Великий Гетсбі - Сторінка 12

Не такий він простак, щоб дати себе зловити.

Я наполіг на тому, щоб оплатити рахунок. Беручи в офіціанта здачу, я раптом помітив у другому кінці переповненого залу Тома Б'юкенена.

— Підійдімо на хвильку туди,— сказав я.— Мені треба привітатись із знайомим.

Побачивши нас, Том підхопився і пішов назустріч.

— Куди ти зник? Чому не дзвониш? — вигукнув він.— Дейзі страшенно ображається на тебе.

— Знайомтеся: містер Гетсбі — містер Б'юкенен.

Вони коротко потисли один одному руки, і я помітив, що обличчя Гетсбі зробилось напруженим, незвично збентеженим.

— Що в тебе взагалі чути? — допитувався Том,— I як тебе занесло аж сюди, в таку далечінь?

— Ми тут снідали з містером Гетсбі.

Я озирнувся, але містера Гетсбі вже не було.

— Одного ранку в жовтні сімнадцятого року...— розповідала мені за кілька годин по тому Джордан Бейкер, сидячи напрочуд рівно на стільці з прямою спинкою в чайній готелю "Плаза" — ...я бродила по місту, раз у раз сходячи з тротуару на газон. Іти по траві мені подобалося більше, бо я була взута в англійські туфлі на гумових шипах, що вгрузали в м'який грунт. На мені була також нова картата спідничка, й коли вітер трохи задирав її, червоно-біло-сині прапори на всіх будинках напинались і невдоволено ляскали.

Найбільший прапор і найбільший газон були перед домом Дейзі Фей. Їй тоді саме виповнилося вісімнадцять — на два роки більше, ніж мені,— і в жодної дівчини в Луїсвіллі не було стількох залицяльників, як у неї. Вона вдягалася в усе біле, мала двомісний білий автомобіль, і цілий день у неї вдома дзвонив телефон, і молоді офіцери з Кемп-Тейлора палко домагалися честі провести з нею вечір — "ну хоч би годинку!"

Того ранку, підходячи до її дому, я побачила, що білий автомобіль стоїть коло бровки і в ньому сидить Дейзі з незнайомим мені лейтенантом. Вони були так захоплені одне одним, що Дейзі помітила мене, лише коли я вже порівнялася з ними.

— Привіт, Джордан! — несподівано гукнула вона.— Підійди-но, будь ласка, сюди.

Мені полестило, що вона хоче побалакати зі мною, бо з-поміж усіх старших дівчат вона мені подобалася найбільше. Вона спитала, чи не йду я до Червоного Хреста робити корпію. Я відповіла ствердно. То чи не можу я переказати, щоб її там сьогодні не чекали? Поки Дейзі говорила, офіцер дивився на неї так, як кожна дівчина мріє, щоб на неї дивились, і через те, що мені це видалося дуже романтичним, я назавжди запам'ятала ту зустріч. Звали офіцера Джей Гетсбі, і відтоді я чотири роки його в очі не бачила — тож коли ми зустрілися на Лонг-Айленді, мені навіть на думку не спало, що це той самий Гетсбі.

Було те в сімнадцятому році. А наступного року в мене самої вже з'явилися залицяльники, а до того ж я почала брати участь у змаганнях, і ми з Дейзі бачилися рідко. Вона водилася з трохи старшою компанією — якщо водилася з ким-небудь узагалі. Про неї ходили якісь химерні чутки: ніби одного зимового вечора мати застала її за пакуванням валізи — Дейзі збиралася їхати до Нью-Йорка, прощатися з якимсь військовим, що вирушав за океан, її врешті не пустили, але по тому вона кілька тижнів не розмовляла із своїми батьками. I більше вже не фліртувала з військовими, зустрічалася тільки з хлопцями, яких через короткозорість чи плоскостопість не брали до армії.

