Вечори на хуторі біля Диканьки (збірка) - Сторінка 11

Голова, як господар, сидів у самій сорочці та полотняних шароварах. Орлине око його, як вечірнє сонце, помалу починало мружитись і примеркати. Кінець стола палив люльку один із сільських десяцьких, які складали команду голови, що сидів задля пошани до господаря у свитці.

"Чи скоро ж ви думаєте", сказав голова, обертаючись до винокура й кладучи хреста на рот, саме-бо позіхнув: "поставити свою винокурню?"

"Як бог поможе, то цієї осені, може, й закуримо. На Покрову, то я ладен на що хочете битися об заклад, якщо пан голова не буде ногами німецькі кренделі виписувати по дорозі".

На цім слові оченята винокурові зникли: замість них протяглися промені до самих вух; увесь тулуб заколивався од сміху, і веселі губи випустили на якусь мить димучу люльку.

"Дай-то, боже", сказав голова, удавши на обличчі своєму щось подібне до усмішки. "Тепер іще, слава богу, винокурень розвелось трохи. А от за давнього часу, коли проводжав я царицю по переяславській дорозі, ще небіжчик Безбородько…"

"Ну, свате, згадав часи! Тоді від Кременчука аж до Ромен не налічив би і двох винокурень. А тепер… Чи чув ти, пак, що повигадували кляті німці? Незабаром, кажуть, будуть курити не дровами, як усі чесні християни, а якоюсь чортячою парою". Теє кажучи, винокур задумано дивився на стіл і на розставлені на ньому руки свої. "Як це парою — далебі, не знаю!"

"Що за дурні, прости господи, оті німці!" сказав голова. "Я б їх батогом, сучих дітей! Чи чувана річ, щоб парою та можна було варити що. Виходить, ложку борщу не можна піднести до рота, не засмаживши губ, замість молодого поросяти…"

"І ти, свате", обізвалася, Сидячи з підгорнутими ногами на лежанці, своячениця: "увесь цей час житимеш у нас без жінки!"

"А навіщо вона мені? Коли б іще хоч що добре було". "Начебто не гарна?" спитав голова, навівши на нього око своє.

"Де там гарна! Стара, як біс/Пика вся в зморшках, немов порожній гаманець". І низенька постать винокура захиталася знову од реготу.

При цих словах щось почало шарити за дверима; двері одчинились, і чоловік, не скидаючи шапки, ступив за поріг та й став, наче у роздумі, посеред хати, роззявивши рота й оглядаючи стелю. Це був знайомий нам Каленик.

"От я й додому прийшов!" говорив він, сідаючи на лаву біля дверей і не зважаючи анітрохи на присутніх. "Ач, як розтяг вражий син, сатана, дорогу! Ідеш, ідеш, і кінця нема! Ноги наче попереламував хто. Дістань-но там, стара, кожуха, підстелити мені. На піч до тебе не прийду, їй-богу, не прийду: ноги болять! Дістань його, там він лежить, коло покуття; гляди, тільки не перекинь горшка з тертою табакою. Або ні, не займай, не займай! Ти, може, п'яна сьогодні… Хай уже я сам дістану…"

Каленик підвівся трохи, але непоборна сила прикувала його до лави.

"За це люблю", сказав голова: "прийшов до чужої хати та й порядкує, як у себе дома! Витурити його, доки живий та цілий!.."

"Нехай він собі, свате, відпочине!" сказав винокур, спиняючи його за руку. "Це корисна людина; коли б тільки таких було більше — і винокурня наша славно пішла б…"

Проте не з добродушності ішли ті слова. Винокур вірив у всі прикмети, і зараз-таки вигнати людину, що сіла вже на лаву, означало в нього накликати біду. "Що то, як старість прийде!.." бурмотів Каленик, лягаючи на лаві. "Хай би вже, сказать, був п'яний; так ні ж таки, не п'яний, їй-богу, не п'яний! Чого б я брехав? Я ладен сказати це хоч і самому голові. Що мені голова? Бодай він здох, сучий син! Плював я на нього! Бодай його, одноокого чорта, возом переїхало! Що він обливає людей на морозі…"

