Великий Гетсбі - Сторінка 13

Гетсбі не хоче, щоб вона знала. Ви просто запрошуєте її на чашку чаю.

Ми проминули стіну темних дерев, і в парк улилося ніжне хистке світло фасадів П'ятдесят дев'ятої вулиці. На відміну від Гетсбі й Тома Б'юкенена, я не мав дівчини, чий безтілесний образ витав би серед темних карнизів та сліпучих вогнів реклами, а тому я міцніше стис в обіймах ту, що сиділа поруч. Блідий зневажливий рот усміхнувся мені, і я пригорнув її до себе ще міцніше, так, що наші уста зустрілися.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Повертаючись тієї ночі до себе у Вест-Егг, я неабияк злякався, вирішивши, що мій будинок горить. Друга година ночі, а увесь кінець мису охоплений загравою, кущі відсвічують примарним світлом, дроти між стовпами мерехтливо зблискують. Та коли таксі завернуло за ріг, я побачив, що це будинок Гетсбі сяє всіма вогнями від вежі до підвалів.

Спочатку я подумав був, що там відбувається черговий бенкет і буйні веселощі завершуються грою в хованки чи в сардинки, [4] яка розлилася по всіх приміщеннях. Але чому тоді не чути ніякого галасу? Тільки вітер шумить у деревах, розгойдує дроти, і світло у вікнах то гасне, то спалахує, неначе будинок підморгує комусь у нічній темряві...

Коли моє таксі, фуркочучи, поїхало геть, я побачив Гетсбі — він ішов до мене по траві.

— Ваш будинок виглядає як павільйон Всесвітньої виставки,— сказав я йому.

— Справді? — Він неуважливо озирнувся.— Це я провів невеличкий іспекційний обхід. Слухайте, друже, давайте прокатаємося на Коні-Айленд. Моєю машиною.

— Уже пізно.

— То, може, поплаваємо в басейні? Я за все літо ще жодного разу в ньому не плавав.

— Мені вже час спати.

— Ну, як хочете.

Він чекав, видно, насилу стримуючи хвилювання.

— Міс Бейкер розмовляла зі мною,— сказав я нарешті.— Завтра я зателефоную Дейзі й запрошу її на чашку чаю.

— А, добре,— сказав він недбало.— Тільки мені не хотілося б завдавати вам клопоту.

— Який день буде для вас найзручніший?

— Який день буде найзручніший для вас? — квапливо виправив він мене.— Повірте, я справді не хотів би завдавати вам клопоту.

— Може, післязавтра?

З хвилину він розмірковував. Потім невпевнено зауважив:

— Треба б підстригти газон.

Ми обидва подивилися туди, де проходила чітка межа між моїм занедбаним, кошлатим травником і його темнішою, бездоганно рівною ділянкою. В мене майнула підозра, що він має на думці мій газон.

— I потім іще одне...— сказав він нерішуче й затнувся.

— То, може, відкладемо на кілька днів? — спитав я.

— Та ні, я не про те. Тобто...— Не знаючи, як розпочати, він силкувався підшукати потрібні слова.— Розумієте, я оце подумав... Мені спало на думку... Ви, здається, заробляєте небагато, правда, друже?

— Та не дуже багато.

Моя відповідь, видно, додала йому рішучості, і він повів далі більш упевнено:

— Я так і думав — вибачте, якщо я... Розумієте, окрім основної своєї справи, я зайнявся ще й побічною — підвернулась, як то кажуть, на стороні. Тож я оце подумав — оскільки ви заробляєте небагато... Ви ж, здається, займаєтесь продажем цінних паперів?

— Намагаюсь.

— То це може вас зацікавити. Часу забере небагато, а заробити можна добре. Щоправда, йдеться про справу, якоюсь мірою конфіденційну.

Тепер я добре розумію, що за інших обставин ця розмова могла б переінакшити все моє життя. Але це була така явна й така нетактовна пропозиція оплати за послугу, що мені лишалося тільки одне — відмовитися.