Проте наступної осені вона вже знову була такою, як колись, веселою і компанійською. Незабаром після перемир'я батьки влаштували її перший бал, і в лютому пішла чутка, ніби вона заручена з якимось хлопцем із Нового Орлеана. А в червні вона одружилася з Томом Б'юкененом із Чікаго, і такого бучного весілля в Луїсвіллі, кажуть, не було. Том прибув із сотнею гостей — чотири спеціальних вагони! — найняв цілий поверх у готелі "Мюльбах" і напередодні весілля подарував Дейзі перлове намисто, що коштувало триста п'ятдесят тисяч доларів.

Я була дружкою Дейзі. За півгодини до початку дівич-вечора я зайшла до неї в кімнату й бачу — вона лежить на ліжку у своїй розквітчаній сукні, гарна, як червнева ніч, і п'яна як чіп. В одній руці тримає пляшку сотерну, а в другій — якогось листа.

— Поздор-ров мене,— пробурмотіла вона.— Оце вперше в житті впилася, і як мені хор-роше, як хор-роше!

— Дейзі, що сталося?

Я не на жарт злякалась, бо доти ще не бачила жодної дівчини в такому стані.

— Зар-раз, люба, зар-раз,— вона порилася в кошику для сміття, що стояв коло неї на ліжку, й витягла перлове намисто.— Віднеси це вниз і віддай, кому треба. I скажи їм усім, що Дейзі пер-редумала. Так і скажи: "Дейзі пер-редумала".

I ну плакати — боже, як вона плакала! Я вискочила з кімнати, розшукала покоївку її матері, ми замкнули двері й затягли Дейзі до холодної ванни. Вона не випускала з рук того листа. Навіть у ванні — зібгала в мокру кульку й тримала в кулаці. Дозволила мені покласти його до мильниці лише тоді, коли побачила, що він розлазиться грудками.

Але жодного слова більше вона не вимовила. Ми дали їй понюхати нашатирю, поклали лід на голову, а потім знову натягли на неї сукню, й за півгодини, коли ми вийшли з нею до гостей, вона мала те намисто на шиї, й інцидент був вичерпаний. Наступного дня о п'ятій вона, не змигнувши оком, повінчалася з Томом Б'юкененом і вирушила в тримісячну весільну подорож по південних морях.

Я навідалася до них у Санта-Барбарі, коли вони вже повернулись, і, пам'ятаю, аж здивувалась, бо зроду не бачила, щоб жінка була так закохана у власного чоловіка. Він на якусь хвильку виходить із кімнати, а вона вже занепокоєно роззирається й питає: "Де Том?" — і не може ні на чому зосередитися, поки він не з'явиться на порозі. На пляжі вона, бувало, годинами сиділа, тримаючи його голову в себе на колінах, гладила йому пальцями повіки й, здавалося, не могла ним намилуватись. Це була зворушлива пара — знаєте, дивишся на них, і мимоволі всміхаєшся, і на душі тепло. Це було в серпні. А за тиждень по моєму від'їзді із Санта-Барбари Том уночі на Вентурській дорозі врізався у фургон — так, що в його машини аж колесо відскочило. Дівчина, що була з ним, теж потрапила в газети, бо виявилося, що в неї зламана рука. Це була покоївка з готелю в Санта-Барбарі.

В квітні наступного року в Дейзі народилася дочка, й вони виїхали на рік до Франції. Там ми два-три рази зустрічалися — в Канні, у Довілі, а потім вони повернулися додому й оселилися в Чікаго. Дейзі там, як ви знаєте, прийняли дуже добре. Компанія в них була безпутна — золота молодь, гультяї, баламути, але Дейзі змогла зберегти бездоганну репутацію. Може, завдяки тому, що вона не п'є. Це велика перевага — лишатися тверезою в п'яному товаристві. Не набалакаєш зайвого і, головне, можна собі дозволити який-не-будь фортель, коли всі довкола повпивалися так, що вже нічого не бачать і не тямлять. А може, Дейзі взагалі ні з ким не крутила романів — хоч є в її голосі щось таке...