"Еге! влізла свиня в хату та ще й ногами на стіл преться", сказав голова, гнівно підводячись зі свого місця; але в цей час важкенький камінь, розбивши вікно вдрізки, полетів йому під ноги. Голова спинився. "Коли б я знав", сказав він, підіймаючи каменя: "що це за шибеник шпурнув, я б навчив його, як кидатись! Які капості!" провадив він далі, розглядаючи камінь на руці лютим поглядом. "А бодай він подавився цим каменем…"

"Стривай, стривай! Боже тебе борони, свате!" підхопив, сполотнівши, винокур. "Боже борони тебе, і на тім, і на цім світі, поблагословити когось такою лайкою!"

"Ото найшовся заступник! Хай він пропаде!.." "І не думай, свате! Ти не знаєш, певне, що сталося з покійною тещею моєю?"

"З тещею?"

"Еге, з тещею. Увечері, трохи, може, раніш, ніж оце тепер, посідали вечеряти: небіжчиця теща, небіжчик тесть, та наймит, та наймичка, та дітей штук із п'ятеро. Теща одсипала трохи галушок з великого казана в миску, щоб не такі були гарячі. По роботі всі виголодались і не хотіли чекати, доки прохолонуть. Ото понастромлювали на довгі дерев'яні шпички тії галушки та й почали їсти. Аж тут хто зна відкіля взявся якийсь чоловік, якого він роду, бог його знає, проситься й собі до трапези. Як не нагодувати голодного чоловіка! Дали і йому шпичку. Тільки ж гість лигає галушки, наче корова сіно. Доки ті з'їли по одній і опустили шпички по другій узяти, дно було гладеньке, як папський поміст. Теща насипала ще; думає, гість наївся, то буде уминати менше. Куди там! Ще краще взявся трощити! і другу спорожнив. "А бодай ти подавився цими галушками!" подумала голодна теща; а той раптом похлинувся та й упав. Кинулись до нього — а він уже й богові душу оддав. Подавився". "Так йому, ненажері клятому, й треба!" сказав голова.

"Так воно так, та не те вийшло: з того часу спокою не було тещі. Що тільки ніч зайде, мрець і тарганиться. Сяде верхи на комин, проклятий, і галушку держить у зубах. Удень тихо, і не чути про нього; а скоро почне примеркати, глянеш на хату, а він уже й осідлав, собачий син, комина…"

"І галушка в зубах?"

"І галушка в зубах".

"Чудасія, свате! Я, пригадую, чув щось похоже ще за покійниці цариці…"

Тут голова спинився. Під вікном почувся гамір і тупання: хтось танцював. Спершу тихо дзенькнули струни бандури, до них прилучився голос. Струни загриміли дужче; кілька голосів почали підтягати, і пісня зашуміла, як вихор:

Гей, чи чули, хлопці, ви?

Чи голів ви позбувались?

У старого голови

Клепки всі порозсипались.

Треба голову набить

Та міцними обручами.

Треба голову скропить

Батогами! Батогами!

Одноокий голова

Вже старий, як біс, — а дурень:

На дівчат усе кива

Та моргає… дурень, дурень!

І куди вже пнешся ти?

Та тебе б у домовину,

Сивий дурню, одвести

За чуприну! за чуприну!

"Ловка пісня, свате!" сказав винокур, нахиливши голову трохи набік і повернувшись до голови, що остовпів від такого зухвальства. "Ловка! Негаразд тільки, що голову згадують не зовсім пристойними словами…" І знову поклав руки на стіл з солодкою якоюсь втіхою в очах, готуючись слухати ще, бо під вікном розлягався регіт і крики: ще раз! ще раз! Одначе гостре око помітило б одразу, що то не з подиву великого голова так довго залишається на одному місці. Так тільки старий, бувалий кіт дозволяє часом недосвідченій ще миші бігати коло свого хвоста; а тимчасом швидко укладає план, як перетяти їй дорогу до її нори. Ще єдине око голови пильно дивилося на вікно, а вже рука, давши знак десяцькому[23], держалась за дерев'яну закрутку в дверях, і раптом на вулиці зчинився крик… Винокур, мавши серед багатьох своїх достоїнств іще й цікавість, похапцем набив тютюном свою люльку і вибіг на вулицю; та штукарі вже розбіглись.

