напевне, давно б уже й заснув; та в нього був саме гість, винокур, що його прислав будувати винокурню поміщик, який мав невеликий шматок землі між вольними козаками. На покуті, на почесному місці, сидів гість — низенький, товстенький чоловічок, з маленькими, сміхотливими оченятами, де, здавалося, написано було, як то йому любо курити свою коротеньку люльку, щохвилини спльовуючи і притоптуючи пальцем перегорілий уже на присок тютюн, що з неї вилазив. Димові хмари швидко розросталися над ним, одягаючи його в сивий туман. Було схоже, ніби широкому коминові з якоїсь винокурні набридло сидіти на своєму даху, і він надумав прогулятися та й засів собі звичайнісінько у хаті в голови. Під носом стирчали в нього коротенькі і густі вуси; але вони так невиразно мелькали крізь тютюновий дим, що здавалось, наче то миша, яку винокур упіймав та й держав у роті в себе, підкопуючись під монополію комірного кота.