Ну, а місяця півтора тому вона раптом знову почула прізвище Гетсбі, вперше за всі ці роки. Було це, коли я спитала — пригадуєте? — чи не знайомі ви в своєму Вест-Еггу з Гетсбі. Після того як ви поїхали додому, вона зайшла до мене в кімнату, розбудила мене й спитала, що то за Гетсбі, про якого я згадувала, і коли я спросоння описала його, вона якимсь дуже дивним голосом сказала, що це, напевно, той самий, з яким вона була колись знайома. I лише тоді я збагнула, що Гетсбі — це ж і є отой офіцер у її білому автомобілі.

На той час, коли Джордан Бейкер закінчувала свою розповідь, ми вже залишили "Пласу" й з півгодини катались у фаетоні алеями Центрального парку. Сонце встигло сховатися за високими житлами кінозірок на П'ятдесятих вулицях західних кварталів, і дзвінкі дитячі голоси дзвеніли, мов цвіркуни в траві, виспівуючи:

Я шейх Арабістану,

А ти моя кохана.

В твоє шатро прийду я,

Як тільки ніч настане.

— Дивний збіг обставин,— сказав я.

— Ніякого збігу обставин тут немає.

— Цебто як?

— Гетсбі купив той будинок, бо знав, що Дейзі мешкає поблизу, по той бік затоки.

Отже, тієї червневої ночі він здіймав свій погляд не тільки до зірок! Раптом я побачив живу людину, що доти була закута в безглуздо пишний обладунок.

— Він просив спитати у вас,— вела далі Джордан,— чи не погодилися б ви коли-небудь запросити Дейзі до себе в гості й чи не міг би він тоді завітати до вас на часинку.

Скромність цього прохання приголомшила мене. Він чекав п'ять років, купив справжній палац, на казкове сяйво якого зліталися хмари всілякої мошви,— і все заради того, щоб мати можливість колись "завітати на часинку" до чужого дому.

— Невже заради такого дріб'язку треба було розповідати мені всю цю історію?

— Він боїться схибити, адже він так довго чекав. Боїться, що ви можете образитись. Зрештою, колупніть його трохи глибше, й ви побачите звичайнісінького дикуна.

Мені ще не все було ясно.

— А чому він вас не попросив улаштувати цю зустріч?

— Бо хоче, щоб Дейзі побачила його дім,— пояснила Джордан.— А ви мешкаєте поряд.

— Он як!

— Певно, він весь час сподівався, що вона з'явиться на якомусь його бенкеті,— вела далі Джордан.— Але вона не з'являлась. Тоді він почав ніби мимохідь згадувати її ім'я в розмовах, шукаючи спільних знайомих, і першою виявилась я. Ну, а розповів він мені все того вечора, коли прислав по мене лакея. Чули б ви, як він заходив то з одного боку, то з другого, перше ніж дійшов до суті справи. Я, звісно, відразу запропонувала влаштувати сніданок у Нью-Йорку, але його аж пересмикнуло. "Я не хочу влаштовувати ніяких таємних побачень! — заявив він.— Я хочу просто зустрітися з нею в гостях у сусіда". Коли я сказала, що ви з Томом давні приятелі, він уже ладен був дати відбій. Він майже нічого не знає про Тома, хоч каже, що всі ті роки переглядав чиказькі газети, сподіваючись натрапити на якусь згадку про Дейзі.

Вже посутеніло, і, коли ми в'їхали під місток, я обняв золотаві плечі Джордан, злегка притис її до себе й запропонував повечеряти разом. I Дейзі, і Гетсбі раптом перестали цікавити мене, а їхнє місце посіла ця охайна, міцна, обмежена особа, проповідниця всеосяжного скептицизму, що в цю мить граційно відкинулася на мою руку. В голові моїй п'янко, шпарко застукотіли десь почуті слова: "Є тільки ті, що женуться, і ті, що тікають, витривалі й знесилені".

— Дейзі теж треба мати щось у житті,— прошепотіла Джордан.

— А сама вона хоче побачитися з Гетсбі?

— Вона не повинна нічого знати.