"Ні, ти не втечеш од мене!" кричав голова, тягнучи за руку когось у вивернутому вовною наверх чорному кожусі. Винокур, користуючись нагодою, підбіг, щоб заглянути в обличчя цьому порушникові спокою; але злякано відступив назад, побачивши довгу бороду й страшно розмальовану пику. "Ні, ти не втечеш од мене!" кричав голова, тягнучи свого бранця, що, нітрохи не опираючись, спокійно йшов за ним, наче до себе в хату, просто в сіни. "Карпе, відчиняй комору!" сказав голова десяцькому. "Ми його в темну комору! А там збудимо писаря, скличемо десяцьких, переловимо всіх оцих розбишак та сьогодні ж і резолюцію всім їм учинимо!"

Десяцький забрязкав невеликим висячим замком у сінях і відчинив комору. Але тут саме бранець, користуючись тим, що в сінях було темно, раптом проявив надзвичайну силу і вирвався з його рук.

"Куди?" закричав голова, схопивши його ще міцніше за комір.

"Пусти, це я!" чувся тоненький голос. "Не поможе! не поможе, брат! Пищи собі хоч по-чортячому, не то що по-бабському, мене не одуриш!" і штовхнув його в темну комору так, що бідний бранець застогнав, упавши на долівку, а сам в супроводі десяцького рушив до писаревої хати, і слідом за ними, як пароплав, задимів винокур.

Задумавшись, ішли вони всі троє, похнюпивши голови, аж раптом, повертаючи в темний завулок, разом скрикнули від сильного удару по лобах, і такий самий крик відлунав у відповідь їм. Голова, примруживши око своє, побачив, вельми здивований, писаря з двома десяцькими.

"Я до тебе йду, Пане писарю".

"А я до твоєї милості, пане голово".

"Чудасія, пане писарю".

"Диво та й годі, пане голово".

"А що?"

"Хлопці казяться! бешкетують цілими юрмами по вулицях. Твою милість величають такими словами — одно слово, вимовити сором; п'яний москаль побоїться викинути їх нечестивим своїм язиком". (Все це худорлявий писар, у пістрьових шароварах і в жилеті дріжджаного кольору, проказував, витягаючи шию вперед і зараз же повертаючи її до попереднього стану.) "Задрімав був трохи, так розбудили трикляті волоцюги сороміцькими своїми піснями та грюкотом! Хотів приструнчити їх гарненько, та поки надів шаровари й жилет, усі розбіглися хто куди. Найстарший їхній проте не викрутився. Виспівує він тепер у мене в тій хаті, куди садовлять колодників. Аж душа мені горіла дізнатися, що воно за птах, та пика уся в сажі, як у того чорта, що кує цвяхи для грішників".

"А як він убраний, пане писарю?"

"У чорному вивернутому кожусі, сучий син, пане голово".

"А чи не брешеш ти часом, пане писарю? Що, коли цей пройдисвіт сидить тепер у мене в коморі?"

"Ні, пане голово. Ти сам, даруй на цім слові, согрішив трохи".

"Давайте-но світла! ось ми побачимо його!"

Світло принесли, двері відчинили, і голова аж охнув здивовано, побачивши перед собою свояченицю.

"Скажи, будь ласка", сказала вона, підступаючи до нього: "чи не зсунувся ти вже зовсім з глузду? Чи була в одноокій довбні твоїй хоч крихта мозку, коли штовхнув ти мене в темну комору; щастя ще, що не вдарилась я головою об залізний гак.