— Ні, дякую, я надто зайнятий,— відповів я.— На додаткову роботу в мене просто немає часу.

— Не думайте, що вам доведеться мати справу з Вольфсгаймом.— Мабуть, він вирішив, що я цураюся "пропавзицій", про які згадувалося за сніданком, але я запевнив його, що він помиляється. Він постояв ще трохи, сподіваючись, що я продовжу розмову, але мені, заглибленому у свої думки, не хотілося балакати, тож урешті він неохоче поплентався додому.

На душі в мене було легко й радісно після вечора, проведеного з Джордан, і я, здається, просто з порога поринув у глибокий сон. Тому не знаю, чи їздив Гетсбі на Коні-Айленд, чи ще кілька годин "інспектував" кімнати свого святково освітленого будинку. Наступного ранку я з контори подзвонив Дейзі й запросив її до себе на чашку чаю.

— Тільки приїзди сама, без Тома,— попередив я.

— Що?

— Приїзди без Тома.

— А хто такий Том? — невинно спитала вона.

В умовлений день зранку вперіщила злива. Об одинадцятій якийсь чоловік у дощовику підкотив до моїх дверей газонокосарку, постукав і повідомив, що його прислав містер Гетсбі підстригти мій травник. Тільки тут я згадав, що забув попередити свою фінку, щоб прийшла по обіді, тож довелося сісти в машину й вирушити до селища, де я насилу розшукав її серед розмоклих вибілених будиночків, а заразом купив кілька чашок, лимони й квіти.

Квіти я, проте, купив даремно: о другій годині від Гетсбі прибула ціла оранжерея і до неї незліченна кількість вазонів. За годину по тому двері рвучко розчинились, і влетів сам Гетсбі в білому фланелевому костюмі, сріблястій сорочці й золотавій краватці. Він був блідий, під очима — темні кола після безсонної ночі.

— Ну, як, усе гаразд? — ще з порога спитав він.

— Якщо ви про траву, то вона виглядає чудово.

— Яка трава? — спантеличено спитав Гетсбі.— А, розумію — газон! — Він глянув у вікно, але, судячи з виразу його обличчя, навряд чи щось побачив.— Так, виглядає дуже добре,— неуважливо кивнув він.— У котрійсь із газет сказано, що на четверту дощ припиниться. Здається, в "Джорнел". А у вас є все потрібне до... ну, до чаю?

Я повів його у кухню, де він досить критично подивився на мою фінку. Потім ми вдвох прискіпливо оглянули дванадцять лимонних тістечок, що їх я купив у кондитерській.

— Як, вистачить? — спитав я.

— Авжеж, авжеж! Цілком! — сказав він. I досить вимушено додав: — Друже...

Десь о пів на четверту дощ ущух, перейшовши в густий туман, у якому плавали, мов росинки, поодинокі краплі. Гетсбі невидющими очима переглядав сторінки "Економіки" Клея, здригався, коли під важкими кроками фінки в кухні зойкали мостини, і раз у раз напружено вдивлявся в заволожені вікна, неначе там, за ними, незримо відбувались якісь тривожні події. Потім він зненацька підвівся і, затинаючись, оголосив, що йде додому.

— Чому раптом?

— Ніхто вже не приїде на чай! Пізно! — Він подивився на годинник з виглядом людини, яку десь-інде чекають нагальні справи.— Не ждати ж мені тут цілий день.

— Отакої! Ще ж тільки без двох хвилин чотири.

Він знову сів у крісло, скривившись так, наче я штовхнув його туди, і ту ж мить почувся шурхіт шин автомобіля, що під'їздив до мого будинку. Ми обидва підхопились, і я, вже теж досить схвильований, вийшов надвір.

Алейкою між мокрим віттям бузку наближалася велика відкрита машина. Коли вона зупинилася, з неї, з-під збитого набакир трикутного лавандового капелюха, визирнуло осяяне радісною усмішкою обличчя Дейзі.

— Оце і є твоя оселя, сонечко моє?

Її милозвучний голосок озвався веселою піснею в доти одноманітному плюскоті дощу. Спочатку слух мій увібрав тільки мелодію сказаного, її переливи, а вже потім до мене дійшли слова. Мокре пасмо волосся лежало в неї на щоці, мов мазок синьої фарби, краплі дощу поблискували на руці, яку вона подала мені, виходячи з машини.

— Признайся, ти закохався в мене? — шепнула вона мені у вухо.— Чому я неодмінно мала приїхати сама?

— Це — таємниця замку Кабальної Оренди. Скажй своєму шоферові, щоб поїхав кудись на годинку провітритися.

— Ферді, повернетеся по мене за годину.— I до мене пошепки, немов звіряючи важливу таємницю: — Його звати Ферді.

— А його ніс не блищить від запаху бензину?

— Здається, ні,— простодушно відповіла вона.— А чому ти питаєш?

Ми ввійшли до будинку. На мій невимовний подив, вітальня була порожня.

— Ну сміхота! — вихопилося в мене.

— Це ти про що?

Негучний, сповнений гідності стукіт у вхідні двері змусив її озирнутись. Я пішов відчиняти. Гетсбі — блідий як смерть, руки, мов чавунні гирі, в кишенях піджака — стояв у калюжі й дивився на мене трагічними очима.

Не виймаючи рук з кишень, він на негнучких ногах перейшов зі мною передпокій, рвучко крутнувся, мов маріонетка на ниточці, й зник у вітальні. Все це було анітрохи не смішно. Чуючи калатання власного серця, я повернувся і щільніше причинив вхідні двері: дощ знову посилився.

З хвилину стояла цілковита тиша. Потім з вітальні почулось якесь здушене бурмотіння, короткий сплеск сміху, а по тому — неприродно дзвінкий голос Дейзі:

— Мені дуже, дуже приємно бачити вас знову!

I — мовчанка, довга, задовга, нестерпна. Стовбичити далі в передпокої було безглуздо, тож я ввійшов до кімнати.

Гетсбі стояв, прихилившись спиною до полиці каміна, все ще тримаючи руки в кишенях і марно силкуючись надати собі невимушеного, ба навіть знудженого вигляду. Голову він відкинув так далеко назад, що вона впиралась у циферблат давно замовклого годинника на полиці, і в цій позі безумними очима дивився на Дейзі, яка злякана, але сповнена грації, сиділа на краєчку стільця.

— Ми давні знайомі,— промимрив Гетсбі.

Він скосив на мене очі, й губи його сіпнулись у марній спробі зобразити усмішку. На щастя, годинник за його головою надумав у цю мить небезпечно нахилитись, і Гетсбі, обернувшись, упіймав його тремтячими пальцями й поставив на місце. Тоді він опустився на софу і, спершись ліктем на бильце, підпер підборіддя долонею.

— Даруйте, що так вийшло з годинником,— сказав він.

Моє обличчя на цей час набуло, певно, кольору свіжої тропічної засмаги. Тисяча банальностей крутилася в моїй голові, але я не міг видушити з себе жодної.

— Це старий годинник,— по-дурному зауважив я.

Гадаю, ми всі троє на хвилину повірили, що годинник упав і розбився вдрузки.

— Ми не бачилися багато років,— мовила Дейзі напрочуд прозаїчним тоном.

— В листопаді буде п'ять років.

Автоматичність відповіді Гетсбі загальмувала розмову ще, принаймні, на хвилину. З розпачу я запропонував їм піти зі мною до кухні готувати чай, і вони посхоплювалися на ноги, але тут моя бісова фінка ввійшла з чаєм на таці.

Рятівна метушня навколо чашок і тістечок якоюсь мірою повернула кожному з нас самовладання. За чаєм ми з Дейзі щось розповідали одне одному, а Гетсбі, забившись у куток, удавав, ніби стежить за розмовою, дивлячись на нас напруженим, нещасним поглядом.